Якщо раптом схочеться літа…

Те вино й було спіймане та закорковане у пляшках літо…

Візьмеш літо в руку, націдиш літа в келишок,

а тоді піднесеш до рота, скуштуєш – і воно враз

розтопить зимовий холод у твоїх жилах…

А що ж тоді вдіяти? Що?..Може, зробити добро комусь іншому?

Передати його по колу, озирнутися довкола,

знайти когось, хто цього потребує, та й до діла?

Мабуть, це єдиний спосіб…

Рей Бредбері, із книги «Кульбабове вино»

«Ця книга наче калейдоскоп», - сказала подруга і сусідка по блоку в гуртожитку Дарина. Мабуть, кожен із нас пам’ятає цю хитромудру іграшку, якою любив бавитися у дитинстві. Приставляєш око, примружуєш його (чого і досі нормально не навчилася:)), пильно вдивляєшся другим і починаєш легенько крутити...От і переплітаються кольори веселкового спектру, утворюючи як зовсім простенькі, так і на диво чудернацькі візерунки. І крутиться-крутиться такий орнамент, і нам не віриться, що таку круговерть охоплюємо всього лише одним оком…Проте, це ж ілюзія, гра світла і дзеркал, які всередині напівпрозорої трубки просто виконують закон оптичного заломлення. Однак це і своєрідний клаптик, відірваний від побуту, що яскравими мазками пензля  може вписатися у наш буденний пазл…Нехай, і зовсім малесенький клаптик…

У переносному значенні калейдоскопом називають швидку та часту зміну подій, осіб чи явищ. Подумайте-но: а якщо б у нашому житті ці два компоненти взяли і вдало поєдналися? От уявіть собі: яскравий момент, за ним ще яскравіший, а там дивись – і ти стаєш переповнений незабутніми враженнями! Чудово, чи не так? Проте, чи не виснажило б це нас, не привчило би до одноманітності та надмірної легкості? Та й терези життя, все ж, віднаходять баланс і розставляють пріоритети…

Поки ми мріємо про таку розкіш на практиці, вона вже реалізувалася у повісті видатного американського письменника-фантаста Рея Бредбері «Кульбабове вино». Написана 1957 року та присвячена другові письменника, видавцеві Волтеру Бредбері (не родич, просто за іронією долі мав таке саме прізвище), вона стала одним із найбільш вартісних зразків літератури, де емоції та внутрішній світ героїв співзвучний із красою природи, її звуками та віяннями. «Кульбабове вино…Ліки інших часів, бальзам сонця й дозвільних серпневих надвечір’їв, ледь чутне бряжчання візка з морозивом на брукованих вулицях, сріблясті стріли феєрверка в темному небі і злива трави з-під газонокосарки, що суне мурашиними володіннями, - і все це, все в одній склянці!» - отак описаний черговий день довгоочікуваного літа, закоркований у пляшку приємних згадок. І таких строкатих спогадів – десь дев'яносто упродовж трьох літніх місяців…І вино таке, як пише книга, і справді є, навіть рецепт згадано: жовтенькі квіти, що заполонили все подвір’я, зривають і складають у мішки, після чого несуть у підвал, засипають у винний прес і крутять…От і тече по жолобу жовта рідина, якій потім дадуть перебродити, знімуть із неї шумовиння та заллють у пляшки, які помістять на прибитих до стін поличок у темному підвалі…А якщо за літом візьме ностальгія, то можна спуститися і вибрати будь-яку з них, скуштувати цього еліксиру та згадати незабутні миті, усім єством вбираючи смак цієї пори року…

 

Взагалі, ця історія описує життя вигаданого автором містечка Грін Таун та його мешканців упродовж літа 1928 року. Пора безтурботності та полудневої спеки, теплих вечорів і душевних розмов у гамаках, альтанках та двориках, пора крижаного шоколадного морозива та свіжого морського бризу… Серед  жителів місцини – і десятирічний хлопчина  Дуглас Сполдінг, очима якого читач бачить більшість подій повісті. Чого лише варті його невпинні поривання купити нові тенісні туфлі, в яких він бігатиме червневими ранками по смарагдових, освячених росою, полях, чи переломний момент у лісі, коли забіяка зрозумів: «Він живий!», а це означає виняткове право кожного обирати свій шлях… А його брат Том – взагалі ще той бухгалтер, який вирішив укласти собі щоденник справ, що зробить упродовж чергового літа, а також записує, що прочитав, бачив, їв і скільки разів! А приятелі Дугласа й Тома завжди втягують їх в авантюри, з яких доводиться виплутуватися…

 Є у цьому місті і дивак. Принаймні, так вважає більшість. Проте Лео Ауфмен, чоловік, який перебуває у злагоді зі світом, вже конструює «машину щастя»:  «Він був із тих людей, для яких і безсонна ніч – не мука, а благословенна пора, коли можна залюбки поміркувати про велетенський годинниковий механізм Всесвіту: чи не розкрутиться колись до кінця його пружина, чи, може, вона підкручується сама собою, хто знає?» Намір свій Лео реалізовує, але це лише ілюзія, нездійсненність бажаного. Однак через призму такої «машини» нам відображають людську пам'ять. Саме їй властиво відкладати у своїх надрах найбільш яскраві спогади і плести з них мереживо життєвої історії… Чи прабабуся Дугласа місіс Бентлі, яка неодноразово сперечається з дітьми стосовно того, що старші люди також були дітьми, мали свої пригоди, любили батьків та інколи сварилися із братами, сестрами чи ровесниками. Після таких розмов вона починає сумувати: приводом до цього стають не лише глузування дітвори, а й спогади, які наче шепочуть: «Ні, моя люба, ти не сукупність дат, не чорнило, не папір. І не оці скрині з мотлохом і порохом. Ти – це сама ти, тільки та, що є отут, сьогодні, теперішня ти...».  А містер Джонас, який під час хвороби Дугласа, що була викликана невимовною спекою, побачив у хлопчикові того, хто занадто рано впав у зажуру, проте мужнього, оскільки  бореться за своє життя…І тут у пригоді стає пляшечка із «Зеленою сутінню» – чистим  повітрям, яке дарує надію на видужання…

 

Хочеться відмітити, що у книзі немає чіткого сюжету, все йде ніби уривками, яким, все ж, вдається доповнювати одне одного на тлі гарячої пори та безтурботного дитинства. Так, читач і справді може загубитися у калейдоскопі подій, легкої і барвистої мови, описів літніх ранків і вечорів. Проте саме це створює атмосферу невимушеності, яка здатна приємно огорнути, подарувати затишок і релакс, адже недарма повість «Кульбабове вино» вважають однією з найбільш літніх книг... Тому, якщо серед холодних осінньо-зимових днів ви матимете вільний час, обов’язково прочитайте цю книгу, зануртеся у неї, відчуйте себе дитиною, яка на півдня раптом стала безтурботною, побудьте трішки наївними. От як я цими вихідними. Вони виявилися на рідкість вільними, тому схотілося якогось незвичного образу, якоїсь, так би мовити, «домашності», гарячої кави з корицею:))

 

І ще: вислови із книги є вартісним доповненням у щоденник ваших цитат, якщо такий, звісно, ведете. Наведу декілька улюблених:

* «Є такі дні, що їх треба куштувати на смак, і такі, що ліпше відчутні на дотик. Випадають і такі, що їх належить сприймати всіма чуттями одразу»;

* «Коли людині сімнадцять років, вона знає все. Та коли й вона у двадцять сім знає все, то їй і залишається сімнадцять»;

* «Треба добряче виспатись або хвилин десять поревти, або з’їсти п’ять порцій шоколадного морозива, або ж усе це разом – і ось тобі найкращі ліки!»;

* «Час – дивовижна річ, а життя – ще дивовижніша. Десь там заскочить якийсь зубчик, не так обернуться коліщатка – і людські долі сходяться або зарано, або запізно…»;

* «Любов – це коли хочеш з кимось переживати всі чотири пори року. Коли хочеш бігти з кимось від весняної грози, а влітку збирати ягоди і купатися в річці, осінню варити варення і клеїти вікна від холоду, взимку – допомагати пережити нежить і довгі вечори, а коли стане холодно – разом в обіймах сидіти біля теплого сімейного вогнища».

Юлія Девда

Лист до солдата

Дорогий солдате, захиснику, сміливцю, Герою!

Мені ніколи не доводилося писати листів, загортати їх у конверти з приклеєними марками, у рядки вписувати зворотній адрес, а після цього вкидати у поштову скриньку і…чекати. Чекати, втамовуючи цікавість і хвилювання, таких бажаних і щирих, без банальності та пафосу, написаних слів. Пам'ятаю лише, як ще у школі, на уроках української мови, вправлялася у цьому, судячи зі стрімкого розвитку сучасних гаджетів, «древньому» ремеслі. Тому вибач, будь ласка, якщо лист мій буде чи то занадто довгим, чи із деякими помилками (хоча рідко виходить їх допускати), проте таким, який, можливо, змусить тебе чи когось іще із твоїх товаришів, бодай на хвилинку забути про пекло, яке вас оточує, яке спочатку вселяє жах, але згодом загартовує і підсилює бажання боротися за перемогу далі…

Для мене ти незнайомець. Невідомим є мені твоє ім'я, твоя усмішка, не чула я твого голосу і заглядати в очі твої мені не доводилося, хоча, хтозна, можливо б, потонула у їх глибині, коли би вперше тебе побачила. У них, окрім проникливого погляду, ще й біль та осад страху, а скроні твої, мабуть інеєм вкрилися, бо всякого довелося побачити на війні. Вибач, не знаю, чи ти вже одружений і маєш кого виховувати, чи тільки в пошуках тієї Єдиної, яка, як на мене, вже може пишатися, що її майбутній обранець захищав терени і кордони рідної держави, але для мене ти вже є Героєм, Героєм для своїх близьких, Героєм для України…

Знаєш, щодня доводиться бачити і чути, що на фронті стає все суворіше: як і з погодними умовами, так і з харчовим і збройним забезпеченням. А коли чую вістку про смерть – аж серце здригається, а в розумі нестримно вирує запитання: «Господи, за що вони зараз у такому пеклі?..» Країна допомагає вам, збирають допомогу, надсилають її і найбільше хвилюються за те, чи дістанеться вона пункту свого призначення, оскільки відомі неодноразові спроби її перехоплення та навіть випадки конфіскації…Долучаються всі, хто можуть: як малі, так і дорослі зі старшими…

До речі, сьогодні вранці почула, що старенький дідусь приніс до пункту збору речей зимову куртку та й пішов собі. Трішки згодом волонтери відшукали у ній записку: «Вибач, солдате, що вона не нова, зате тепла. Як міг би, то серцем зігрів би тебе…Повертайся живим!» Зворушливо так, справді показує небайдужість старшого покоління до вас – амбітних і цілеспрямованих вояків! Знаю також і те, що до сліз вас проймають відкритки та листівки, написані чи намальовані дитячими руками. Хочу розповісти тобі, що влітку, коли проходила практику на Львівському телебаченні (сама є третьокурсницею факультету журналістики), редакція доручила мені підготувати сюжет про благодійну акцію, де дітки розмальовували невеличкі плакати. Хтось писав побажання здобути перемогу, інші малювали національні символи та своїх рідних, які на той момент воювали в АТО (хоча, яке це вже АТО, якщо півсвіту розуміє, що мова йде про відкритий воєнний конфлікт?) І серед них я розгледіла симпатичного хлопчика, який на камеру сказав: «Хочу, щоб наші солдати якнайшвидше повернулися до своїх дітей і жінок». Ото патріот, а, можливо, і захисник майбутній! Захаром його звати. Можливо, таке ім'я дам і своєму синочкові, звісно ж, якщо самі дівчатка у нас із чоловіком не народяться:)

 

До речі, а ти часто пишеш листи своїм дорогим людям? Що саме ти пишеш? Якими словами передаєш скрутні моменти та  зневіру у своїх силах? Чи взагалі стараєшся оминати тему душевного пригноблення та жалю і заспокоюєш рідних та друзів, що ви боретеся за перемогу й успішно даєте відсіч ворогові, а також обіцяєш, що повернешся живим, хоча й не дуже здоровим, через постійні бої і втрати життів своїх товаришів?...Ех, так жаль вас…Просто боляче, коли проїжджаєш попри собор чи церкву і бачиш біля неї припарковані автобуси із похоронними вінками та натовп, який збирається, щоб  провести Героїв у їх останню путь…

Я молюся за вас, вся країна молиться, оскільки цінує ваш подвиг і зусилля, які ви докладаєте, щоб вберегти нас; відчуває, наскільки вам важко та страшно; вболіває за те, щоб поверталися живими і з перемогою! Тому, якщо маєш вільну хвилинку, сядь і напиши кілька теплих слів. Відправ їх матері-горлиці, яка не стримувала сліз, проводжаючи тебе в далеку дорогу, своєму батькові, який мужністю і твердістю свого характеру зумів виховати такого патріота, своїм друзям, які і тобі в житті допомогли, і ти за них стіною станеш, коли потребуватимуть захисту…А якщо маєш дівчину, то і про неї не забувай, оскільки серце її за тебе кожної миті тремтить, а в думках вона мріє про момент, коли, зустрічаючи тебе з потяга, холодного і голодного, рине у твої обійми та подарує частинку свого тепла і нестримного трепету, вмиє твоє обличчя своїми щирими слізьми, гаряче поцілує…Ти бачив фільм «Дорогий Джон»? Там хлопець також пішов воювати і, якщо не помиляюся, два роки переписувався зі своєю коханою, проте трішки нещасливою була ця історія…

Якщо матимеш час, то і мені кілька слів відпишеш. Звісно ж, такого довгого листа не вимагатиму, бо розумію,наскільки важко викроїти для цього вільні миті. Можеш написати, чого потребуєш, я обов’язково перекажу знайомим волонтерам. І ще: дякую, що прочитав докінця, безмежне дякую! Хто зна, може, десь нас і зведе доля, побачимося чи то у місті, чи то у потязі, чи то у невеличкому супермаркеті, хоча й не знатимемо, що то ми. От побачу тебе і не запідозрю, що ти - мій незнайомець-адресат, а ти навіть не подумаєш, що перед тобою – наївна, проте щира студентка-журналістка…

Нехай береже тебе Господь від ворожих куль, допоможе гідно пройти це випробування та повернутися живим і з перемогою. Чекатиму відповіді!

З повагою і невимовною вдячністю за подвиг,

Юлія
Фото з інтернет-джерел та соціальних мереж 

В пошуку...Особистісне ядро...

Його непросто помітити в собі, дещо важче віднайти або відчути і далеко не кожному під силу усвідомити його вагомість чи застосувати так, як належить, втіливши призначення цієї речі. Мабуть, у гранях як свідомого, так і підсвідомого, під впливом чи то різних життєвих ситуацій з особистого життя, чи то суспільних подій, ми формуємо цю складову нашої особистості: поступово, різко, спонтанно, впродовж короткого або більш тривалого періоду, з чітким уявленням чи повною невідомістю – все залежить від індивіда. Проте очевидним є те, що справа ця не одного дня і тоді, коли нам нарешті вдається віднайти цей елемент, з усіх сил стараємося його вберегти, проте так легко можемо втратити чи зламати, коли нас притиснуть інші або ми ж самі зневіримося у своїх силах…. 

Особистісне ядро. Це стержень, що визначає ключові особливості поведінки людини, риси її характеру, бажання та амбіції, прагнення і поривання? Чи це орієнтир, який допомагає вирішувати заплутані моменти і при застосуванні раціонального мислення або інтуїції сприяє тому, що вчинимо правильно? А, можливо, це невід’ємна складова людської  особистості, яка не лише закладає основи нашого світогляду, а й упродовж життя дає набуту здатність розширювати його і збагачувати , а згодом дозволяє нам користуватися набутим досвідом? А чи не є особистісне ядро сукупністю всього вищезгаданого, своєрідним комплексом, який і формує особистість, адаптує її до навколишнього середовища, сприяє спілкуванню між людьми та набуття нею рис учасника соціалізації, допомагає визначити основні пріоритети у житті чи нагальні потреби? Роль цього комплексу психологічних особливостей переоцінити важко, адже саме від особистісного ядра великою мірою залежить сукупність усіх рішень, дій та емоцій у нашому житті.  

Проте пошуки особистісного ядра можуть тривати занадто довго і призвести не так до невміння його відшукати, як до втрати орієнтирів, на які маємо покладатися під час його пошуку, та часу, який зараз, із нестримним розвитком технологій та обігом значного об’єму інформації, має дуже високу ціну, чи й взагалі є безцінним. Не пам’ятаю, хто саме сказав цю фразу: «Не шукай себе, а твори», проте у ній – логічне підкріплення того, що плисти за течією або чекати на манну небесну, при цьому не докладати навіть найменших зусиль, – оманлива думка як песимістів, так і самовдоволених мінімалістів, яким достатньо лише основ та примітиву. 

Сьогодні, із глобалізацією та вдосконаленням технологій, людина стає занадто лінивою, щоб шукати радощі життя у простих речах чи, здавалося б на перший погляд, банальних діях. Почитати вартісну книгу чи просто прогулятися осіннім парком – вже навіть ці дві речі подарують порцію корисних знань та емоційних барв. Та часто ми просто нехтуємо подібними пунктами, марно витрачаючи час, наприклад, у всесвітній мережі чи на безглузді плітки, під час чого не завжди усвідомлюємо безрезультатність і безсенсовість таких дій. На мою думку, саме із гідного вибору людиною того чи іншого кроку, правильного рішення у тій чи іншій обставині, а також логічній тактиці поведінки і починається шлях до формування особистісного ядра. Все інше, значно вагоміше і глибше, приходить з часом, розумінням, усвідомленням, загартуванням, зрештою, із досвідом, який також є однією з базових складових нашого світогляду. 

Стосовно мого особистісного ядра, я, як молода людина, ще продовжую його шукати. Якось уже сталося так, що починаю розуміти швидкий плин часу і кожну його хвилину стараюся використати настільки, щоб не було соромно. До мене починає доходити те, як важливо зуміти віднайти таку бажану, проте інколи таку неоднозначну «золоту середину», яка би внормовувала мої професійні амбіції, а в майбутньому – сприяла б виділяти належний час і сім’ї, і роботі. Недарма телеведуча Соломія Вітвіцька казала: «Жінка, яка не реалізовує себе в одній зі сфер – дім із сім’єю чи кар’єра, стає смиканою»…Я починаю усвідомлювати, що кожен із нас одержує певний відрізок часу, а на ньому позначає свої вагомі досягнення. Головним, мабуть, є здатність не прогавити ті шанси, які дають стимул і самовдоскалення, натхнення і величезне бажання втілити задумане в реальність. В сучасних умовах ми занадто багато чим схильні знехтувати, тоді як воно і справді може подарувати нам чудову можливість досягнути бажаної мети, обрати її способи, мотивувати себе і віднаходити життєвий стимул. 

Тому кожен на шляху формування особистісного ядра, повинен, передовсім, зрозуміти його роль у своєму житті, старатися віднаходити цю складову не лише в навколишній атмосфері, а й у внутрішніх прагненнях та амбіціях, а, відшукавши, зуміти зберегти і бути непохитним у своїх життєвих принципах та переконаннях. Слова доволі важкі для сприйняття, та й їх реалізація інколи буває непростою. Але чи не хочемо ми вдосконалюватися і рухатися вперед, розширюючи свій світогляд та усвідомлюючи нашу унікальність, нашу неповторність? Саме ці вміння і дарує особистісне ядро, яке і втілює наші поривання та прагнення, матеріалізує думки та мрії, вчить пізнавати життя і кожен його момент…В пошуку…

Юлія Девда