Сторінки

пʼятницю, 26 червня 2015 р.

1800 кілометрів або могти піднятися після падіння…


Коли здають нерви, будь над ними…
Із фільму «Дика»

«Ти можеш кинути все це у будь-який момент, можеш кинути…у будь-який момент», – неодноразово, під важкістю величезного рюкзака, вщент набитого туристичним спорядженням, та непоодинокими синцями на руках і ногах, повторювала собі молода відчайдуха Шеріл, яка взялася подолати Тихоокеанський хребет і довести собі, що сильна не лише прагненнями, а й духом, бо знає, що подолає маршрут, переплетений новими й, подекуди, несподіваними зустрічами з людьми, згадками про нелегке і суперечливе минуле, усвідомленням того, що саме приніс їй цей похід…

Американська драма Жана-Марка Вадде «Дика», яку на світових екранах вперше продемонстрували у грудні 2014 року, є біографічною. Її основою стала книга спогадів письменниці та есеїстки Шеріл Стрейд «Дика:від забуття до віднайдення на Стежці Тихоокеанської вершини». Авторка цього бестселера, а також колумністка порад онлайн-журналу «Dear Sugar» і одна з найкращих есеїсток Північно-Західного узбережжя США, чиї роботи опублікували у національних газетах і журналах, на його сторінках викладає значну частину свого життя. Події, відзняті у фільмі і ті, які траплялися із самою, реальною Шеріл, є схожими, навіть ідентичними: батько-пияка, який не давав спокою ні дружині, ні дітям; смерть мами від раку легень, яка стала переломним моментом у житті, бо спричинила падіння, але й зуміла підняти; пошуки себе самої і, зрештою, похід Тихоокеанським хребтом, довжиною у 1100 миль (1800 кілометрів) – збігів більше, ніж достатньо. 

Головну роль у стрічці зіграла Різ Уїзерспун. Права на екранізацію вищезгаданої книги акторка придбала за кілька місяців до її виходу, у 2012 році, тому суміжно була і кінопродюсером «Дикої». Вжитися у роль мандрівниці, яка упродовж довгого шляху, що простягається від мексиканського кордону до Канади, несе важкий рюкзак, вчиться розкладати намет, звикає до дикої природи і практично не говорить, оскільки занурена у себе і намагається відповісти на єдине запитання: «Для чого я все це роблю?», а  відповідей знаходить набагато більше, для Різ було нелегко. В інтерв’ю, яке вона дала самій же Шеріл Стрейд, голлівудська зірка щиро зізнається: «Дика» – найскладніший фільм за всю мою кар’єру. Було важко фізично – це по-перше. По-друге – напружена емоційна складова: важке дитинство, розлучення, божевільний секс.Під час знімань доводилося постійно казати собі: «Я одна, я сама за себе, ніхто не прискаче на білому коні, аби врятувати мене. І взагалі, здається, вперше в історії кінематографа у фіналі героїня не має ні чоловіка, ні грошей, ні роботи, ні батьків, ні перспектив. Нічого…»

Цікавою частиною стрічки є також екскурси у минуле. Шеріл згадує розмови із матір’ю Боббі (Лора Дерн), спонтанне кохання із незнайомцями, вживання героїну, болісне розставання із людиною, яку вона кохала сім «чудових і божевільних» років – із Полом (Томас Садоскі). Це розповідає не лише про факти, а й дає зрозуміти, що саме змусило героїню осмислити те, що сталося, і податися у такий похід. На маршруті їй трапилася сім’я, яка дала притулок дівчині всього лише на ніч, однак і цим здивувала відчайдуху; журналіст, який самотню мандрівницю назвав цінною знахідкою і сприйняв за безхатченку; група мандрівників, які синхронно подорожували схожим маршрутом, і жінка, яка також пішла світ заочі, взявши лише рюкзак і міцну віру у зміни; бабусю з онуком, який розчулив Шеріл піснею…Усі ці зустрічі – не випадковість, це наче нове дихання, яке допомагало дівчині рухатися далі і таки довело її до Bridge of Gods – фінішної точки маршруту.  

Саме діставшись цього моста, який пролягав через широку синю річку, героїня кількома реченнями не те, щоби оправдовується перед глядачами, які встигли перейнятися її життєвою драмою, а підсумовує той етап, що зуміла осягнути – через роздуми і труднощі на шляху. Шеріл щиро каже: «Неможливо дізнатися, чому одні речі трапляються, а інші – ні, що і до чого веде, що спричиняє руйнування, а що спричиняє процвітання або смерть, або інший шлях… Що, якщо я собі пробачу? Що, як мені шкода? Якби я повернулася у минуле, то робила б усе, як і раніше. Що, якщо я хотіла спати із кожним своїм чоловіком? Що, як героїн мене чогось навчив? Що, як усі мої вчинки привели мене сюди? Що, якби я ніколи не врятувалася, а що, як я вже врятована? Знадобилися роки, аби я стала жінкою, яку виховувала моя мати, знадобилося 4 роки 7 місяців і 3 дні, щоб досягти цього без неї. Я заблукала у пустелі свого горя, але знайшла вихід із лісу. Я навіть не знала, куди йду, поки не прийшла туди в останній день своєї подорожі. Дякую. Я дуже, дуже вдячна за все, чого навчив мене похід, за все, чого я не знала раніше. За те, що через чотири роки я перетну той самий міст і вийду заміж за чоловіка на місці, яке чудово звідси видно. За те, що через дев’ять  років у нас народиться син на ім’я Карвер, а ще через рік – дочка, яку я назву на честь матері – Боббі…Я знала, що мені не треба більше ловити рибу голими руками. Достатньо просто бачити цю рибу у воді. І це дійсно все…Моє життя, як і в інших людей, загадкове, безповоротне і священне. Воно вже тут і воно належить мені. Дико було б його змарнувати». 

Та й сама Різ Уїзерспун каже Шеріл Стрейд: «Для неї це щасливий фінал. Знаєш, що є найбільш класним у цьому фільмі? Шеріл прощає собі всі помилки. Нам завжди трендять, що ми маємо соромитися всього на світі. А вона каже: «Добре. А якщо раптом я отримаю із цього всього певний урок? Може, і немає у цьому нічого срашного?»

За оцінками критиків, фільм «Дика» отримав позитивні відгуки, його рейтинг, згідно з найбільш авторитетними ресурсами, коливається від 7,2 до 7,6 із 10, а акторки Різ Уїзерспун і Лора Дерн були номіновані на премії «Золотий Глобус» та «Оскар».  

Мабуть, сенс цієї глибокої і повчальної стрічки саме у тому, що навіть морально ослаблена людина має сили і право рухатися далі, жити далі і щодня доводити собі, що ти можеш більше.
Юлія Девда

пʼятницю, 5 червня 2015 р.

ПОДОРОЖ ДРУГА. Про місто на річці Уж або як коліжанки зі Львова на сакури і не тільки подивитися їхали…



Подорожі вчать більше, ніж що би то не було.
Іноді один день, проведений в інших місцях, дає більше,
ніж десять років життя вдома.
Анатоль Франс, французький прозаїк

«Ні, то не цей, занадто низький. Номери не ті, і марка інша», – кажу я Ані, яка майже кожен бус, припаркований біля невеличкої крамниці, куди час від часу бігають студенти, аби зробити перерву у навчанні, та жилих будинків, проходячи біля яких днем вловлюєш запах звареної картоплі та м'яса, вважала за таксі, яке приїхало забрати нас і привезти на вокзал. А що –  дівчат п’ятеро, звичайного «Ланоса» буде замало, а їхати з комфортом хочеться і вночі …Ага, про ніч: шукали ми обіцяний службою таксі білий бус у цілковитій темряві, підсвічуючи телефоном, бо година була десь третя ночі, а потяг відправлявся близько четвертої ранку, і я вже почала панікувати, бо могли і не встигнути, а прибути до Ужгорода ми мали десь по десятій. Було вже 19 квітня 2015 року. 

Поворот вліво – і ось, стоїть, із «шашечками». «Ото і поспати встигли», - кажемо водієві. – «Довго чекали?» - «Та десь півгодини точно. Сідайте!» - «Повернете ще біля «Лайму», маємо подруг забрати, також з нами їдуть»…

Не думала, що серед ночі Львів є таким тихим, і що доволі громіздким бусом його вулицями можна їхати на чималій швидкості: промчали Личаківською, правда дивно промчали, бо водій завернув біля Богдана Котика, об’їхав шмат дороги, і ми знову опинилися на Личаківській - одразу на наступному повороті, який розташовувався за, мабуть, кількасот метрів від того, в який ми заїхали спочатку. Всі, окрім водія, були здивовані, адже навіть до церкви святих Петра і Павла ми не доїхали…Що, лічильник на відлік налаштував і кілометрів більше проїхати хоче, нам на гроші? Чи,бідолаха, не висипається достатньо, бо шукають його вночі такі, як оце ми, тому і зблудив трішки? Однак після того, коли водій увімкнув запальну клубну музику і нас почало «крити», а мене особливо, бажання зробити подорож незабутньою посилилося…

От ми і на головному двірці Львова. Потягів уночі негусто, пасажирів, які їх очікують, також небагато. Приїхали ми вчасно, довго чекати не довелося, поки йшли до вагону, якась тітка хотіла запропонувати нам вигідний, як їй здавалося, обмін: аби ми віддали їй місця у плацкартному вагоні, а вона нам -  купе натомість. Гм…Ні, відмовилися…Це був один із тих небагатьох разів, коли я спала на верхній поличці, тому відчути незвичність не хотіла, не те, що моя сусідка навпроти – подруга Ніна, яка часто подорожує «верхи». Після того, як ми лягли і побажали одна одній хороших снів, я ввімкнула в мобільному музику й заснула з навушниками.Таки заснула, бо прокинулася тоді, коли у вухах встигло  прозвучати композицій із десять, яких я вже, крізь сон, не чула…

Я знову прокинулася і з вікна побачила на поверхні землі…сніг. Ні, хіба? Та ж тепло мало б бути, та й Ужгород завжди мені із теплом асоціювався…Хоча ми ще не прибули до самого міста…Я заснула знову. А через кілька годин ми вже стояли на вокзалі в Закарпатті. Будівля невелика, побудована із цегли, в теплих тонах, панорамні вікна, у яких відбиваються авта, що мчать, люди, які то поспішають, то неквапливо прогулюються, автовокзал із вистроєними автобусами, які чекають на своїх пасажирів, а всередині є фонтан, невеличкий… 

Снігу не було, трава зеленіла, а дерева цвіли. Ми подалися до замку, однак перед тим встигли обійти бруківкою викладені вулички, які дали зрозуміти, що це місто чисте, перейти міст, який пролягав над спокійною річкою Уж, безкоштовно побувати у ботанічному  саду і подивитися на магнолії, що вже милували око відвідувачів своїми ніжно-рожевими та білими розлогими квітами, на тиси й метасеквойї, яких сюди завезли з інших континентів, знайшли і кілька сакур, що лише готувалися розпустити своє пишне цвітіння, а ми вже думали над тим, де їх у місті буде найбільше…Трішки звернули до центру, зорієнтувавшись за допомогою великої мапи, яку приклеїли на стіні однієї з будівель, мабуть, для таких, як і ми, вперше бувалих у цьому куточку країни. 
 
Сьогодні Ужгородський замок  є краєзнавчим музеєм. Вперше про нього згадують ще в IX столітті, коли на місці величної зараз споруди стояла невелика дерев’яна фортеця, а на тій території правило плем'я білих хорватів. Однак тоді, коли на поселення, де урядував місцевий князь Лаборець, напали мадяри, замок перетворився на згарище, а очільник білих хорватів загинув від рук орди. Кам’яний замок зводять уже наприкінці X - на початку XI століття, його не вдається захопити кочівникам-половцям, після чого у місті будують інші обронні споруди. Згодом замком 350 років володіли брати Другети. Під час цього періоду – від 1322 до 1691-го року італійські інженери зміцнили стіни фортеці та побудували бастіони. Однак упродовж 1703-1711 років замок захопили русинські селяни, згодом він перейшов у розпорядження угорської корони. Зараз приміщення замку вміщує у собі десятки різнотематичних музеїв – від народних костюмів до за різноманітних за  розміром і формою годинників, а на подвір'ї туристів приваблюють статуя міфічного птаха стародавніх угрів турула та бронзова копія Гермеса, який відпочиває. 

Вже тоді, коли ми надумали виходити, побачила хорошого знайомого, свого колегу, файного косівського легіня Тараса Пасимка, який із друзями також вирішив податися у мандрівку Ужгородом на кілька днів. Його мама у школі мистецтв, де я навчалася, викладала сольфеджіо та музичну літературу. Це ж треба – отака зустріч! Поговорили трішки про професійні справи, запитали в один одного і про перші враження від центру Закарпаття. До речі, виявилися вони схожими, бо ми обоє відмітили чистоту міста, його компактність та відносний спокій. Побажавши один одному вдало провести час, я з Ніною та Вікторією вирішила кудись піти поїсти. До речі, ви ж запитаєте: а де ще дві дівчини? Так-от: Анастасія з Анною вирішили закарпатські кафе дослідити, а ми за той час  місто обсервуємо

Зголодніли, зайшли в один заклад, інтер’єр якого вказував на мексиканські мотиви, зокрема, в око впали вішалки-кактуси. Я не прогадала з їжею, взявши омлет із шинкою та узвар, добре, що бутерброди зі собою у рюкзаку мала, як додаткове підкріплення. Дівчата, чомусь, розчарувались, а я ще сподівалася, що Ужгород має-таки ще чим здивувати…Після посиденьок ми продовжили досліджувати місто, натрапили на пам’ятник Землі та ліхтареві, а я ще й наткнулася на люк із написом про капсулу майбутнього, яку на перехресті вулиць Корзо та Волошина помістили 24 серпня 2011 року, а відкриють її через шістнадцять років – 24 серпня 2031 року.

Якраз тоді потрапили з дівчатами на якесь святкування в центрі міста, був концерт, на сцені танцювали, однак довго ми вирішили не затримуватися і вирушили шукати скупчення сакур. В Ужгороді вони розкидані по одному чи кілька дерев, найбільше їх, мабуть, біля дитячої лікарні, де ми і зробили фото, На жаль, нафантазованої нами алеї сакур ми не побачили, та й не думали, що вони-таки зовсім не пахнуть… Познімкувалися ми і біля річки, будинки над якою додають цій частині Ужгорода деякого європейського колориту, а перила на набережній мають фігурки-сюрпризи: то Статую Свободи в мініатюрі, то кубик-рубик, то пузатого шерифа. Після прогулянки нам пощастило побувати на джазовому концерті від співачки Оксани Славної, який вона давала на відкритті одного із місцевих фестивалів в обласній філармонії, будівля якої нагадує, швидше, турецьку мечеть. Співачка є уродженкою Ужгорода, однак працює у Вінниці, тому зізнається, що ці два міста любить, різницю між ними не робить. Півтори години приємного співу зняли втому, а Віку мало не вклали спати…

Опісля цього ми знову перейшли міст і прогулялися дещо занедбаним парком, однак стадіон, який розташовувався за ним, був контрастом, бо його працівники таки дбають про чистоту. Там і побавилися трохи на нових тренажерах, допоки не прийшло з десяток циганів, серед яких було і двоє дівчат. Одна з них почала тренуватися, прийшов, мабуть, один із цієї тусовки і глузливо кричить: «Модейша!Модейша!» (цікаво, а що ж воно означає?),вона почала огризатися і дістала – хлопець, якщо так його можна назвати, вдарив її. Ми вирішили піти звідти, бо вже смеркало, трішки прогулялися вечірнім містом, так дісталися до вокзалу, де зустрілися з Анею і Настею. Чекати до потяга було ще дві години, тому, аби не гаяти часу, я почала читати повчальну і душевну книгу католицького священика Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі», періодично відриваючи погляд від сторінок то на дівчат, що сиділи навпроти, то на молодого охоронця, який тримав біля себе грайливу вівчарку, і всі ці рази задумувалася, яким же складним і простим водночас є наше життя…Нас знову очікували кілька годин сну, цього разу – на нижній поличці купе…

Як доїхати: як потягами та електричками, які курсують від Львова до Ужгорода, а також – прямим автобусом від автовокзалу. 

Вартість подорожі: Поїздка обійшлася мені у 181 гривню. До цієї суми входять квитки на потяг туди і звідти (92 гривні), плата за таксі та маршрутку (18 гривень), екскурсія у замку-музеї (15 гривень), обід (30 гривень), продукти в дорогу(26 гривень).  

Що ж, цього року ця подорож є вже другою. Сподіваюся, що маршрут продовжу і, швидше за все до міста, в якому також є замок.

    Юлія Девда   
Фото Вікторії Слободи