Двічі по Славську

Оповідка перша. 
Славськ листопадовий. 
28-29.11. 2015 рік.

«Ну некрасиво, дівчатка, некрасиво», – сиплим і стомленим водночас голосом каже дідусь, який сидить навпроти дверей всередині електрички. Сірі, не першої свіжості, вони розмикаються і замикаються перед кожним і після кожного, хто увійде чи вийде із вагона, або захоче перейти в інший – до компанії чи  вільне місце знайти. Хоча з самого ранку це велика рідкість, та ще й біля вікна. Чесно кажучи, я дещо знервована: після зручної поїздки у маршрутці без штовханини тепер пропихаюся крізь вранішній розлючений натовп людей, частина з яких до рідні у навколишні села навідується, а інша тягне на собі лижі та сноуборди. Відлунюється позаду мене цмокання і стогони через те, що когось ненароком штовхнула чи випадково стала на ногу. А тут ще й примхи невдоволеного дідуся виконуй, бо, двері, бач йому не закрили, протяг буде, вітром здує! «Гаразд, зараз зачиню», – із притиском у голосі сказала я і пішла до наступного вагона. 

Незважаючи на те, що надворі поки що кінець листопада, рідкісні туристи, які вже їдуть до Карпат з арсеналом спортивної екіпіровки, хоч і розуміють, що снігу трішки вище котиків, однак вже в очікуванні того, аби покататися на підйомнику та погасати зі спусків. До речі, штучний сніг на лижні траси сиплять і заздалегідь, і вже тоді, коли піднімаєшся ввись. Тільки не надто приємно, коли ці бісові колючки вітер скеровує у твоє обличчя, неначе сотні тоненьких голочок, що одночасно вп'ялися у твою ніжну шкіру. Зате свіжо як, зате зелено навколо, із природою зливаєшся, що там казати!

Та це тема на пізніше. Говорити про сніг, коли він за першої дощової нагоди ризикує перетворитися у болото, якось нерозумно, а тягнути зі собою лижі та сноуборди – ще більше. От судиш про такий контингент міжміської електрички, а сама не знаєш, чому ідеш із втрамбованим наплічником на спині, а в руках мало не волочиш через довгі ручки хіпстерську сумку «Back To Book». От навіщо вона мені здалася, коли відпочити у затишний будиночок трішки вище підніжжя карпатської гори разом із колегами з 24 каналу їду на нецілих два дні? Я не знаю, але тримати її нижчій за мене координаторці Зоряні, коли я просила почекати на мене, бо маю кудись збігати, було явно незручно, тому вона клала її на землю. 

Зрештою, не лише про цю сумку. Я й досі не знаю, як, їдучи додому, хоч не так часто це роблю, вмудряюся дощенту набити свою косметичку на коліщатках і приносити їй у жертву молодих юнаків, які з чемності погоджуються висадити її з трамвая чи закинути на третю поличку у вагонному купе. А от якщо я зберуся за кордон, то або вагон цілий винайматимуть, або я просто порозумнішаю... 

Однак шумна компанія хлопців із політехнічного університету не дозволяла мені подумати над тим, як практично я б могла організувати цю поїздку. Лисий хлопчина із кольоровим вінком на голові щонайменше скидався на якого-небудь неформала, ще ніж пробував ковтати. Пізніше йому явно не сиділося на місці, тому зі своїми друзяками, які виглядали більш презентабельно ніж їхній «ватажок», старався розвеселити пасажирів дивними танцями та співами. Скажу, не надто успішно. Біля кожної зупинки компанія кричала, зокрема, біля Тухлі, видала таке: «Пароль-Тухля-Пароль-Тухля-Пароль-Тухля». Поки парубки прокричали це, ми вже піднялися із лавок і виходили з вагона...

Дещо сирою погодою зустріло нас Славське. Після того, як ступили на грішний асфальт, як масштабно закупилися фруктами-продуктами, то подерлися вгору. Ну, не у прямому значенні, а лише пологим схилом. Однак те, що кожен із нас у руках ніс по добрячому пакету, а журналістка Віка ще й блок «КОли», то підйом на вершину і дорога до хати пані Марії у той момент для нас були одним і тим же...Одразу запах чогось звареного, ліжники у спальнях, килими на стінах, а за вікном – квадратик, в якому – ще одна, друга, десята, аж сота – вже на горбі – хатинки, висока крислата ялинка, пологий горбик, а якщо придивитися, то й окраєць колії видно, і ліхтарі на стовпах. Цілий калейдоскоп! Що ж, а їх більше десяти – кімнат у будинку, також неслабо. І куди воно все міститься? 

Та це якось перестало мене хвилювати, коли, добряче наївшись, я лягла на невеличке ліжко, і зрозуміла: «Нарешті вихідні, як у людей: майже без Інтернету і дзвінків, без думок, як же це сесію здаватиму, коли майже третій місяць ходжу на півроботу. Так, саме на півроботу, бо офіційно мене не оформили, зате гонорари платять. Вчишся вже якось цінувати зароблену копійку, гривню, сотку, звикати, що у недалекому майбутньому тобі доведеться себе утримувати. Навіть через почуття принципу, що вже можеш щось зробити самостійно, не тримаючись за чиюсь спідницю, не сидячи у когось на шиї. Однак ні, треба глянути, що там за склом...» 

Не знаю, чи варто в деталях передавати нашу спільну з колегами розмову та обідню трапезу, але під час таких моментів завжди відкриваєш більше: можеш дізнатися про емоції людини, з якими вона приїхала до Карпат; те, як вона виховує дітей і ладна одразу зірватися, коли її синові чи дочці загрожує небезпека, а чи бешкетне чадо вже встигло у неї втрапити; те, як згадує про свої перші робочі тижні, які, здавалося, ніколи не закінчаться, тому, аби пришвидчити їх плин,пише у блокноті години та закреслює їх; те, як старається будь-яку вільну хвилину не заповнювати своє життя новинами, новинами, новинами, яких і так навала, лавина щодня! І це не те, що ти інколи там, ненавидиш, що журналістика вимагає такої жертовності особистим, сімейним і трохи більшим, а просто звичайна потреба відпочити від постійної моральної тріпанини. В такі миті завжди думаєш: «Ну коли я просто візьму теплий плед, ляжу в ліжко, уфігачу два літри лате і подивлюся фільм, необов'язково тупий, хоча й таких інколи треба?» Проте такі думки не для мене, я у професії ще таки зелень... 

Не знаю, що на нас зі стажером Оленкою найшло, але посеред ночі ми вирішили пройтися до вокзалу, це десь біля сотні метрів вниз. Минули пологий горб і вийшли на колії. Тиша, чути лише принишклий шум річки, дерева навіть, здається, не хитаються, і колія не дрижить. Однак вже через хвилин десять щось насторожило. Ми якраз розмовляли про те, якими бувають друзі, кому варто довіряти, та які зустрічаються кохані люди, в очах яких спочатку бачиш ту опору та захист, а виявляється, що у твої двері вони постукали, проходячи мимо. Це так, як у твою кімнату помилково ввійде симпатичний хлопець, ти озираєшся, готова з усмішкою привітатись, а він: «Ні, пацани, це не Наталя. Мабуть, поверхом вище...» А насторожив нас ліхтар, який виднівся за метрів п’ятдесят від нас, це десь дві-три хвилини їзди до нас! Однак, на якій колії потяг, ми не знали. Почали вгадувати. Раз, другий – пощастило. Вирішили не випробовувати долю і швидко поверталися до садиби. Згадалося, як ще влітку знімала сюжет про залізниці. Про безпеку на них. Чому ж воно так дивно обертається? Добре, що оминуло, а то б безглуздим було те, що дівчата посеред ночі просто вийшли на колію прогулятися. Хоча так воно і було. І кому тут доведеш? Водій локомотива навіть слухати не захоче...

СвітлА у вікнах затишних будиночків справді можна було рахувати. І в кожному такому посеред ночі або розважалися великими компаніями, або мирно спали сім'ями. Комусь тут вставати о 5 ранку і біля маржинки ходити, іншим час велить відсипатися до обіду. Після гулянки посеред ночі у ліжка вмостилася і наша компанія. Я між розвагами ще й Чубая читнути встигла. От важко розуміти його лірику, в якій мусиш тримати нитку сюжету, та віднаходити її в інших віршах і поемах, а ще важче після смачнющого шашлика, який чудово посмажив монтажер Назар, толоченої картоплі із грибами, яку для нас – гостей, приготувала пані Марія, та й загалом таких бурних посиденьок, роздумувати над алегоричними образами, якими щедро переписана його поезія...Тому читати «П'ятикнижжя» я продовжила в електричці, яка від тієї, якою їхали сюди, вигідно вирізнялася м'якими кріслами, новішим салоном та червоними написами про погоду...Тільки компанія знову та сама була, і знову галикання і дивні танці. А ще лисий хлопчина з віночком на голові знайшов дівчину, і вже готовий був гуляти з нею сьогодні ввечері...

Та погляд від цього всього швидко кинувся до того ж таки вікна, за яким – обідній спокій зелено-синіх карпатських вершин, шум невеликої ледве зеленуватої річки, кинуті повітряні поцілунки та захопливі погляди містові, в яке хочеться повертатися – знову і знову...Та ні, я ж повернуся, я так хочу покататися на підйомнику і подивитися на гори звисока...

Бюджет: 

Тепер до практичної сторони  поїздки. Я є прихильником бюджетних подорожей, тому не вважаю, що варто замовляти автобусні тури і переплачувати за інформацію про цікаві місця, почуту від екскурсоводів. Про неї або в мережі можна прочитати, або місцевих розпитати, які таки розкажуть легенду-дві про ту криницю чи той схил. Скажу одразу, що гроші на продукти ми отримали від каналу. Правда, кожен ще додав десь по 40 гривень, тому заплатити довелося лише за дорогу туди і звідти (електиричка – по 20 гривень в одну сторону, за студентським – по 10 гривень, маршрутка – 8 гривень) та добове проживання (80 гривень за житло та їжу), плюс дрібні витрати. Тому разом: 170-180 гривень. Дістатися до Славська упродовж дня можна кількома електричками, які курсують від приміського залізничного вокзалу. Оптимальний варіант – це ранкова (0 9.00) зі сполученням «Львів – Мукачево», яка у Славську о пів на першу; звідти – «Мукачево – Львів» (18:30 - 20:45). Стосовно житла, то в зимовий період за нього варто домовлятися як мінімум тиждень наперед, аби не стикатися з проблемою «А де ж переночувати?» у самий день мандрівки. 

Юлія Девда