«Час – це усе!» або «Втрачаєш мету – ламаєшся…»

«Ти ніколи не питав себе, звідки беруться мрії?

 Глянь навколо – ось звідки!»

Жорж Мольєс, кінорежисер

Для філософів він є одним із проявів буття, властивістю, яка дає можливість матерії  послідовно змінювати якості, тривалість, фази, етапи та цикли існування. Для вчених – лише абстракцією, яка фіксує моменти зміни об'єкта та навіть четвертою координатою, що є додатком до тривимірного простору, в якому живе людина. Для пересічних жителів планети– це певна субстанція, яка чітко вираховується стрілками годинника й дозволяє зробити ті чи інші справи, втілити в реальність бажане чи, все-таки, навчитись правильно організовувати свій день…От тільки прагматики сприймають його, як можливість закреслити у своєму органайзері вже зроблені завдання, і мета кожного їх дня саме у цьому, то для людей творчих кожна секунда і хвилина цієї речі – це сакральна вартість і вищий сенс…А скільки лише різновидів він має! Фізичний, геологічний, хімічний чи соціокультурний, психологічний та навіть художній!

 

Час…Скільки існує людство, стільки є і він сам…Чи, може, дано йому було швидше панувати? Чи, навпаки, свій відлік він розпочав із того моменту, коли всі механізми у природі вже були налагоджені і почали діяти? Суперечки стосовно виникнення та існування часу не припиняються і сьогодні, а з розвитком новітніх технологій з'являтимуться все нові й нові версії його взаємодії із сукупністю предметів, явищ та процесів, що разом складають суще, тобто буття…

Проблема часу уже довго не дає спокою не лише дослідникам, але й письменникам, художникам та режисерам. Чергова робота американського сценариста, засновника «Світового фонду кіно» Мартіна Скорсезе (батьки були вихідцями з острова Сицилії (Італія), «Хранитель часу» розповідає історію про хлопчика-сироту Хюго Кабре (Аса Баттерфілд), який живе на паризькому вокзалі, харчується краденими булочками й молоком, а у вільний час лагодить механізми та дивиться на життя вокзалу крізь призму годинників, що невпинно відстукують стрілками секунди та зустрічають потяги з інших міст чи країн. На місце постійного руху та гулу поїздів він потрапив одразу після того, як пожежа забрала його батька (Джуд Лоу). Разом з ним вони лагодили автоматон – металевий пристрій у вигляді людини, який за допомогою годинникового механізму може писати, ходити і навіть танцювати, але все, чого йому не вистачає – це ключа, який має підійти до щілини у формі серця, що розміщена на чудернацькому винаході. П'яний та неохайний дядько Пол повідомляє хлопчику про трагедію та кричить, щоб той хутко збирав речі, а про школу й взагалі щоб забув, бо на вокзалі не до неї буде. От і довелося Хюго, у самотності, брудному одязі лагодити годинники та інші механізми, а також – здійснювати їхню з батьком мрію – приводити в дію автоматон. Хочемо зазначити і те, що Париж початку 30-х років ХХ століття – це те місто, яке стрімко розвиває свою індустріалізацію, тому у фільмі воно аж ніяк не є символом кохання, а, засніжений і темний, з тисячами вогнів будинків та автомобілів, втілює невпинний рух і відчуття загубленості – чи не в тому ж таки часі? 

Одного дня, після чергової крадіжки їжі та гніву станційного інспектора (Саша Барон Коен), який пустив за хлопцем свого вірного собаку (у фільмі тварина інколи кепкує зі свого хазяїна), Хюго приходить до лавки іграшок папа Жоржа (Бен Кінгслі). Дідусь, переглядаючи записник сироти, в якому детально розписано та змальовано кроки конструювання автоматона, забирає його собі, а хлопцеві наказує йти геть.Та Хюго не слухає старого, а нишком іде за ним  аж до його дому. У вікні будинку бачить дівчинку, кличе, щоб вона спустилася і просить забрати у Жоржа записника й віддати йому. Ізабель (Хлоя Морец) обіцяє, що не дозволить своєму хрещеному кинути цінні для Хюго нотатки у вогонь. Окрім цього дівчинка зізнається: її цікавлять таємниці, та й у житті вона хоче відчути справжні пригоди, тому й погоджується допомогти своєму новому другові. 

Після того, як Ізабель мало не затоптав на вокзалі потік людей, і Хюго допоміг їй піднятися, то побачив, що на шиї у неї висить ключ у формі серця – саме такий, що потрібен для того, щоб автоматон запрацював. Хлопець відкриває дівчині свою схованку, показує пристрій і «заводить» його. Автоматон малює на чистому, заздалегідь підготовленому аркуші кілька букв, а згодом місяць, якому ракета влучає в око. Хюго розуміє: це послання від батька, який разом із ним ходив у театр на показ фільму "Подорож на місяць". Ізабель веде хлопця до бібліотеки, вони разом читають книгу про засновника кольорового кіно, Жоржа Мольєса, тобто, хрещеного батька Ізабель, яка також осиротіла у дитинстві. Діти вирішують копнути глибше – і знаходять у кімнаті режисера ілюстрації з кінофільмів, а дослідник творчості митця, з яким вони пересіклися у бібліотеці, показує їм один із фільмів Мольєса. Та й виявляється, що дружина Жоржа Жанна (Гелен Маккорі) працювала у його творчій команді, була актрисою та музою режисера. Після зворушливого перегляду Жорж і сам розповідає про своє мистецьке життя, про те, які мав плани, як втілив у реальність, за різними даними, від 400 до 1000 фільмів, і чому зупинив діяльність, спаливши плівки або передавши їх іншим фірмам,які згодом їх просто переплавили. Та через роки режисера не забувають, він стає новим професором Академії кіномистецтва, а на його честь влаштовують кінопоказ фільмів, які невтомний митець відзняв упродовж творчих літ, і які стали предтечею використання у кіно фантастичних елементів. З'ясовується і те, що й автоматон він винайшов також…

У фільмі чітко простежується ієрархія героїв. Головними є Хюго Кабре, який втілився у роль палкого авантюриста та зумів вникнути у сутність персонажа, його погляди глибокі та повні довіри, а гра – природна та прониклива; Ізабель, яка понад усе на світі любить читати книги і ніколи не дивилася фільмів, бо сам Мольєс казав, що то – моветон,  але, наївна та щира, зуміє віднайти свою пригоду, не боятиметься вскочити у халепу (бо яка ж без неї пригода) та стати для Хюго вірною подругою, а він для неї – ще одним персонажем її життєвої історії, яку вона старанно веде у своєму щоденнику. Серйозним, виваженим і досвідченим постає перед нами й Мольєс, такою ж є і його дружина Жанна, яка ще й здатна захоплювати таємничістю і добротою. Мінорними персонажами у фільмі є станційний інспектор, який упродовж кінокартини полює на Хюго, а вкінці рятує його від наїзду потяга, і привітна квіткарка Візетт, букети якої, мабуть, становлять єдиний клаптик різнобарвності на сірому та запорошеному вокзалі і до якої намагається підбивати клинки на перший погляд  недоброзичливий інспектор. 

Найважливіша риса фільму – це зйомка у 3D форматі, а відтак – плавність переходу кадрів і планів, яка створює спокійну атмосферу сприйняття сюжету, характерів героїв та поступовий рух. Мартін Скорсезе вперше працював із тривимірністю простору, з приводу чого зауважив: «Я виявив, що технологія 3D надзвичайно цікава, оскільки актори виглядають більш емоційно щирими. Їхній найменший рух, їхній найменший намір відтворюється максимально точно». Натяки на те, що наскрізною темою є час, демонструє частий показ годинників і механізмів, за допомогою яких вони функціонують. У «Хранителі часу» наявні і справжні – чорно-білі чи розмальовані кадри з фільмів одного із засновників світового кінематографа Жоржа Мольєса, зокрема «Подорожі на Місяць». 

Світова прем’єра відбулась у США 23 листопада 2011 року. Фільм став володарем премії «Золотий глобус» за кращу режисерську роботу, яка була вручена Мартіну Скорсезе. Був номінований на 11 премій «Оскара», у тому числі за найкращий фільм і найкращу режисерську роботу, що зробило його найбільш номінованим фільмом року. З них отримав п'ять: «Найкраща операторська робота», «Найкращі візуальні ефекти», «Найкраща робота художника-постановника», «Найкращий звук», «Найкращий звуковий монтаж».

Важливим моментом у фільмі є не лише художня, а й виховна сторона. Його сюжет вчить при будь-яких обставинах не здаватися і втілювати бажане у реальність, яким би дивним і незрозумілим воно не здавалося для інших. Слова «Усе має мету, навіть механізм…Утрачаєш свою мету – наче ламаєшся»,  - мабуть, є основним кредо фільму.

           Юлія Девда

Тобі, Мамо!

За день до свого народження дитина сказала Богові:

 «Я не знаю, навіщо йду в цей світ». Бог відповів їй:

«Я подарую тобі ангела, він все пояснить». 

«А як я буду розуміти його?» -  «Він навчить тебе своєї мови».  –

«А як звуть мого ангела?» - «Ти будеш називати його Мамою!»

Це слово майже однаково звучить на усіх мовах світу, воно приємне і таке глибоке водночас, воно навіює спогади про дитинство, прокручує їх у думках знову й знову, а також здатне надихати на невпинну вдячність тій людині, яка, власне, і подарувала нам життя, виховала доброту і любов, вселила в серце прості життєві істини та основні моральні вартості. Це Мама…

13 травня 2014 року у глядацькій залі ЦКД «Лис Микита» студенти факультету журналістики виступили зі святковим концертом, який присвятили Дню матері. Участь у ньому взяли першокурсники, а також – талановита молодь з інших факультетів. Зворушливі пісні під гітару, фортепіано й виконані акапело, проникливі поезії – як поетів, так і самих студентів, приємно вразили глядачів і розчулили присутніх матерів. Дует сестер Віри і Надії Чорній – студенток економічного факультету – виконав «Кленову баладу», студент першого курсу механіко-математичного факультету Олександр Собчук заспівав композицію гурту «Тік» «Для мами», а спеціальні гості вечора – гурт «Piano», солістка якого – Христина Головко, є студенткою четвертого курсу факультету журналістики, подарував для гостей пісні про тюльпани та неповторність краси України. Пісню «Чорнобривці» виконали студенти-журналісти Джеферсон Лопес і Мар'яна Оленська. Зокрема, Джеферсон, який приїздив навчатися у Львів з Еквадору, а на концерт прийшов зі своїми друзями-земляками, каже: «Я трішки хвилювався. Люблю виконувати мелодії українських пісень на гітарі, вони такі особливі. Вже завтра моя мама подивиться мій перфоманс і, думаю, їй сподобається». 

Небайдужими присутніх залишив і виступ хлопців, одягнених у форму солдатів, які під сумну пісню «Гей, пливе кача по Тисині…» декламували вірш, присвячений тим матерям, які не дочекалися своїх синів внаслідок кривавих подій революції.

Замислитися над цінністю та винятковістю любові найдорожчої нам у світі жінки змусила легенда про материнське серце, яку зачитали ведучі концерту. У ній йдеться про те, як син, намовлений красивою дружиною, вбиває матір, виймає із неї серце, кидає у вогонь, а жаринка з нього обпікає йому обличчя. Після цього материнське серце промовляє: «Візьми та й приклади до опіка  листок подорожника! Знай, синку, що ніхто не любив тебе як я!». Ожила мати, взялися за руки із сином – і ніколи не повернулися додому,а пішли широкими степами, згодом ставши високими могилами…

Наприкінці події всі учасники виконали пісню гурту «Океан Ельзи» «Дякую Тобі», цим самим знову висловивши любов і вдячність своїм матерям. За гідну підготовку свята вони одержали подяку від організатора – студентки першого курсу Оксани Груби та від заступника декана з навчально-виховної роботи Ярослава Табінського. Він попросив усіх присутніх після концерту зателефонувати своїм матерям і сказати їм приємне. 

Глядачам дійство сподобалося. Студентам Уляні Корицькій, Ользі Рущак та Юрію Кічалу, який брав участь у святі, до душі була організація та номери, а також – сама мета заходу:«Творчий вечір ще раз нагадав про те, яку важливу та незамінну роль у нашому житті відіграють наші матері, їх нелегку долю та мужнє терпіння. Подібні концерти збагачують нас духовно, ще раз підтверджують, що батьки є найдорожчими. Все пройшло так, як ми очікували, та й позитивних емоцій залишилося багато». Учасниця концерту Олександра Присташ свої пісні адресувала мамі – Ельмірі Аріфівні, яка була присутньою на концерті та, як потім зізналася, прониклася і не могла стримати сліз. «У цей момент , коли розумієш, що  у залі сидить мама, просто перетворюєшся на оголений нерв і з ніг до голови покриваєшся мурашками. Такі відчуття описати важко…», - зізнається дівчина.

Тому шануймо наших матерів, не ображаймо їх, ронячи необдумані слова та роблячи безглузді вчинки, зуміймо прийняти підтримку, не відкидаючи їхнього бажання нам допомогти.

Юлія Девда

Фото Поліни Опришко

«Лісова пісня» від «курбасівців»: класика в ногу з модерністю

Максим Рильський називав її «діамантовим вінцем України», після свого виходу у 1911році та гідного поцінування як критиків, так і читачів, вона в один ряд стала із такими класичними творами як «Сон літньої ночі» Вільяма Шекспіра та «Пер Гюнт» Генріка Ібсена, а її кредо «Ні, я жива! Я буду вічно жити! Я маю в серці те, що не вмирає!» вже котре десятиліття поспіль робить цю драму-феєрію однією з вершин скарбниці національної літератури… 

«Лісова пісня» - пісня щемливого кохання, розбиття мрій і втрату почуття прекрасного та разом з тим і надією на його відродження в душі. Твір Лесі Українки неодноразово ставили і продовжують ставити на сценах театру. Одну з таких постановок, що відрізняється модерними рисами та потужним фольклорним диханням, здійснив Львівський театр імені Леся Курбаса, виставу якого минулого тижня відвідали студенти факультету журналістики Львівського національного університету. Похід на неї організував заступник декана з навчальної роботи Богдан Тихолоз, для якого цей театр в числі улюблених. 

У невеличкому холі  під невисоким куполом – прониклива та емоційна гра акторів за звичним сюжетом. Дядько Лев із Лукашем освоюють глибини лісу, де ставитимуть хижу, «Той, що греблі рве» настирливо забавляється з Русалкою, прокидається із зимового сну Мавка та слухає розповідь  з уст Лісовика про людських гостей. Вона зустрічається із Лукашем, співає йому, а він – грає для неї на сопілці, потім «у серце падає зірка» - перший поцілунок обох зводить з розуму…Та минає час і Лукашеві пора вже женитися, знаходять йому і невістку із залізною хваткою, і мати Лукашева тішиться, що в роботі їй не «відьомське кодло» допомагатиме…Побут засмоктав Лукаша у болото, він втратив любов до природи й сопілки, а Мавка для нього – страховисько з лісу. Переламати йому себе вдається тільки тоді, коли лісова красуня перетворюється у вербу, а його жінка Килина, яка закляттям перетворила дівчину у дерево, бере до рук сокиру і хоче зрубати рослину, що тільки-но з-під землі виросла. Та не вдається цього зробити, бо вогняна пристрасть – Перелесник, обіймає тендітний стовбур і палить його…Тоді і розуміє Лукаш, що втратив, але таке усвідомлення прийшло занадто пізно, лише сніг легенько припорошував його та ще недавно зелену й буйну землю…

Цікавою деталлю вистави було те, що поміж діалоги акторів вдало впліталися як пісні, що проймали до глибини душі, так і сцени з побутового життя, наприклад, про знесилену козу, а звуки природи творили не за допомогою сучасної техніки, а предметів, наприклад, гучний грім передали трясінням листів бляхи. Костюми акторів – це також плідний предмет для розмови: від вишитих сорочок і свит з кетягами бісерного намиста до теплих кожухів і пальт, помережаних автентичними орнаментами – і все в етнічному стилі. Після закінчення гри студентська публіка не втомлювалася аплодувати акторам, цим самим дякуючи їм за чудову можливість отримати естетичне задоволення, а вони висловили подяку за співпрацю, оскільки деякі глядачі також стали учасниками дійства. Саме в цьому – ще одна яскрава риса театру Леся Курбаса.

Богдан Тихолоз, який разом зі студентами відвідав дійство, вважає: поставлений твір є виставою десятиліття і байдужим залишити не може нікого. "Це більше, ніж драма-феєрія. Це містерія пісні і слова, руху і жесту, еросу і танатосу, душі і тіла, буденного й святкового, тлінного й вічного, святого й грішного... Я не знаю іншого сценічного творива, настільки поліфонічного у смисловому та образно-виражальному плані. Дивлюся вкотре, і вкотре - катарсис..."

Виконавиця ролі  Мавки Оксана Козакевич вражена теплим прийомом глядачів: «Коли на виставі є учні, студенти чи просто велика компанія знайомих між собою людей, виходити на сцену не хочеться взагалі. Сьогодні ж зібрались фантастичні люди! Такі були уважні, як на казанню, але живі та відкриті», - із захопленням каже акторка. 

Звісно, нелегко серед навчальних днів віднаходити час для мистецтва. Але коли вдумуєшся, що дарує воно не лише відпочинок душі, а й надихає, то, наче й нізвідки, ті хвилини з"являються...

Юлія Девда

Фото Олександри Присташ та Анни Солом'яної