Сторінки

вівторок, 2 лютого 2016 р.

Двічі по Славську

Оповідка перша. 
Славськ листопадовий. 
28-29.11. 2015 рік.



«Ну некрасиво, дівчатка, некрасиво», – сиплим і стомленим водночас голосом каже дідусь, який сидить навпроти дверей всередині електрички. Сірі, не першої свіжості, вони розмикаються і замикаються перед кожним і після кожного, хто увійде чи вийде із вагона, або захоче перейти в інший – до компанії чи  вільне місце знайти. Хоча з самого ранку це велика рідкість, та ще й біля вікна. Чесно кажучи, я дещо знервована: після зручної поїздки у маршрутці без штовханини тепер пропихаюся крізь вранішній розлючений натовп людей, частина з яких до рідні у навколишні села навідується, а інша тягне на собі лижі та сноуборди. Відлунюється позаду мене цмокання і стогони через те, що когось ненароком штовхнула чи випадково стала на ногу. А тут ще й примхи невдоволеного дідуся виконуй, бо, двері, бач йому не закрили, протяг буде, вітром здує! «Гаразд, зараз зачиню», – із притиском у голосі сказала я і пішла до наступного вагона. 

Незважаючи на те, що надворі поки що кінець листопада, рідкісні туристи, які вже їдуть до Карпат з арсеналом спортивної екіпіровки, хоч і розуміють, що снігу трішки вище котиків, однак вже в очікуванні того, аби покататися на підйомнику та погасати зі спусків. До речі, штучний сніг на лижні траси сиплять і заздалегідь, і вже тоді, коли піднімаєшся ввись. Тільки не надто приємно, коли ці бісові колючки вітер скеровує у твоє обличчя, неначе сотні тоненьких голочок, що одночасно вп'ялися у твою ніжну шкіру. Зате свіжо як, зате зелено навколо, із природою зливаєшся, що там казати!

Та це тема на пізніше. Говорити про сніг, коли він за першої дощової нагоди ризикує перетворитися у болото, якось нерозумно, а тягнути зі собою лижі та сноуборди – ще більше. От судиш про такий контингент міжміської електрички, а сама не знаєш, чому ідеш із втрамбованим наплічником на спині, а в руках мало не волочиш через довгі ручки хіпстерську сумку «Back To Book». От навіщо вона мені здалася, коли відпочити у затишний будиночок трішки вище підніжжя карпатської гори разом із колегами з 24 каналу їду на нецілих два дні? Я не знаю, але тримати її нижчій за мене координаторці Зоряні, коли я просила почекати на мене, бо маю кудись збігати, було явно незручно, тому вона клала її на землю. 

Зрештою, не лише про цю сумку. Я й досі не знаю, як, їдучи додому, хоч не так часто це роблю, вмудряюся дощенту набити свою косметичку на коліщатках і приносити їй у жертву молодих юнаків, які з чемності погоджуються висадити її з трамвая чи закинути на третю поличку у вагонному купе. А от якщо я зберуся за кордон, то або вагон цілий винайматимуть, або я просто порозумнішаю... 

Однак шумна компанія хлопців із політехнічного університету не дозволяла мені подумати над тим, як практично я б могла організувати цю поїздку. Лисий хлопчина із кольоровим вінком на голові щонайменше скидався на якого-небудь неформала, ще ніж пробував ковтати. Пізніше йому явно не сиділося на місці, тому зі своїми друзяками, які виглядали більш презентабельно ніж їхній «ватажок», старався розвеселити пасажирів дивними танцями та співами. Скажу, не надто успішно. Біля кожної зупинки компанія кричала, зокрема, біля Тухлі, видала таке: «Пароль-Тухля-Пароль-Тухля-Пароль-Тухля». Поки парубки прокричали це, ми вже піднялися із лавок і виходили з вагона...


Дещо сирою погодою зустріло нас Славське. Після того, як ступили на грішний асфальт, як масштабно закупилися фруктами-продуктами, то подерлися вгору. Ну, не у прямому значенні, а лише пологим схилом. Однак те, що кожен із нас у руках ніс по добрячому пакету, а журналістка Віка ще й блок «КОли», то підйом на вершину і дорога до хати пані Марії у той момент для нас були одним і тим же...Одразу запах чогось звареного, ліжники у спальнях, килими на стінах, а за вікном – квадратик, в якому – ще одна, друга, десята, аж сота – вже на горбі хатинки, висока крислата ялинка, пологий горбик, а якщо придивитися, то й окраєць колії видно, і ліхтарі на стовпах. Цілий калейдоскоп! Що ж, а їх більше десяти – кімнат у будинку, також неслабо. І куди воно все міститься? 

Та це якось перестало мене хвилювати, коли, добряче наївшись, я лягла на невеличке ліжко, і зрозуміла: «Нарешті вихідні, як у людей: майже без Інтернету і дзвінків, без думок, як же це сесію здаватиму, коли майже третій місяць ходжу на півроботу. Так, саме на півроботу, бо офіційно мене не оформили, зате гонорари платять. Вчишся вже якось цінувати зароблену копійку, гривню, сотку, звикати, що у недалекому майбутньому тобі доведеться себе утримувати. Навіть через почуття принципу, що вже можеш щось зробити самостійно, не тримаючись за чиюсь спідницю, не сидячи у когось на шиї. Однак ні, треба глянути, що там за склом...» 

Не знаю, чи варто в деталях передавати нашу спільну з колегами розмову та обідню трапезу, але під час таких моментів завжди відкриваєш більше: можеш дізнатися про емоції людини, з якими вона приїхала до Карпат; те, як вона виховує дітей і ладна одразу зірватися, коли її синові чи дочці загрожує небезпека, а чи бешкетне чадо вже встигло у неї втрапити; те, як згадує про свої перші робочі тижні, які, здавалося, ніколи не закінчаться, тому, аби пришвидчити їх плин,пише у блокноті години та закреслює їх; те, як старається будь-яку вільну хвилину не заповнювати своє життя новинами, новинами, новинами, яких і так навала, лавина щодня! І це не те, що ти інколи там, ненавидиш, що журналістика вимагає такої жертовності особистим, сімейним і трохи більшим, а просто звичайна потреба відпочити від постійної моральної тріпанини. В такі миті завжди думаєш: «Ну коли я просто візьму теплий плед, ляжу в ліжко, уфігачу два літри лате і подивлюся фільм, необов'язково тупий, хоча й таких інколи треба?» Проте такі думки не для мене, я у професії ще таки зелень... 

Не знаю, що на нас зі стажером Оленкою найшло, але посеред ночі ми вирішили пройтися до вокзалу, це десь біля сотні метрів вниз. Минули пологий горб і вийшли на колії. Тиша, чути лише принишклий шум річки, дерева навіть, здається, не хитаються, і колія не дрижить. Однак вже через хвилин десять щось насторожило. Ми якраз розмовляли про те, якими бувають друзі, кому варто довіряти, та які зустрічаються кохані люди, в очах яких спочатку бачиш ту опору та захист, а виявляється, що у твої двері вони постукали, проходячи мимо. Це так, як у твою кімнату помилково ввійде симпатичний хлопець, ти озираєшся, готова з усмішкою привітатись, а він: «Ні, пацани, це не Наталя. Мабуть, поверхом вище...» А насторожив нас ліхтар, який виднівся за метрів п’ятдесят від нас, це десь дві-три хвилини їзди до нас! Однак, на якій колії потяг, ми не знали. Почали вгадувати. Раз, другий – пощастило. Вирішили не випробовувати долю і швидко поверталися до садиби. Згадалося, як ще влітку знімала сюжет про залізниці. Про безпеку на них. Чому ж воно так дивно обертається? Добре, що оминуло, а то б безглуздим було те, що дівчата посеред ночі просто вийшли на колію прогулятися. Хоча так воно і було. І кому тут доведеш? Водій локомотива навіть слухати не захоче...

СвітлА у вікнах затишних будиночків справді можна було рахувати. І в кожному такому посеред ночі або розважалися великими компаніями, або мирно спали сім'ями. Комусь тут вставати о 5 ранку і біля маржинки ходити, іншим час велить відсипатися до обіду. Після гулянки посеред ночі у ліжка вмостилася і наша компанія. Я між розвагами ще й Чубая читнути встигла. От важко розуміти його лірику, в якій мусиш тримати нитку сюжету, та віднаходити її в інших віршах і поемах, а ще важче після смачнющого шашлика, який чудово посмажив монтажер Назар, толоченої картоплі із грибами, яку для нас – гостей, приготувала пані Марія, та й загалом таких бурних посиденьок, роздумувати над алегоричними образами, якими щедро переписана його поезія...Тому читати «П'ятикнижжя» я продовжила в електричці, яка від тієї, якою їхали сюди, вигідно вирізнялася м'якими кріслами, новішим салоном та червоними написами про погоду...Тільки компанія знову та сама була, і знову галикання і дивні танці. А ще лисий хлопчина з віночком на голові знайшов дівчину, і вже готовий був гуляти з нею сьогодні ввечері...

Та погляд від цього всього швидко кинувся до того ж таки вікна, за яким – обідній спокій зелено-синіх карпатських вершин, шум невеликої ледве зеленуватої річки, кинуті повітряні поцілунки та захопливі погляди містові, в яке хочеться повертатися – знову і знову...Та ні, я ж повернуся, я так хочу покататися на підйомнику і подивитися на гори звисока...

Бюджет: 
Тепер до практичної сторони  поїздки. Я є прихильником бюджетних подорожей, тому не вважаю, що варто замовляти автобусні тури і переплачувати за інформацію про цікаві місця, почуту від екскурсоводів. Про неї або в мережі можна прочитати, або місцевих розпитати, які таки розкажуть легенду-дві про ту криницю чи той схил. Скажу одразу, що гроші на продукти ми отримали від каналу. Правда, кожен ще додав десь по 40 гривень, тому заплатити довелося лише за дорогу туди і звідти (електиричка – по 20 гривень в одну сторону, за студентським – по 10 гривень, маршрутка – 8 гривень) та добове проживання (80 гривень за житло та їжу), плюс дрібні витрати. Тому разом: 170-180 гривень. Дістатися до Славська упродовж дня можна кількома електричками, які курсують від приміського залізничного вокзалу. Оптимальний варіант – це ранкова (0 9.00) зі сполученням «Львів – Мукачево», яка у Славську о пів на першу; звідти – «Мукачево – Львів» (18:30 - 20:45). Стосовно житла, то в зимовий період за нього варто домовлятися як мінімум тиждень наперед, аби не стикатися з проблемою «А де ж переночувати?» у самий день мандрівки. 

Юлія Девда

неділя, 31 січня 2016 р.

ДОПОМОЖІТЬ ВРЯТУВАТИ МАКСИМА СТАСІВА!

Цей випадок мене зачепив особливо. Хлопчик не знає, що йому видалили увесь кишечник, бо сили сказати про такий діагноз забракло як у медиків, так і у батьків. 17-річному Максимові Стасеві зі Стрийщини потрібна термінова операція, вартість якої - понад 6 МІЛЬЙОНІВ ГРИВЕНЬ. На сьогодні вже вдалося зібрати більше 3-ьох мільйонів, але цього мало. У понеділок хлопчика вже мають транспортувати в одну з європейських клінік, яка виставила рахунок у понад 200 тисяч євро. 

Мої читачі! Можливо, хтось має знайомих із благодійних фондів чи меценатів, які зможуть допомогти юнакові жити! Кошти збирає вся Україна і більше! Долучіться! Врятуємо Максима РАЗОМ! 

РЕКВІЗИТИ: 
Для поповнення готівкою у відділеннях «Приватбанку»:
Картка «Приватбанку», 5168 7556 2405 0528
Мама хлопчика – Стасів Богдана

Для поповнення готівкою в інших банках:
КОД ОКПО отримувача 143 605 70
КОД ОКПО Банку 143 605 70
МФО Банку 305 299
Рахунок отримувача 2924 4825 5091 00
Для поповнення карти 5168 7556 2405 0528
Стасів Богдана Петрівна, 27 73 11 48 01

Платіжні реквізити для переказів в іноземній валюті:
BENEFICIARY: STASIV BOHDANA
IBAN: UA7730 5299 0005 1687 5729 8058 589
ACCOUNT: 5168 7572 9805 8589

BANK OF BENEFICIARY: PRIVATBANK
SWIFT CODE: PBANUA2X
INTERMEDIARY BANK: Сommerzbank AG Frankfurt am Main Germany
SWIFT CODE: COBADEFF


Відео "24" каналу: 
http://zaxid.net/news/showNews.do?diagnoz_17richnogo_patsiyenta_lvivskogo_ohmatditu_shokuvav_navit_dosvidchenih_medikiv&objectId=1380637


Відео "ТСН": https://www.youtube.com/watch?v=4b-yukdi87c 

неділя, 22 листопада 2015 р.

Очима передової

«Війна була неминуча. Ми не хотіли змінюватися.
І тому вона почалася…»
Андрій Цаплієнко. «Книга змін»

Був ранок 5 листопада 2015 року. Я зійшла із трамвая і серед сукупності приміських і міжміських маршруток, тягнучи нелегку габаритну валізу, відшукала автобус, яким мала приїхати мало не під свою браму. Навіть не те, що в самому салоні, а біля нього – нікого. Прошу водія впустити мене всередину, бо надворі морозом пахне, а я ще й без шапки на голові. Сіла, вмостилася біля вікна, рукавиць не зняла, бо змерзаю у руки, чекала, коли рушимо. Вже перед самим відїздом двері автобуса відчинилися перед високим, струнким, одягненим у довге чорне пальто і сірий костюм хлопцем, який, не думаючи, сів біля мене. «Та годі, номер місця просто 11, або холодно, зрештою, тепліше буде обом, як їхатимемо – думаю собі. – Гляди, чи адвокат якийсь, напевно, чи аспірант – ну вже дуже солідно виглядає». Надійшло ще з десяток людей і ми поїхали.

Мене тягнуло на сон, і щоб не поринути в нього, я намагалася прочитати оповідання «Таргани» зі збірки воєнних репортажів «Книга змін», автором якої є відомий журналіст і режисер Андрій Цаплієнко. Кого-кого, а цього відчайдуха я памятаю ще з дитинства, щоправда з «Інтера»: то позаду нього бомби летять, то відлунюється перестрілка ворожих автоматів, то під зливу він потрапив і зовсім не боїться застудитися. Одним словом – людина без страху, із надзвичайним почуттям професійної відповідальності. Мені чомусь важко зосередитися. Мабуть, через те, що добрих півночі не могла заснути через досі незрозумілий для мене вечір…То на рядки погляд, то у вікно, аби краєвид, що біжить за ним, вловити…То краєм ока – у телефон хлопчини, який музику слухає. Однак вже через кілька хвилин юнак відкрив фотографії і я одразу зрозуміла, хто він є насправді. На світлинах – літо, хлопці у формі і з автоматами, які чи то на полі, поки мають час передихнути, на згадку сфотографувалися, чи то в окопах, перед черговим нападом. А ще – відео спільного сніданку чи то обіду, пострілів у мішень. І головне – на телефоні всі такі усміхнені і щирі, хоч такі виснажені цією триклятою війною…

Я запропонувала печиво – подякував і не взяв. Йому важко, він сидить напружено, навіть якби і хотів говорити, то не згадував би миті на війні, бо таке переосмислюють наодинці. Якось само собою спало на думку: переді мною – типовий герой репортажів Цаплієнка, який має власну історію, якому також було важко було прощатися з батьками, братами-сестрами, на самоті кохану залишати, а там, на буремному Сході, робити все, аби ті спокійно спали, переборювати самого себе, зуміти вистрілити, коли смерть лоскоче пяти…

«Книгу змін» я придбала на цьогорічному Форумі видавців. Після того, як побачила Ольгу Фреймут з її щоденником «Де їсть і з ким спить Фреймут?», на сторінках якої «оголеної» Олі читач між рядками не зустріне, вирішила не спішитися віддавати півтори сотні за глянцеві фото у стилі Грейс Келлі, яку так любить телеведуча, та історій, з якими вона поділилася. Відтак схотілося чогось такого, аби взяло за живе, відкрило якусь  нову грань тих подій, які зараз переживає країна. І ось – на одному стелажі – вона, «Книга змін»…

Дочитала я її аж тепер. Довго, уривками, бо переосмислити кожну історію варто не один день. Не вірила, що описане відбувається лише за 1200 кілометрів від Львова. Не усвідомлювала, що обсипання  «Градами» та постріли автоматами направлені мало не на моїх ровесників, згадала за однокласника Василька, який потрапив у поле під обстрілом ще у липні минулого року. Пам’ятаю, як побачила його фото у формі і спонтанно спитала: «Вас на Схід не відправили часом?» Пам’ятаю і перші повідомлення, в яких розповідав, що разом зі своїми товаришами варили чай із болотяної води, і атакували з танків ворога... А далі – чи не щоденні запитання: «Як ви там? Тримайтеся, хлопці!»… Ніколи б не подумала, що тихоня у школі Василько захищатиме Україну і зараз там перебуває…

«Це – ніби залізти у відкриту рану. Кровоточить…Болить…Розриває душу…,але мусимо не відводити погляду. Бо – треба знати. Побачити все крупним планом. Згадати все – у деталях» – поділилася телеведуча Алла Мазур. Та й сам автор каже, що збірка оповідань для читача є спробою «розібратися в тому, з чого почалася війна і чи скоро перемога».  Книга вміщує у собі 15 історій, заснованих на реальних подіях. Тут – і згадки про Євромайдан, і про дитинство самого автора, і полювання на журналістів, і така щира радість у передчутті польоту через океан, який так і не відбувся, і душевне кохання між сліпим та медсестрою, і дружба солдата зі собакою…Герої, в яких різні життя, різні вподобання, різний вік і професія в один момент, в один збіг координат опинилися разом, бо за одну ж ідею йдуть на ворога зі зброєю, з одним переконанням атакують із танків, із сильною вірою у те, що виживуть, гатять по ворожій техніці. Так, на війні лише холодний розрахунок, теплоту і трепет вони залишили тоді, коли попрощалися з рідними, коли від першої кулі впав ворог, коли довелося ховати такого вже рідного товариша…

В автора правда своя і, мабуть, найправдивіша правда, бо в ефір вмикався з гарячих точок, сам був на передовій, бачив солдатів, говорив із ними, пізнавав умови життя, в яких їм так несправедливо випало перебувати зараз і вчергове доведеться перезимовувати в окопах, більшості – без берців і тепліших форм, ховався у підвалах, аби непідробно передати відчуття остраху, тривоги, передати атмосферу небезпеки, декого – знову занурити у нестримний потік спогадів із передової – щасливих і невдалих водночас. Однак у його розповіді ми бачимо не лише сухі дати чи скупий переказ польових перестрілок чи сутичок. Історії він розповідає у любові до своїх героїв, у тій любові, яку жодна війна здолати не здатна, бо є слабшою за це всеохопне почуття…Оце якраз і той випадок, коли об’єктивність варто лишити осторонь, бо йдеться не про статистику, таку уже звичну для тих, хто має можливість щовечора вмикати «Новини», а про гідність людську, про те, з якою мужністю солдат здатний захистити Україну, про те, що може проявити гуманність в екзистенційних ситуаціях. Свої розповіді автор передає легко, без надміру описів і ліричних відповідей. Є чіткість та логіка письма. Потужний ефект присутності, коли ти не лише спостерігаєш збоку, а й відчуваєш себе учасником цих подій.  

На головне запитання, яке автор ставить і сам собі – тобто, чи не була війна відворотною, кожен читач, залежно від розуміння поточної ситуації, усвідомлення дій обох сторін, відповість на нього сам. Особисто для мене війні можна було запобігти, але коли ворог почав нахабно зазіхати на чуже, несила просто стати на коліна, поклонитися і терпіти…

…Автобус заїхав на зупинку в Коломиї. Хлопець вийшов. Мабуть, приїхав до рідних і друзів, бо помітила, як в мережі «ВК» запитував їх, чи хотіли б сьогодні вечором та упродовж вихідних прогулятися…Щасти тобі, Захиснику! Якщо знову їхатимеш на фронт – памятай, що за тебе хвилюються, що тебе люблять і тобою дорожать. Не втрачай віри і завжди знай, що завдяки вам змінюємося і ми. І не смій приїжджати у цинковому гробі, чуєш? Не смій ставати відлунням на сторінках книг і у назвах вулиць! Нехай береже тебе Господь!
Юлія Девда


середа, 29 липня 2015 р.

Коли розділяє півстоліття…

Любити – означає жертвувати. Завжди.
Із фільму «Найдовший шлях…»

У всі часи любов однакова. Незважаючи на новизну і модифікації, які вона проходить упродовж кожного наступного покоління, протягом яких змінюються і культура, і влада, і саме сприйняття любові, вірних почуттів ніхто не скасовував. Не скасовував також і випробувань, які сильні волею закохані таки мусять подолати…Чудовим підтвердженням такого кохання є мелодрама американського режисера й кінопродюсера Джорджа Тіллмана молодшого «Найдовша подорож» («The Longest Ride»). Вперше її продемонстрували на початку квітня цього року. Стрічку відзняли за однойменною книгою християнського письменника Ніколаса Спаркса, яку автор презентував у вересні 2013 року. Саме цей кінофільм став ювілейним – десятим, відзнятим за мотивами його романів.

Перед глядачами розкривають одразу дві любовні історії, різницею у більше ніж півстоліття: ніжні та проникливі, мужні й витривалі водночас. Це Люк (Скотт Іствуд) та Софі (Брітт Робертсон),  Айра (Алан Алда – старший, Джек Х’юстон – у молодості) та Руф (Уна Чаплін, внучка легендарного автора німого кіно Чарлі Чапліна!) Спочатку фільм знайомить нас із сучасною парою. Він – чемпіон з родео Люк, який рік тому одержав серйозну травму, однак не припинив боротися за звання світового переможця з цього виду спорту. Вона – студентка мистецького коледжу Софі, яка гризе грантіт науки, бо от-от стане на першу сходинку карєри. Однак їхня зустріч не лише переросте у сильне почуття, а й змусить кожного йти на жертви. У моменти, проведені разом, спільні вечори та прогулянки вплітається впертість Люка продовжувати катання на биках та небажання Софі відмовлятися від престижної роботи…Після кількох сварок, здавалося б, усе вирішено. Однак, ще перед такими колізіями в особистому житті парі випадково зустрічається старенький Айра. Чи не випадково?

Після першого побачення, їдучи дорогою додому, Люк помічає вогонь: горить автівка. Не думаючи, пара кидається до палаючого авто і витягає звідти потерпілого та корзину, яку він благає взяти зі собою. Вже у лікарні, коли Айра приходить до тями, розуміє, що його любовні листи врятовані і саме Софі читає їх йому. Він розповідає дівчині, яка і так опинилася у непростій ситуації, про свою історію кохання.Так перед глядачами постає і друга любовна лінія. Скромний і тихий Айра не одразу зумів знайти потрібні слова для витонченої Руф, тому вона знайшла їх сама. Прогулянка за прогулянкою, поїздка за поїздкою – і вони розуміють, що життя хочуть прожити удвох. Проте у спільну щасливу молодь увірвалася Друга світова й Айра був змушений піти на фронт. На війні, рятуючи від ворожої кулі друга, мужній чоловік сам дістає поранення, яке призводить до неможливості мати дітей. Руф, яка мріяла про велику сімю, незважаючи на безперспективність бути матірю, все ж не покидає свого коханого. Сімейне життя ніби налагоджується – великий і красивий будинок, робота, яка приносить дохід, і навіть походеньки бідного, однак здібного до науки хлопця Деніела, якого Руф і Айра так хотіла всиновити, однак не вдалося…Рік за роком – і Руф не витримує: вона йде і…повертається…А Софі, вдивляючись у рядки, навіть не помічає, наскільки схожа із жінкою любов’ю до мистецтва, з яким захопленням говорить про його кожен витвір…А що буде ж далі? Чи Люк і Софі віднайдуть компроміс? Що станеться з Айрою? Чи матиме похилий у літах чоловік ще якийсь стосунок до долі молодої пари?

Звісно, кожна історія Ніколаса Спаркса вражає своєю проникливістю та жертовністю. Навіть у цій бачимо схожість з іншими, зокрема зі «Щоденником пам’яті» та «Дорогим Джоном», де своєрідним зв’язком між закоханими є листи та записи, які чи то допомагають згадати минуле, чи то є гарантією збереження почуттів на відстані. І так само, як і всі інші, зі смаком відзнята і ця. Переходи від однієї любовної історії до іншої не є різкими, вони гармонійно лягають у канву сюжету. Зокрема, відчуто воєнний і повоєнний стиль, який режисери передали через побут, одяг, ретроавтомобілі. І дух ранчо, на якому мешкає Люк зі своєю матір’ю, і відчуття, які пари переживають як під час незабутніх моментів, так і при конфліктах…

Рейтинг «Найдовшої подорожі» тяжіє до високого, що видно із результатів на кіносайтах: Kinofilms (8, 45 з 11), Kino-teatr.ua (9, 2 з 10), IMDb (7,2 з 10), Кінопошук (7,4 з 10). А оцінювати таку стрічку і справді є за що. Навіть за її мораль, яка у простих, однак так часто непосильних для нас, словах: за щасливе кохання доводиться жертвувати, завжди…

Юлія Девда

вівторок, 28 липня 2015 р.

«Інсургент»: випробування буремної тривають…


Можна витягти зречення із дівчини,
але не можна витягти дівчину з нього
Із фільму «Інсургент»

Часто буває так, що тобі вкотре доводиться докладати зусиль, аби довести свої здобутки, вправність чи віру: довести друзям і ворогам, рідним і навіть незнайомим. Інколи кілька разів поспіль. Тоді, часто втомлено і з відчаєм у голосі, проте із сумнівами і деякою надією ти ставиш запитання: для чого і для кого? Передовсім - аби не похитнутися морально, перш за все - для самого себе, аби зрозуміти, що чогось у цьому житті ти таки вартий…

Долати внутрішні сумніви, проходити кола жорстокості і боротися з потужним угрупованням, яке полює на інакодумців, мусить і головна героїня фільму «Інсургент» Беатріс Праєр – Тріс, як її називають (Шейлін Вудлі). Разом із коханим Тобіасом (Тео Джеймс), братом Калебом (Ансель Елгорт) та підступним товаришем Пітером (Майлз Теллер), які перейшли у фракцію «Зречення», вона тимчасово перебуває у дружелюбів, серед яких прийнято бути ввічливим: щодня вітатися і бажати одне одному щастя. Звісно, четвірці не завжди до вподоби занадта любязність та награне щастя, однак вони стараються не видавати себе бурхливою поведінкою, хоча і жителям дружнього притулку і так відомо, що ці відчайдухи тут ненадовго…

Так і стається. Після чергового зауваження від керуючої «Дружелюбністю» про бійку, яку Тріс і Пітер вчинили у їдальні, до табору приїжджає загін бійців від Жанін (Кейт Вінслет), яка продовжує гнатися за не такими, як усі, особливо за Тріс, яка ще в першій частині трилогії – «Дивергенті», продемонструвала силу і міць під час влаштованих випробувань. Але для Жанін цього, звісно, мало, тому вона знову організовує гонку за дівчиною. І таки досягає свого: безстрашну Беатріс під’єднують до дротів зі струмом і знову випробовують, аби вбити остаточно. Цього разу завдання, здавалося б, непосильне, оскільки вона має показати, що за характером, силою і волею належить до усіх чотирьох фракцій поділеного суспільства: «Ерудиція», «Дружелюбність», «Щирість» та «Безстрашність». Їй це вдається. Однак дівчина розуміє, що її зрадили: Пітер і Калеб вже працюють на Жанін, дивлячись на страждання дівчини під час її катувань. Тобіаса ж тим часом арештували. Однак несподівано все стається навиворіт: Пітер з Калебом допомагають Тріс залишитися живою, а Тобіас відчеплює від неї кабелі. Мовляв, усе, проте залишилось таємне послання жителям модерного Чикаго, яке Тріс відвойовує у Жанін.

Під час фільму бачимо і перехідні моменти, які дозволяють глибше осягнути суть того, що діється, а також стають доповненням до не надто виразного сценарного плану стрічки. З’являється і матір Тобіаса, і суд, під час якого Тріс зізнається у вбивстві Вілла, однак скоїла його зовсім того не бажаючи, і спогади дівчини про батьків, і кошмари, які навідуються до неї мало не щоночі…Здавалося б, дві години фільму пробігли перед очима швидко. Так, гра акторів – з дотриманням образу, монтаж також не з останніх. Однак у самій кінокартині не прослідковується чіткої сюжетної лінії – з інтригами та поворотами, які режисери і сценаристи динамічно використали у попередній частині – «Дивергенті». Фільм просякнутий зовнішньою сірістю та млявістю, яку помічаємо як у самих подіях, так і кольорах, які хоч і гармонійно поєднані, але гнітючі. Повторюється і сама тема – Тріс змагається із внутрішніми сумнівами та бореться проти Жанін. Звісно ж, активно використали графіку, сповна показавши постапокаліптичне Чикаго. Але чи вистачить розробникам дизайну фантазії на ще один-два фільми? І чи не стане розчаруванням остання частина трилогії? Сподіваємося, що ні, бо ж авторка – письменниця Вероніка Рот, чомусь то поділила третю частину на два масштабні розділи.

На великі екрани постапокаліптичний екшн «Інсургент» вийшов у березні 2015 року. Фільм відзняв режисер Роберт Швентке. Після прем’єри стрічка отримала змішані відгуки: то 7.0 з 10 (IMDb), то 5 з 10 (Rotten Tomatoes), то 43 з 100 балів (Metacritic).Залишається сподіватися, що не розчарує «Аллегіант», який в кінотеатрах планують показати вже у березні 2016 року.

Юлія Девда


пʼятниця, 26 червня 2015 р.

1800 кілометрів або могти піднятися після падіння…


Коли здають нерви, будь над ними…
Із фільму «Дика»

«Ти можеш кинути все це у будь-який момент, можеш кинути…у будь-який момент», – неодноразово, під важкістю величезного рюкзака, вщент набитого туристичним спорядженням, та непоодинокими синцями на руках і ногах, повторювала собі молода відчайдуха Шеріл, яка взялася подолати Тихоокеанський хребет і довести собі, що сильна не лише прагненнями, а й духом, бо знає, що подолає маршрут, переплетений новими й, подекуди, несподіваними зустрічами з людьми, згадками про нелегке і суперечливе минуле, усвідомленням того, що саме приніс їй цей похід…

Американська драма Жана-Марка Вадде «Дика», яку на світових екранах вперше продемонстрували у грудні 2014 року, є біографічною. Її основою стала книга спогадів письменниці та есеїстки Шеріл Стрейд «Дика:від забуття до віднайдення на Стежці Тихоокеанської вершини». Авторка цього бестселера, а також колумністка порад онлайн-журналу «Dear Sugar» і одна з найкращих есеїсток Північно-Західного узбережжя США, чиї роботи опублікували у національних газетах і журналах, на його сторінках викладає значну частину свого життя. Події, відзняті у фільмі і ті, які траплялися із самою, реальною Шеріл, є схожими, навіть ідентичними: батько-пияка, який не давав спокою ні дружині, ні дітям; смерть мами від раку легень, яка стала переломним моментом у житті, бо спричинила падіння, але й зуміла підняти; пошуки себе самої і, зрештою, похід Тихоокеанським хребтом, довжиною у 1100 миль (1800 кілометрів) – збігів більше, ніж достатньо. 

Головну роль у стрічці зіграла Різ Уїзерспун. Права на екранізацію вищезгаданої книги акторка придбала за кілька місяців до її виходу, у 2012 році, тому суміжно була і кінопродюсером «Дикої». Вжитися у роль мандрівниці, яка упродовж довгого шляху, що простягається від мексиканського кордону до Канади, несе важкий рюкзак, вчиться розкладати намет, звикає до дикої природи і практично не говорить, оскільки занурена у себе і намагається відповісти на єдине запитання: «Для чого я все це роблю?», а  відповідей знаходить набагато більше, для Різ було нелегко. В інтерв’ю, яке вона дала самій же Шеріл Стрейд, голлівудська зірка щиро зізнається: «Дика» – найскладніший фільм за всю мою кар’єру. Було важко фізично – це по-перше. По-друге – напружена емоційна складова: важке дитинство, розлучення, божевільний секс.Під час знімань доводилося постійно казати собі: «Я одна, я сама за себе, ніхто не прискаче на білому коні, аби врятувати мене. І взагалі, здається, вперше в історії кінематографа у фіналі героїня не має ні чоловіка, ні грошей, ні роботи, ні батьків, ні перспектив. Нічого…»

Цікавою частиною стрічки є також екскурси у минуле. Шеріл згадує розмови із матір’ю Боббі (Лора Дерн), спонтанне кохання із незнайомцями, вживання героїну, болісне розставання із людиною, яку вона кохала сім «чудових і божевільних» років – із Полом (Томас Садоскі). Це розповідає не лише про факти, а й дає зрозуміти, що саме змусило героїню осмислити те, що сталося, і податися у такий похід. На маршруті їй трапилася сім’я, яка дала притулок дівчині всього лише на ніч, однак і цим здивувала відчайдуху; журналіст, який самотню мандрівницю назвав цінною знахідкою і сприйняв за безхатченку; група мандрівників, які синхронно подорожували схожим маршрутом, і жінка, яка також пішла світ заочі, взявши лише рюкзак і міцну віру у зміни; бабусю з онуком, який розчулив Шеріл піснею…Усі ці зустрічі – не випадковість, це наче нове дихання, яке допомагало дівчині рухатися далі і таки довело її до Bridge of Gods – фінішної точки маршруту.  

Саме діставшись цього моста, який пролягав через широку синю річку, героїня кількома реченнями не те, щоби оправдовується перед глядачами, які встигли перейнятися її життєвою драмою, а підсумовує той етап, що зуміла осягнути – через роздуми і труднощі на шляху. Шеріл щиро каже: «Неможливо дізнатися, чому одні речі трапляються, а інші – ні, що і до чого веде, що спричиняє руйнування, а що спричиняє процвітання або смерть, або інший шлях… Що, якщо я собі пробачу? Що, як мені шкода? Якби я повернулася у минуле, то робила б усе, як і раніше. Що, якщо я хотіла спати із кожним своїм чоловіком? Що, як героїн мене чогось навчив? Що, як усі мої вчинки привели мене сюди? Що, якби я ніколи не врятувалася, а що, як я вже врятована? Знадобилися роки, аби я стала жінкою, яку виховувала моя мати, знадобилося 4 роки 7 місяців і 3 дні, щоб досягти цього без неї. Я заблукала у пустелі свого горя, але знайшла вихід із лісу. Я навіть не знала, куди йду, поки не прийшла туди в останній день своєї подорожі. Дякую. Я дуже, дуже вдячна за все, чого навчив мене похід, за все, чого я не знала раніше. За те, що через чотири роки я перетну той самий міст і вийду заміж за чоловіка на місці, яке чудово звідси видно. За те, що через дев’ять  років у нас народиться син на ім’я Карвер, а ще через рік – дочка, яку я назву на честь матері – Боббі…Я знала, що мені не треба більше ловити рибу голими руками. Достатньо просто бачити цю рибу у воді. І це дійсно все…Моє життя, як і в інших людей, загадкове, безповоротне і священне. Воно вже тут і воно належить мені. Дико було б його змарнувати». 

Та й сама Різ Уїзерспун каже Шеріл Стрейд: «Для неї це щасливий фінал. Знаєш, що є найбільш класним у цьому фільмі? Шеріл прощає собі всі помилки. Нам завжди трендять, що ми маємо соромитися всього на світі. А вона каже: «Добре. А якщо раптом я отримаю із цього всього певний урок? Може, і немає у цьому нічого срашного?»

За оцінками критиків, фільм «Дика» отримав позитивні відгуки, його рейтинг, згідно з найбільш авторитетними ресурсами, коливається від 7,2 до 7,6 із 10, а акторки Різ Уїзерспун і Лора Дерн були номіновані на премії «Золотий Глобус» та «Оскар».  

Мабуть, сенс цієї глибокої і повчальної стрічки саме у тому, що навіть морально ослаблена людина має сили і право рухатися далі, жити далі і щодня доводити собі, що ти можеш більше.
Юлія Девда