Сторінки

понеділок, 28 квітня 2014 р.

Квіти підкоряються їй…


Напевно, у цьому невеличкому місті, що причаїлося під однією з гір альпійського хребта, яка захищає його жителів від поривів вітру та холодного морського бризу, її називають чарівницею. Кожного ранку, наспівуючи гуральських пісень, вона направляється до маленького скверу, що розташований поблизу літнього кафе, в якому так люблять проводити вихідні закохані пари, чудернацької форми ключем відмикає його двері та вітається мало не з кожним букетиком, які чи то відучора, чи то ще з минулого тижня чекають на своїх власників…


Вона обожнює їх робити. Подумати ж тільки: кожна така квіткова композиція – це не тільки «плюс один» до загальної колекції букетів, але й та сердечна теплота і розумовий креатив, втілений у частинці прекрасного. Їй підкоряються камелії та орхідеї, в її руках оживають троянди й ромашки, свій аромат по цілій крамниці розносять білі лілії та тендітні конвалії… Навколо кожного такого поєднання серпантином в'ється чи то по кілька гілочок зібраний барвінок, чи декоративний дрібнолистковий плющ  або тоненький шпарагус, які не тільки виступають додатковою прикрасою до загального образу, а й здатні оживити його, адже чи не для цього саме призначений зелений колір? 

Всі квіти наче єднаються, коли їх оперізує шовкова
тілесного кольору стрічка, на якій темно-коричневими літерами  виведені привітання, побажання, зізнання в коханні…Напевно, щоб торкнутися цього мистецтва, потрібно мати вправні руки та неабиякий креатив, які, здається, проявляються в цій дівчині на повну. Хоча, як каже вона, найкращим доповненням до букету, все-таки, є ваша щира усмішка тоді, коли ви даруєте його особливій людині у вашому житті…Чарівна усмішка…



Юлія Девда

середа, 23 квітня 2014 р.

До свого, рідного, через чергове відкриття…




Люблю цей день. Здебільшого, випадає він у п'ятницю, дуже рідко – в четвер. Вже з самого ранку, ідучи на заняття до Франкового університету, головний корпус якого проглядає крізь таємничу завісу  зеленого й розкішного парку (хоча до будівлі дістаюся з іншого боку), почуваю себе якось по-іншому: чи то тривоги трохи в очах, чи щем у серці таїться, а десь і краплинка радості в душі бринить, немов  натягнута струна, що ось-ось готова зіграти якусь проникливу мелодію. Одне знаю напевне: дихання і справді у мене переривчасте: хвилююся, мабуть…

Після пар, швиденько, із надокучливими думками про небезпеку застрягти на черговому перехресті у заторі, приїжджаю до гуртожитку, перевіряю, чи на місці всі речі, чи не забула бува що, після легкого ланчу ретельно оглядаю простору теплих тонів кімнату, беру свою громіздку, ще з вечора складену темно-синю валізу й обережно, з допомогою котроїсь із дівчат-сусідок блоку, спускаю її сходами донизу, дякую за допомогу, бажаю вахтерам чудових вихідних і прямую до зупинки трамвая. Дорога до неї за другий рік навчання вже стала звичною: провулок із будинками, на ігрових майданчиках бавиться дітвора: то на гойдалках безтурботно злітає увись, намагаючись ногами дістати гілки дерева, яка найближче нахилилася до каруселі, то чудернацькі фігурки з піску виробляє. На невеличких клумбах, розташованих під під'їздами, дбайливі господині наводять лад, а ще далі пенсіонери вирішують зіграти між собою чергову партію нардів чи шахів…Дивлюся на все це і розумію, настільки чужим мені є саме такий устрій – ігри з дітьми з сусідніх квартир чи жилих домів, якась чи то обмеженість, чи то регламент: коли мама скаже йти до квартири, тоді треба негайно повертатися, коли радить не брати нові іграшки для інших, то треба знайти старіші і виносити для розваг саме їх…Життя у селі, з окремим будинком і великим садом, навчило чогось іншого, подарувало свободу та пізнання краси природного світу. Саме до мого подвір'я здебільшого збігалася дітвора вулиці… Жаль, що я так і не навчилися по деревах лазити, але , мабуть не все ще втрачено...Та й зрештою, слід звикати до життя у місті, бо з моєю професією гідного місця роботи у селі не знайдеш, тому потрібно вчитися приймати цей динамізм та атмосферу, яка хоч і забирає чимало сил, та все ж дає можливість відчути задоволення від насиченої праці… 

Повертаємо: через десяток метрів, на фоні спокійного блакитного неба, височать дві колони, що уособлюють спокій тих, хто проявив себе у бою та гідно захистив честь країни під час  Другої світової війни, виборовши таку жадану для українського народу перемогу. Стараюся не відволікатися, оскільки і валіза важка, і потяг одну мене не чекатиме, та ще й тротуар мало не гравієм всипаний. 

Дістаюся  до точки відправлення і чекаю на 
«представника» одного з найбільш романтичних видів транспорту. Хоча, яка тут романтика, коли більшість із такими ж дорожніми сумками та валізами стоїть і  подумки молиться, щоб не спізнитися на потяг, електричку чи маршрутку? Хоча, можливо,  і тут вона присутня, хто зна, можливо це та річ, яка і повинна пронизувати усе, хоч і невидимою, але бути присутньою у тій чи іншій ситуації нашого життя…Ось і він – та ні, маршрут не той, а за ним ще два таких самих – один за одним під номером 2. Таким я їду на заняття до факультету, а «десятки» немає. Починаю нервувати, бо вже вкотре доводиться переборювати нетерплячість та схрещувати пальці. Нарешті з-за повороту, ледве дихаючи від навантаження, повний людей, повзе довгоочікуваний мною, з наліпкою гарячого туру в Єгипет, трамвай (не в Єгипет же їду, але настрою трішки додало). Входжу, сідаю на заднє місце вкінці вагону, стоїмо ще з хвилин п'ять, упродовж яких також помітно нервую, і нарешті їдемо…

Там, за поворотом, ніби відкривається зовсім інший світ – з безліччю своїх переваг і недоліків, світ міста, яке здатне окриляти, надихати і дарувати неповторні миті, когось може дратувати, а хтось ще інший взагалі намагається від нього втекти, настільки багато ідей те емоцій воно здатне віддати просто так. Спускаємося вниз довгою і розлогою, з безліччю крамниць, забігайлівок, магазинів одягу і державних структур, що чергуються, Личаківською, згодом розвертаємо на вузеньку, таємничу, пронизану ароматом кави Підвальну, а там проїжджаємо через привабливий модерний центр і, як здебільшого, мусимо з півхвилини постояти, бо світлофор не дозволяє порушувати правила дорожнього руху. Дивлюся ліворуч – розкішний магазин весільних суконь від знаменитого дизайнера Оксани Мухи, де поміщені і справді моделі, від яких захоплює як зір, так і подих, гляну праворуч – місце, яке відтепер, мабуть, завжди називатиму Євромайданом ,– скільки прагнень, молодечого дерзання, спраглої віри та безмежної надії вирувало на площі біля пам'ятника Шевченкові упродовж кінця листопада-початку грудня, бо саме ці дні були чи не найяскравішими днями саме нашої, студентської революції. А тепер все котиться невідомо куди, та й вибори на носі – повна невизначеність і в деякій мірі страх, страх за те, що боротьба свідомих українців і жорстока смерть Героїв Небесної Сотні виявиться даремною, бо не розуміють жадані до влади те, що занадто дорогу ціну було заплачено за втілення спільних ідей… 

Проїжджаючи через центр та головне поштове відділення, дістаємося Політехнічного університету. Через його подвір'я ми з дівчатами так любимо йти на наступне заняття, а я ще й у надії пересіктися із хлопчиком, який ось уже другий рік якось по-особливому, втаємничено, але так щиро дивиться на мене чи то у трамваї, чи то під час таких коротких, кількасекундних зустрічей… Згодом  проїжджаємо частинку Городоцької, на якій так люблять утворюватися затори, із труднощами  під'їжджаємо до залізничного вокзалу. І як завжди, у вагоні перевірка, і як завжди,трапляються контролерам ті, хто начебто не знав, що квиток компостирувати потрібно, чи використовують звичні відмовки на кшталт:«Я щойно зайшов» або «Ми передали гроші». Тут я спокійна, бо маю проїзний і втратити тридцять гривень чи, більше того, вийти із трамвая разом із контролерами, мені не загрожує. Та й із проїзним квитком контролери мало не за кілометр чітко дають тобі зрозуміти : «Претензій не маємо».

Входжу в центральні двері: метушня, нестримний вир, рухи вправо та вліво, гул поїздів із перонів. Йти наверх ще не спішу, оскільки до відправлення мого потяга залишається ще з хвилин сорок. Заходжу в  переповнений зал очікування, займаю місце, а через двадцять хвилин оголошують, що на четвертому пероні розпочинається посадка. Цей момент я люблю чи не найбільше, оскільки завжди підігріває інтерес: а кого ж я зустріну цього разу? Кому зможу виговоритися більше, ніж знайомим і друзям? Яку історію життя відкрию і закарбую у своїй пам'яті?
Показую провіднику квиток і студентський, заходжу у вагон і рухаюся вглиб, в кінцеве купе (останнім часом щастить на це місце). 

Непримітна й тендітна сусідка захоплена вивченням якихось граматичних правил.  Я вітаюся, вона мені у відповідь також. З першого погляду подумалося, що їй років 35-40, але насправді, як дізналася під час розмови, їй і тридцяти немає. Ні не тому, що виглядає не на свій вік, просто видно, що втомлена, знесилена і, напевно, має багато турбот. Розговорилися. Її звати Ірина, вона випускниця кафедри прикладної лінгвістики Національного університету «Львівська політехніка», декілька років викладала в ньому, а зараз працює у приватній школі, де навчає англійській здебільшого тих людей, які займаються бізнесом. Недавно розпочала вчити німецьку мову, тому так зосереджено вдивлялася у листівки із граматичними правилами. Я зізналася, що от-от стартувала опановувати шведську, завдяки якій не на жарт напружую м'язи горлянки. Це ніби мова-суміш – поєднання англійської та німецької. На запитання, чому обрала вивчення саме цієї мови, відповідаю: Швеція – країна зі стабільним економічним і культурним розвитком, система журналістики там досить непогано влаштована та й ставлення до мас-медійників доволі лояльне. Звісно, у цій розмові не оминули ми увагою вагоме значення іноземних мов, які дають людині не тільки практичні знання, а й здатні розширювати її кругозір. Не пам'ятаю, хто саме, але колись сказав «Скільки ти знаєш мов, у стільки разів і розширюється твоя свідомість». Розповіла їй про предмети, які вивчаємо на факультеті, у кількох словах описала і практичне їх втілення, яке зараз є мінімальним, тому і багато наших студентів вже суміщає навчання з роботою в газетах, на радіо, телебаченні чи в інтернет-виданнях, беручи довідки про вільне відвідування. Згодом розмову сфокусували на революційних подіях, разом згадали початок мирних демонстрацій, згодом заговорили про безневинні смерті людей. Так жаль стало, коли почула, що закатований нелюдами Юрій Вербицький був її хорошим знайомим, разом з ним вони ходили у похід, а вбитого кулею снайпера Михайла Жіздневського добре знав хлопець Ірини Андрій, який перебував із ним в одній майданній сотні…

До речі, Андрій, як розповіла Ірина, навчається у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького, зараз проходить інтернатуру в обласній лікарні, вони вже рік разом живуть на квартирі, мають кішку, яку не залишать самою, хіба за невідкладних обставин відвезуть до батьків, бо ж особливий графік харчування домашній улюбленець має, та й забагато любові вони подарували йому, як вона сама зізналася. Ірина з Андрієм однолітки. Після цих розповідей я ще раз підтвердила те, як легко й невимушено можна руйнувати стереотипи у сучасному світі: двоє людей, із різними зацікавленнями, та ще й однолітки…Часом, напевно, такому типу пар нелегко буває знайти підхід один до одного, але їм, швидше за все, не буде нудно, бо він розповідатиме їй про необхідну допомогу при важких переломах та навчить робити пов'язки, а вона не втомлюватиметься відшліфовувати його вимову англійських висловів і непомітно натякатиме, що, окрім сонячної Грузії, до якої поїде цього місяця, її приваблює і туманний Альбіон, а краще – гаряча Каліфорнія чи індустріальне Чикаго: бізнесова англійська там і справді може знадобитися. Тут і я почала мріяти про закордонні поїздки, відпочинкові тури і зрозуміла, що володіння мовами є одним із базових та успішних кроків досягнути такої мети, тому не варто боятися опановувати їх одна за одною, але притримуватися при цьому практичного розуму…Ще зрозуміла і ту річ, що двоє людей-однолітків, які здобули професію, знайшли роботу чи рухаються у цьому напрямі, виробили свою життєву позицію, пережили деякі розчарування, подолали разом випробування і прагнуть вдосконалюватися, справді можуть жити у злагоді.  Звісно, не тоді, коли їм по 16 чи навіть по 20 років (як на мене, трохи зарано, бо, здебільшого, у такому віці все вище перелічене виглядає занадто складним, та й думати про те не хочеться), але мій стереотип-уявлення про те, що чоловік обов'язково має бути старший від жінки на два-чотири і більше років, хитнувся… На станції Коломия вона вийшла, побажавши мені успіху. Я подякувала і також сказала кілька теплих слів. Здебільшого, після цієї зупинки вагон порожніє, а поїзд сповільнено дістається Заболотова. 

Після виходу мене радісно зустрічає батько, бере мою важку валізу, кладе у багажник автомобіля, а потім ми упродовж годинної поїздки додому ділимося враженнями за час, коли не бачилися. Деколи відводжу погляд на навколишні села, бо ж відчуваю: воно, таке рідне і бажане повітря – так близько…

Ось так я вчергове відкрила для себе ще одну людину, з якою тримаю зв'язок, принаймні, на мережевому рівні. Чесно кажучи, написала б подібні нариси про кожного, кого упродовж цих півтори року зустрічала у потягах, про тих, які здатні запам'ятовуватися назавжди: чи то про майбутнього педіатра, дискусії з яким у мережі здатні змусити замислитися над важливими питаннями та вгамувати наївність і за якими я, чесно кажучи, скучила; чи то про лижників з Одеси, які залюбки обговорять із тобою складну ситуацію в країні і не дорікатимуть за те, що маєш думку, відмінну від їхньої; чи про тендітну і мрійливу дівчину, яка, як видно із записів на сторінці у соціальних мережах, та й, як вважаю, не тільки із них, цінує, що Бог подарував їй коханого…Тільки б можливість ще раз повернутися і пережити ті хвилини, години… Напевно, це у мене в крові: нескінченна цікавість і бажання пережити те ж саме, що і співрозмовник. Так кожного разу: чи перед від'їздом до рідної домівки, чи перед поверненням до Львова, ти, хоча і невимушено й непомітно, все ж стикаєшся із запитаннями, на які хочеш отримати найбільш позитивну відповідь: а кого ж я зустріну цього разу? Кому зможу виговоритися більше, ніж знайомим і друзям? Яку історію життя відкрию і закарбую у своїй пам'яті? 
Юлія Девда

четвер, 17 квітня 2014 р.

PARENTS AND CHILDREN: WHEN the WISDOM AND the YOUTH TOGETHER or the ABILITY TO GIVE AND ACCEPT The SUPPORT (The Essay)




 First your parents, they give you your life, but then they try to give you their life
Chuck Palahniuk, writer

From the first heartbeat in the most miracle place of woman’s body, breath outside and meet with this huge, wonderful, but frequently cruel and unfair world, from the first step and first unintentional falling to earth… Two people, who have become for their «gift of love» not only man and woman called «mother» and «father» or whose persons, who will buy toys, clothes, give the allowance, go for walking or play in sport games with son or daughter, when children wish it. From our first achievement, shy sympathy and professional choice they will be our life-teachers, give the value lessons, help us to move in right and safe direction… 

They will give us the ability to keep secrets, deal our feeling with people really worth to know about us more, then other, and inculcate in us moral and soul bases of life, which will be educate in our mind and thinking the most important values of our behavior and actions…We will always think about them, when will be away from home or take important decision, which really can change our life. There are our parents, our angels-keeper: here, on the earth…

 Mother meets with her daughter after military service 
in Iraq
But nowadays, despite of the modernization process, the development of different industrial and professional areas, close connect of person with different technological gadgets, the layer of relationships between parents and children lose the main ideas and purposes. The necessity to be busy, work and pay money for living lead to decrease of attention from the side of parents to their children and create all conditions to lose a control and urgent influence to them. It causes negative results: children want to be more independent and lead prohibit things for themselves. Unfortunately, because of communicative insufficiency, discuss important and «adult themes», apathy to studying and professional development of children, especially teenagers (it is well-known «transitional age») from parents children can fall under escaping from home, spending their time with rude companies, commit crimes and bring to justice. Behavior like this can put a negative mark on child psychic, that is why parents must find a time for telling, dedicated of discuss the process of person’s increase from moral, soul and physical aspects. 


It is really great, when small children, teenagers and adult students or even people, who have achieved success in their life yet, have parents, who always try to support them in different situations, give a well-aimed advice. But it is very important from the side of parents to believe their children, because excessive attention and care can lead a child to indifferent, apathy and lazy mode of life, when mother and father will decide all problems for them and direct son or daughter in the way they like.




But there are prevalent causes, when children strongly refuse from the help of parents and demonstrate rebellious features in their character: shout at them, don’t do household duties, treat with contempt to other members of family. And results of this behavior are common with situation above, when parents don’t dedicate enough time for telling with their children.
There are different decisions of these situations. 

But, to my mind, the most important is to learn accept and be thankful for necessity help from our parents. We must understand, that we hadn’t will been ourselves – with our skills, ideas, views and mistakes, our wishes and aimes, our character and attitude to life and other people – without them. Rightly said a writer Brad Meltzer in him book «The Inner Circle»«No matter how far we come, our parents are always in us». Appreciate them!



Yuliya Devda