«Якщо строго наслідувати рецепт, втрачаєш відчуття» або що життя здатне нам підносити?

 

Є ще один вид голоду: голод за дотиками, бажаннями, жагою…

Адель («День праці»)

Серед гущі як будніх днів, так і вихідних, запланованих подій чи спонтанних рішень, сімейних або  професійних відносин , в окремі моменти життя на нас чатує ворог, що здатен не лише затягнути у глибоку депресію, яка може призвести  до ліні й апатії, а й насильно змусить втратити  вміння бачити сенс чи шукати натхнення у тому, що навколо, тому, що донедавна робило по-справжньому щасливим. Його причини можуть бути різноманітними: тебе або покидає ще вчора вірна і готова в будь-який момент прийти на допомогу кохана людина, яка чи то назавжди відходить, чи просто знаходить когось іншого; через забаганку когось із робочого колективу, швидше за все, того, хто відчув конкуренцію, тебе звільняють з  роботи, місце на якій ти виборював з останніх сил та ні на мить не припиняв мріяти про виняткову нагоду поєднувати корисне з приємним, виконуючи улюблену справу;  або ти сам впускаєш його у свій внутрішній світ, а він зсередини починає клаптик за клаптиком руйнувати твою сутність…

Самотність, мабуть, одне із найбільш небажаних відчуттів і станів людської свідомості та душі, але разом із тим річ, яка, мабуть, дається нам неспроста. Можливо, для переоцінки власного життя, віднаходження виходу зі складного становища чи усвідомлення того, яким для нас дорогим може бути те, що ми втрачаємо, але ще здатні повернути. Із тим, що її слід трактувати двояко, погоджується й ізраїльський романіст Амос Оз, який вважає: «Самотність - це як удар важкого молота: скло воно розіб'є вщент, але сталь загартує». Отож, чи перепона це, чи ще одне випробування, яке варто долати та виносити з нього гідний для себе урок?

Тема самотності знайшла відлуння і у фільмі «День праці», який у 2013 році відзняв американський і канадський режисер Джейсон Райтман, виступивши в ньому водночас продюсером і сценаристом. Дія фільму проходить у  спекотне літо 1987 року, яке торкнуло й невеличкий штат на північному сході Америки Нью-Гемпшир.  Головна героїня кінокартини, мати-одиначка Адель Уїллер (Кейт Уїнслет), живе в окремому заміському будинку та виховує 13-річного сина Генрі (Гетлінг Гріффіт). Вчинок чоловіка Джеральда (Кларк Грегг), який залишив Адель, надавши перевагу своїй секретарці, додав смутку та болю й у так непросте життя жінки, позначене втратами. Вона рідко виходить з дому, при звичайних буденних справах у неї  дрижать руки, лише раз на місяць разом із сином вони їдуть до центрального супермаркету, в якому продавці, зустрічаючи їх, жартують: «Скуповуєтеся, наче перед торнадо». Боязливий і тремтячий водночас погляд, несміливість та невпевненість у рухах, велике прагнення до майбутнього, що пліч-о-пліч крокує з невизначеністю. А також – закоханість у кохання, – саме такі риси притаманні Адель. Власне, Генрі й залишається її єдиною радістю, яка викликає в жінки  відчуття потреби хоча б у когось: він старається принести у похмурі дні мами промінь світла, а вона пишається, що виховала такого хорошого хлопчика, який у майбутньому стане надійною опорою як своїй сім'ї, так, можливо, і їй. 

Одного разу, завітавши до супермаркету, мама із сином зустрічають Френка Чемберса (Джош Бролін), який мало не наказує підвезти його до їхнього ж дому, щоб перепочити кілька годин та вгамувати рану, що кровоточить. Лише вдома Генрі з Адель, дивлячись вечірні новини, дізнаються, що подорожній є злочинцем, якого засудили за вбивство дружини, а втік він із госпіталю, в якому йому зробили операцію щодо апендициту. Зараз Френка розшукує поліція, яка посилила контроль і в тому кварталі, де живе матір із сином. Почуте не те, що приголомшує їх, а спричиняє сумніви стосовно того, чи можна взагалі довіряти такій людині. Хоча але гість запевняє, що до вечора зникне з домівки, сівши на найближчий потяг. Однак через те, що в календарі вихідні, і жоден залізничний транспорт не проходить колією, Френку доводиться залишитися. Щоб компенсувати клопіт, завданий сім'ї, він допомагає по господарству: лагодить автомобіль,  миє в домі підлоги, чистить від торішнього осіннього листя дах, а також готує їсти та вчить Генрі грати у бейсбол. Відчувши безкорисну руку допомоги, Адель також залишається вдячна нежданому гостеві – навчає його румби, оскільки обожнює танці. Спільна справа, що зближує трьох – це випікання абрикосового пирога. У кінокартині його приготовлення стає своєрідним візуальним рецептом. Після цього глядач, напевно, почне розуміти, скільки мужності, твердості, бунтарства та, разом з тим, ласкавості й готовності подарувати щастя переплелося у в душі цього чоловіка? Але яке минуле криється за його постаттю, Адель ще не відомо… 

Френк знайомиться зі ще одним хлопчиком – хворим сусідом Беррі, за яким приглянути Адель просить  його мати Евелін (Брук Сміт). Розчулюють моменти, коли хлопчик щиро радіє грі у бейсбол, хоча виконує у ній лише роль спостерігача, та докладає  важких  зусиль, щоб вимовити навіть найкоротші слова. При матері, яка зайшла, щоб його забрати, не виходить у нього сказати і про те, що Френк є злочинцем, оскільки Беррі впізнав його на фотороботі, який вкотре показали по телевізору. Схвильований, він мало не кричить від такої новини, за що дістає ляпаса від Евелін, вчинок якої вселяє у глядачів ненависть до жінки.  

Френк розуміє, що поліція ось-ось знайде його, тому разом з Адель вони вирішують перетнути кордон і поїхати до Канади. На прохання матері, Генрі їде в бібліотеку, щоб почитати відомості про країну, де вони житимуть. Там зустрічає доволі сміливу та зверхню дівчинку, що зайнята вивченням своїх прав. Познайомившись ближче та розповівши одне одному про устрій у їхніх сім'ях, хвацька тінейджрка попереджає хлопця: від сексу люди втрачають голову, тому пройде час і чоловік, який одного дня випадково завітав до домівки Генрі, може його звідти висунути. З однієї сторони, хлопчик не підтримує її слів, вважаючи, що Френк є хорошим і гідним чоловіком, та з іншої, помічаючи, що відносини між Адель і ним переходять у кохання,  після роздумів, вирішує написати листа своєму татові, в якому повідомляє про місце перебування злочинця.  

Вже майже готова переїхати до Канади, взявши велику суму грошей у банку готівкою та зібравши речі, Адель  знову почувається невпевнено, хоча Френку зізнається: поїхати з цієї в’язниці вона мріє все життя і саме свобода – це головне її прагнення. Але чи буде він із нею навіть тоді, коли вона не зможе подарувати йому дитину? Адель розповідає чоловікові, що після народження Генрі її тіло почало не слухатися: вона тричі вагітніла від Джеральда, але втрачала плід, не виносивши його навіть кілька місяців. Надію подарувала четверта спроба: про вагітність пара не розповідала нікому, а під час пологів відчувала радість, та недовгу, оскільки малюк народився мертвим. Після таких ударів Адель зрозуміла, що ця тема назавжди закрита в її житті. Та й Френк потерпів зраду: будучи молодим та повернувшись з війни у В'єтнамі до дівчини, яка народила сина, згодом він дізнається, що не є його батьком. Почувши цю новину, він штовхає дружину до металевої батареї. Удар виявився смертельним. Поки Френк усвідомив, що жінка нежива, у ванній втопився її малюк…

 Ось-ось сім'я намагається виїздити з будинку, як приїжджає поліція. Френка арештовують, після суду на нього чекає довгий тюремний  термін, тоді як Адель з сином марно оббивають пороги судів, щоб довести: засуджений не заподіяв їм жодної шкоди…Проходять роки, у Генрі з'являється дівчина, згодом – сім'я, а також свій бізнес: він відкриває невеличку  пекарню. Адель же чекає Френка із тюрми, а після того, як його випустили, пара знову живе разом.

Кінокартина не перенасичена різкими поворотами, динамічними лініями сюжету, навпаки, її характер можна описати, у певній мірі, парадоксальним словосполученням «спокійна заінтригованість», хоча асоціювати його із скудністю також не потрібно. Звісно, плавний перехід кадрів і планів, вміло відзняті крупні плани, вдало вплетені ретроспективні моменти, які відкривають юність Френка, ніяк не можна віднести до гострих елементів фільму, але саме вони відкривають його сенс. Невід'ємною у цьому є і гра акторів: на знімальному майданчику вони втілилися у ролі, цим самим підтвердивши як свої таланти, так і підкресливши суть фільму, яка полягає у таких словах: що би життя не відбирало у нас, воно здатне і давати. У фільмі жінці, яка була на межі цілковитого відлюдництва, випадає чудова можливість відчути себе потрібною та, зрештою ж, бажаною, нехай і зі злочинцем, в якому також існують людські якості, і для якого людська вартість не вимірюється матеріальними основами, а духовними.  У 2014 році фільм номінували на «Золотий глобус» за кращу жіночу роль у драмі. Режим доступу до трейлера й фільму на:  http://kinogo.net/4836-den-truda-2014.html

Юлія Девда

                                                                                                               

Цьогоріч мас-медійники святкують своє професійне свято вдвадцяте. Спеціальний закон про його встановлення Верховна Рада ухвалила ще 25 травня 1994 року – на підтримку ініціативи делегатів І Всеукраїнського з’їзду редакторів газет і журналів. За дату святкування визначили 6 червня, і невипадково, оскільки цього дня, 1992 року, Спілку журналістів України прийняли до Міжнародної федерації журналістів.

 
Кожного дня у медіапростір світу виходять десятки, а то й сотні тисяч друкованих, телевізійних та інтернет-матеріалів, що стосуються різноманітних тем і галузей та забезпечують оперативне й доступне інформування аудиторії про поточні події, які відбуваються у тому чи іншому куточку земної кулі. Унікальну можливість завжди одержувати той необхідний і вартісний контент суспільству надають, власне, працівники засобів масової інформації. Вони постійно тримають руку на пульсі сьогодення та готові гідно виконувати свій громадський обов’язок – із дотриманням інформаційних стандартів та слуханням голосу сумління повно, цікаво та збалансовано подавати будь-яку подію, не боятися досліджувати нові сфери своєї та інших професій, бути готовим до вияснення нагальної проблеми, яка торкається суспільного інтересу.

У своїй професії ми часто йдемо і на ризик, інколи не думаючи про наслідки, але з метою допомогти нашому глядачеві, забуваємо про особисту безпеку, бо знаємо, як аудиторія очікує саме цієї інформації. Та, з іншої сторони, ми й самі повинні бути для неї певним орієнтиром, який спрямовує на якість та адекватне сприйняття дійсності. Вагому роль для вітчизняної журналістики відіграла і Революція Гідності 2013-2014, яка стала новим етапом усвідомлення та визначення основних пріоритетів, яких у своїй діяльності повинен дотримуватися журналіст, а також – значним поштовхом до розвитку громадських медій, покликання яких – це служба суспільним вартостям і потребам, а не можновладцям та олігархам.

Можемо сказати, що сьогодні формується і нове покоління журналістів, вагому частину якого складає молодь. Тому ми вирішили провести невеличке опитування серед студентів нашого факультету та дізнатися, якими вартостями повинен володіти справжній журналіст, де майбутні медійники здобували свій перший досвід та які зміни у систему української журналістики, на їх погляд, принесли революційні події. Не могли і спитати про те, що б їм хотілося побажати своїм колегам.

Орися Хім’як, 4 курс: «До основних рис справжнього журналіста відношу мобільність, цілеспрямованість, вміння аналізувати, оперативність і толерантність. Першим моїм досвідом була практика на «12 каналі». Вже тоді я зрозуміла, що це пекло, а також усвідомила, що не можу без такого режиму й адреналіну. Після Революції зміни відбулися не в журналістиці, а в головах споживачів: вони зрозуміли, що наша галузь може бути як рятівною, так і деструктивною, відчули необхідність об’єктивних новин, а це, як на мене, хороший старт для громадського мовлення. Колегам бажаю навчитися цінувати дні, якщо вони і схожі, а також робити буденне особливим».

 Василь Пехньо, 5 курс: «Журналістові не повинно бути соромно за те, що він вчинив, також він завжди повинен відповідати за свої дії. Першим моїм досвідом була прес-служба Львівської міської ради: там зовсім по-іншому, ніж будь-де, там – Європа. Революція допомогла журналістам більш допитливими та втратити страх перед чиновниками, але в цьому є мінус: чому раніше мовчали?»

 
Оксана Бабенко, 2 курс: « Істинний журналіст має бути чесним, відвертим і безкорисним. Свій перший досвід набула у газеті «Зоря Полтавщини», у культурному відділі, мені дуже сподобалося. Вважаю, що після Революції журналістика, принаймні, намагається бути чесною. Медійникам бажаю, щоб вони були задоволені своєю професією, і щоб натхнення їх не полишало».

 
Марія Пасельська, 4 курс: «Найголовніше – це проникливість, адже потрібно вміти сприймати чуже як своє, хоч і тимчасово. Практика після першого курсу показала, що я ніхто, якщо цього захоче редактор. Як на мене, після Революції змінилися реципієнти: тепер людей уже так просто не обдуриш, ну і, звісно ж, самі журналісти почали ставитися до можновладців з легкою опозиційністю, а це до «чортиків» приємно. Побажати колегам хочу лише найкращого, але, якщо глянути з реальної сторони, – то варто розгребти внутрішні проблеми, такі як хамство, зверхність, цинічність і байдужість».

 
Віталій Романюк, 3 курс: «Як на мене, для журналіста головним є здорово мислити й адекватно сприймати інформацію Моїм першим досвідом, звісно, була практика після першого курсу, і була вона жахливою: багато чого не виходило, та й мені після того перехотілося робити те, що стосується журналістики, яка, на мою думку,не зазнала жодних змін після революційних подій – як були пропаганда і брехня, так і залишилися. Колегам хочу побажати не продаватися, а ще шукати позитив».

Діана Горбань, 1 курс: «Журналіст повинен бути чесним, а також – не зраджувати ні своїм, ні національним інтересам. Свій перший журналістський досвід я здобула упродовж шкільних років: почала дописувати у міську газету, була головою прес-центру школи. Доводилося самій і писати, і фотографувати, і навіть верстати. На мою думку, революція змінила журналістику та й самих журналістів: вони наче прокинулися від летаргічного сну, хоча ще є «кадри», які керуються українофобством. Тому медійникам хочу побажати не забувати про те, для чого вони вчилися і чому працюють».

Анна Саган, 5 курс: «Яким повинен бути журналіст, знають усі: об’єктивним, оперативним, чесним і справедливим. Перший свій досвід у якості журналіста здобула ще у школі, мабуть у класі десятому. Я, як кореспондент шкільної газети, пішла на місцевий конкурс, який, здається, був присвячений дню народженню Лесі Українки, про який я написала і навіть власні фото робила. Стосовно змін у журналістиці після таких визначальних подій, то вони різні, але більше є позитивних. В українській журналістиці зрозуміли, що правда є набагато дорожчою, приносить більше віри й авторитету. На жаль, цього не скажеш про російські ЗМІ, що розчаровує. Тому журналістам бажаю більше віри у себе, оскільки багато думають, що ніякого впливу не матиме те, що вони написали. Потрібно завжди боротися й не опускати руки».

Юлія Шлиян, 3 курс: «На мій погляд, визначальними якостями, якими повинен володіти журналіст, є чесність, справедливість та відповідальність. Щодо мого першого досвіду у цій професії, не скажу, що він був позитивним. Розпочався ще зі школи. Коли я принесла у районну газету свій матеріал, у редакції сказали: «Ми такого не друкуємо». Ось так. Чи зазнала змін журналістика після подій, що відбулися і продовжують відбуватися? Думаю, що ні або для цього потрібен час, щоб ми їх побачили. Журналістам бажаю ніколи не використовувати своє посвідчення у власних цілях і бути чесними, принаймні, самими із собою».

Катерина Воронова, 2 курс: «Неодмінні риси мас-медійника – це сміливість, комунікабельність та чесність. Особисто я починала із заміток на культурну тематику, які друкували у газеті «Вечірній», що в Івано-Франківську. Вважаю, що Революція принесла зміни, позитивні зміни, які полягають в тому, що почали розвиватися громадські медіа, які повинні служити народу, а не партійним «божкам». Журналістам хотілося б побажати терпеливості, натхнення, сили духу та бойового настрою».

Ярема Чуйко, 4 курс: «Важливі якості мас-медійника – це наполегливість, впертість, певною мірою хитрість, а також комунікабельність. Свій перший досвід набував у спортивному тижневику «Карпати». Не сказав би, що він був особливо плідним, тому продовжував шукати себе у нових сферах журналістики. Думаю, що революція вплинула на журналістику двояко: з однієї сторони, вона принесла інформаційну війну, та й мало не кожен другий українець почав називати себе журналістом, бо щось запостив у себе на сторінці чи зробив коротенький стрім. Та водночас українські журналісти стали сміливішими, вони зрозуміли сенс своєї роботи, що полягає в допомозі та об’єктивному інформуванні суспільства. Колегам бажаю наснаги, хорошої зарплатні та гонорарів і праці, яка б приносила приємні миті!»

Наталія Лейцюсь, 3 курс: «Журналіст повинен володіти чесністю, справедливістю та відважністю. У журналістику потрапила випадково: в мене брали інтерв’ю для «ЕкспресCool», а пізніше я відправила їм свій матеріал, який одразу ж опублікували.Сьогодні журналістика нарешті підняла планку, ту, яка повинна бути у тих країнах, де свобода слова не лише на папері. От її ми і повинні триматися і сподіватися, що втримаємо. Тим, хто доріс до звання медійника, хочу побажати креативності, впевненості, вдосталь сну і поменше розчарувань».

Соломія Коновалик, 5 курс: «На мою думку, найважливішими якостями, якими має володіти журналіст, – це людяність і здатність до співпереживання. Свій перший журналістський досвід я здобула ще в шкільні роки. Навчалася у фізико-математичному ліцеї, а відкрив для мене світ журналістики мій викладач з акторської майстерності Зеновій Григорович. Я почала дописувати до районної газети, а він редагував мої тексти, щось підказував, хвилювався разом зі мною. Таких людей бракує нашим ЗМІ. Революційна зима, думаю, змінила усіх,і журналістику також. Але, на мою думку, зміни відбулися не на професійному рівні, а на особистісному. Ми усі подорослішали. І наша журналістика стала дорослішою В день журналіста мені б хотілося побажати колегам, насамперед, поменше пафосу, не дивитися на інших людей звисока, бути людяними та хоча б трішки скромнішими».

Тому ще раз нас із нашим професійним святом!

Позитивних нам новин, задоволення від роботи, невпинного натхнення, вдосконалення вмінь, плідного досвіду, вдалої реалізації та гідного усвідомлення того, чому одного разу ми захотіли присвятити себе цій професії, яка покликана до високого та благородного!

Юлія Девда 

У погоні за знищенням вартостей…

Хіба тоді пожежники не гасили пожеж

замість того, щоб розпалювати їх?

Може, книжки нам хоч трохи допоможуть,

може, хоч завдяки їм ми не повторимо тих самих жахливих помилок!?

Рей Бредбері,  «451 ̊за Фаренгейтом»

За версією сайту «Територія твого розвитку» (http://terytoriya.com.ua/index.php/rekomendatsiji/knigi/87-proti-sistemi-10-knig-yaki-dopomozhut) , ця книга увійшла в одинадцятку найкращих літературних шедеврів, яких об'єднує гасло «Проти системи!»… Густонаселені мільйонні мегаполіси із потягами, що летять повз тебе на шаленій швидкості;  будинки, стіни яких є проекціями телебачення, що мимоволі засмоктує у свій простір та здатне вносити у модерні сірі будні, начебто, трохи кольору – того, в якому кожна гранула підпорядкована меті зазомбувати до забуття про тих, хто існує навколо…Так, саме існує, а не живе, оскільки остаточно відібрано право людини на власну думку та розвиток індивідуального, а саме суспільство, яке так і бажало, стало на шлях цілковитої дегіталізації (оцифрування), щоб освоїти не лише новітні форми бачення навколишнього світу, а й під тиском тоталітаризму втратити власну філософію, згубити сенс життя та знищити особисті духовні вартості…

Саме такий стан буття, мабуть, у ХХІІ, а, можливо, аж у ХХV столітті, описує у своєму фантастичному романі-антиутопії американський письменник Рей Бредбері, який у своїх творах порушує і розширює тематику гуманістичної боротьби Добра зі Злом, Світла з Мороком. Ще у 1953 році, коли книга вперше побачила світ, а через рік була частинами надрукована в перших числах еротичного журналу «Playboy» (!), автор припустив, яку стратегію розвитку може обрати чи вже обрав світ. Мільярди, що населяють планету, переходять на колективне споживання, на той рутинний, наче з кожним днем більш вимушений графік дня і ночі, але сприймають це життя таким, яким воно є, тим, яким його зробили, бо іншого виходу немає. Та навіть у такому запрограмованому механізмі є винятки, яким вдається протверезіти і стати на барикади проти режиму…

Одним, та й, мабуть, єдиним таким є пожежник Гай Монтег. Слід зазначити, що функція представників цієї професії дещо змінилася:  тепер вони не гасять вогонь, яким зайнявся будинок, а навпаки – розпалюють його. Такі спалахи у кварталах міст не є випадковими, оскільки «відвідують» пожежні бригади тих, у кого знайшли книги. І неважливо, якого спрямування: освітнього, наукового, культурного чи релігійного. Назва роману не є випадковою: з наукового погляду, 451 градус за Фаренгейтом (233 градуси за Цельсієм) — це температура, при якій загоряється папір, а отже – і книги, які в мегамодерному суспільстві стали забороненими. Самі пожежники носять скафандри із зображенням фенікса на грудях і саламандри на плечі. Варто звернути увагу на те, що ці два символи тісно пов’язані  з алхімією та уособлюють вогонь. Якщо фенікс – це птах, що здатен відродитися з попелу, то саламандра – це ящірка, яка, згідно з міфологією, здатна погасити наймасштабнішу пожежу, ледь її торкнувшись. Виходить певна парадоксальність: попіл спалених книг знову у них не повернеться, та й зусилля скеровують аж ніяк не на те, щоб зменшити охоплення пожежі. У новому суспільстві, заполоненому новітніми технологіями, опертям режиму є саме пожежники, які й «оберігають» людство від єресі, залишеної попередниками на сторінках різноманітних видань.

 

Сліпо доручення верхівки виконує і Гай, здається, такий же затятий ворог книг. Та одного вечора, коли він зустрічає «божевільну», як вона сама себе називала, Кларису, його життя докорінно змінюється. Своєю наївністю, незвичайним і рідкісним поглядом на життя в осучаснену епоху та при соромленням Гая у тому, що він ні в кого не закоханий, вона допомагає зрозуміти йому те, що, спалюючи книги разом зі своїми поплічниками, він чинить неправильно. Думка засідає у душі героя та вкорінюється у свідомість ще глибше тоді, коли бригада спалює разом із книжками жінку, що відмовилася виходити зі свого дому. А чому ні в кого не закоханий? Та ні, закоханий, принаймні, був. Дружина Мілдред стала частиною «стадного» суспільства, їй цілком вистачає океану музики, в якому вона щомиті плаває за допомогою «черепашок» у вухах (мабуть, навушників) і «родичів», які з'являються  на стінах і безупину веселять жінку. Гай давно став лише для неї соціальним організмом, а от він, виходить, живе з мумією, якій і кілька слів промовити нелегко, бо заполонена благами цивілізації. Саме вона зателефонує пожежникам і видасть свого чоловіка, який, виявляється, після кожного розпалювання вогню, вмудрявся прихоплювати із собою по примірнику та додавати його до інших, схованих у вентиляційному люці. Та виявляється, Монтег має прихильника: професор Фебер також не у захваті від авторитарного устрою суспільства, яке в гонці за знищенням вартостей, тому і підтримує Гая у його поглядах, а також надає притулок тоді, коли за чоловіком вчиняють масштабну погоню з десятками вертольотів і механічним псом. Винним Монтег стає не тільки у тому, що впродовж тривалого часу переховував книги, а й тому, що пустив вогонь у пожежників, одним з яких був Бітті – товариш, а згодом – запеклий ворог та людина, яка жорстко знущалася із поглядів Гая стосовно вартості книг. Спіймати сміливця не вдалося. Він пристає до відлюдників, які шанують книги, а улюблені знають напам'ять.  Саме вони є уособленням тих людей, в яких залишилася тверда воля сказати «ні», тих, які розуміють негативний вплив епохи на нівелювання необхідних життєвих речей, таких як спілкування та читання улюбленого, того, яке здатне просвітлювати і розширювати світогляд…

Мова твору є зрозумілою та необтяжливою зайвими епітетами, метафорами, професіоналізмами (є кілька, що стосуються пожежної справи), а сюжетна лінія чітка: з головними та мінорними персонажами, кожен з яких є компонентом цілісної історії. У 1966 році французький кінорежисер Франсуа Трюффо здійснив екранізацію книги «451° за Фаренгейтом». Кінологи вважають, що саме від цього фільму розпочалося введення купюр (пропусків та скорочень) і відхід від сюжетної лінії. Нова екранізація книги 2012 року – це робота від режисера Стівена Долдрі, головні ролі  в якій зіграли Ральф Файнс та оскароносна Кейт Уінслет (на фото). Ця кінокартина здатна відкрити очі суспільству на те, як ми свідомо відмовляємося від цінного. Вона закликає:«Зайди до найближчого книжного кіоска і придбай там книгу…»

 «Хіба книги – це всього-на-всього пожовклий папір, чорні букви й пошарпані обкладинки?» - ставити це запитання перед собою, як і автор роману, повинен кожен, хто, бодай, цікавиться книгами, а через брак часу не може їх прочитати. Але хіба варто марнувати хвилини, години, дні чи роки життя на пусті  й немилі серцю  справи? Можливо, у різноманітті літератури, нам, все-таки, вдасться віднайти саме свою: ту, яка надихатиме, збагачуватиме та навчатиме життю? Задумаймося, поки не пізно, оскільки так не хочеться, щоб збулися прогнози одного із найвідоміших американських письменників-фантастів. Адже й у фантастиці є своя доля правди… 

  

Юлія Девда