Сторінки

неділю, 22 листопада 2015 р.

Очима передової

«Війна була неминуча. Ми не хотіли змінюватися.
І тому вона почалася…»
Андрій Цаплієнко. «Книга змін»

Був ранок 5 листопада 2015 року. Я зійшла із трамвая і серед сукупності приміських і міжміських маршруток, тягнучи нелегку габаритну валізу, відшукала автобус, яким мала приїхати мало не під свою браму. Навіть не те, що в самому салоні, а біля нього – нікого. Прошу водія впустити мене всередину, бо надворі морозом пахне, а я ще й без шапки на голові. Сіла, вмостилася біля вікна, рукавиць не зняла, бо змерзаю у руки, чекала, коли рушимо. Вже перед самим відїздом двері автобуса відчинилися перед високим, струнким, одягненим у довге чорне пальто і сірий костюм хлопцем, який, не думаючи, сів біля мене. «Та годі, номер місця просто 11, або холодно, зрештою, тепліше буде обом, як їхатимемо – думаю собі. – Гляди, чи адвокат якийсь, напевно, чи аспірант – ну вже дуже солідно виглядає». Надійшло ще з десяток людей і ми поїхали.

Мене тягнуло на сон, і щоб не поринути в нього, я намагалася прочитати оповідання «Таргани» зі збірки воєнних репортажів «Книга змін», автором якої є відомий журналіст і режисер Андрій Цаплієнко. Кого-кого, а цього відчайдуха я памятаю ще з дитинства, щоправда з «Інтера»: то позаду нього бомби летять, то відлунюється перестрілка ворожих автоматів, то під зливу він потрапив і зовсім не боїться застудитися. Одним словом – людина без страху, із надзвичайним почуттям професійної відповідальності. Мені чомусь важко зосередитися. Мабуть, через те, що добрих півночі не могла заснути через досі незрозумілий для мене вечір…То на рядки погляд, то у вікно, аби краєвид, що біжить за ним, вловити…То краєм ока – у телефон хлопчини, який музику слухає. Однак вже через кілька хвилин юнак відкрив фотографії і я одразу зрозуміла, хто він є насправді. На світлинах – літо, хлопці у формі і з автоматами, які чи то на полі, поки мають час передихнути, на згадку сфотографувалися, чи то в окопах, перед черговим нападом. А ще – відео спільного сніданку чи то обіду, пострілів у мішень. І головне – на телефоні всі такі усміхнені і щирі, хоч такі виснажені цією триклятою війною…

Я запропонувала печиво – подякував і не взяв. Йому важко, він сидить напружено, навіть якби і хотів говорити, то не згадував би миті на війні, бо таке переосмислюють наодинці. Якось само собою спало на думку: переді мною – типовий герой репортажів Цаплієнка, який має власну історію, якому також було важко було прощатися з батьками, братами-сестрами, на самоті кохану залишати, а там, на буремному Сході, робити все, аби ті спокійно спали, переборювати самого себе, зуміти вистрілити, коли смерть лоскоче пяти…

«Книгу змін» я придбала на цьогорічному Форумі видавців. Після того, як побачила Ольгу Фреймут з її щоденником «Де їсть і з ким спить Фреймут?», на сторінках якої «оголеної» Олі читач між рядками не зустріне, вирішила не спішитися віддавати півтори сотні за глянцеві фото у стилі Грейс Келлі, яку так любить телеведуча, та історій, з якими вона поділилася. Відтак схотілося чогось такого, аби взяло за живе, відкрило якусь  нову грань тих подій, які зараз переживає країна. І ось – на одному стелажі – вона, «Книга змін»…

Дочитала я її аж тепер. Довго, уривками, бо переосмислити кожну історію варто не один день. Не вірила, що описане відбувається лише за 1200 кілометрів від Львова. Не усвідомлювала, що обсипання  «Градами» та постріли автоматами направлені мало не на моїх ровесників, згадала за однокласника Василька, який потрапив у поле під обстрілом ще у липні минулого року. Пам’ятаю, як побачила його фото у формі і спонтанно спитала: «Вас на Схід не відправили часом?» Пам’ятаю і перші повідомлення, в яких розповідав, що разом зі своїми товаришами варили чай із болотяної води, і атакували з танків ворога... А далі – чи не щоденні запитання: «Як ви там? Тримайтеся, хлопці!»… Ніколи б не подумала, що тихоня у школі Василько захищатиме Україну і зараз там перебуває…

«Це – ніби залізти у відкриту рану. Кровоточить…Болить…Розриває душу…,але мусимо не відводити погляду. Бо – треба знати. Побачити все крупним планом. Згадати все – у деталях» – поділилася телеведуча Алла Мазур. Та й сам автор каже, що збірка оповідань для читача є спробою «розібратися в тому, з чого почалася війна і чи скоро перемога».  Книга вміщує у собі 15 історій, заснованих на реальних подіях. Тут – і згадки про Євромайдан, і про дитинство самого автора, і полювання на журналістів, і така щира радість у передчутті польоту через океан, який так і не відбувся, і душевне кохання між сліпим та медсестрою, і дружба солдата зі собакою…Герої, в яких різні життя, різні вподобання, різний вік і професія в один момент, в один збіг координат опинилися разом, бо за одну ж ідею йдуть на ворога зі зброєю, з одним переконанням атакують із танків, із сильною вірою у те, що виживуть, гатять по ворожій техніці. Так, на війні лише холодний розрахунок, теплоту і трепет вони залишили тоді, коли попрощалися з рідними, коли від першої кулі впав ворог, коли довелося ховати такого вже рідного товариша…

В автора правда своя і, мабуть, найправдивіша правда, бо в ефір вмикався з гарячих точок, сам був на передовій, бачив солдатів, говорив із ними, пізнавав умови життя, в яких їм так несправедливо випало перебувати зараз і вчергове доведеться перезимовувати в окопах, більшості – без берців і тепліших форм, ховався у підвалах, аби непідробно передати відчуття остраху, тривоги, передати атмосферу небезпеки, декого – знову занурити у нестримний потік спогадів із передової – щасливих і невдалих водночас. Однак у його розповіді ми бачимо не лише сухі дати чи скупий переказ польових перестрілок чи сутичок. Історії він розповідає у любові до своїх героїв, у тій любові, яку жодна війна здолати не здатна, бо є слабшою за це всеохопне почуття…Оце якраз і той випадок, коли об’єктивність варто лишити осторонь, бо йдеться не про статистику, таку уже звичну для тих, хто має можливість щовечора вмикати «Новини», а про гідність людську, про те, з якою мужністю солдат здатний захистити Україну, про те, що може проявити гуманність в екзистенційних ситуаціях. Свої розповіді автор передає легко, без надміру описів і ліричних відповідей. Є чіткість та логіка письма. Потужний ефект присутності, коли ти не лише спостерігаєш збоку, а й відчуваєш себе учасником цих подій.  

На головне запитання, яке автор ставить і сам собі – тобто, чи не була війна відворотною, кожен читач, залежно від розуміння поточної ситуації, усвідомлення дій обох сторін, відповість на нього сам. Особисто для мене війні можна було запобігти, але коли ворог почав нахабно зазіхати на чуже, несила просто стати на коліна, поклонитися і терпіти…

…Автобус заїхав на зупинку в Коломиї. Хлопець вийшов. Мабуть, приїхав до рідних і друзів, бо помітила, як в мережі «ВК» запитував їх, чи хотіли б сьогодні вечором та упродовж вихідних прогулятися…Щасти тобі, Захиснику! Якщо знову їхатимеш на фронт – памятай, що за тебе хвилюються, що тебе люблять і тобою дорожать. Не втрачай віри і завжди знай, що завдяки вам змінюємося і ми. І не смій приїжджати у цинковому гробі, чуєш? Не смій ставати відлунням на сторінках книг і у назвах вулиць! Нехай береже тебе Господь!
Юлія Девда