127 годин самозабуття й усвідомлення водночас…

«Удача завжди зі мною!»

Арон Ралстон , альпініст

Вміння виділяти у своєму мисленні місце для фортуни додає людині не лише впевненості в тому, що у складній ситуації вона поряд із наполегливими зусиллями та везінням, допоможе знайти вихід, а й призвичаює до такого способу життя. Та чи завжди можна розраховувати на цю хитку й непостійну річ , чи, навпаки, жити із твердим переконанням того, що вона стане в пригоді при будь-яких обставинах? 

Фільм британського режисера й продюсера Денні Бойла, у співавторстві зі сценаристом Саймоном Бофоєм, «127 годин» (2010 рік) - це кінокартина, базована на реальних подіях. Головний герой Арон Ралстон  (Джеймс Франко) – досвідчений альпініст, у минулому – інженер-механік, який після закінчення університету захопився екстремальними видами спорту, особливо скелелазінням та альпінізмом. Одного разу він вирішує податися до штату Юта, щоб ще раз підкорити вже звичні для нього маршрути з каньйонів, ущелин та заглибин. Діставшись його, Арон не тямить себе від радості знову насолоджуватися пустельними просторами та свободою, яку вони йому дарують. Свою мандрівку Арон записує на відео, щоб і дітям показати, та й спогади про неї мати. 

По дорозі він зустрічає двох мандрівниць – Меган (Ембер Темблін) і Крісті (Кейт Мара). Авантюрист допомагає зорієнтуватися їм на місцевості, а також заводить в ущелину, єдиний вихід з якої – це стрибок у воду, що й освіжить, та й адрелін подарує. Після розваг з дівчатами Арон мандрує далі. На його шляху – Blue John Canyon (каньйон Блю Джон). Впевнений у тому, що ця рельєфна форма без проблем йому підкориться, Арон пролазить в неї. Та величезний камінь несподівано навалюється на праву руку альпініста, придавлюючи її. Спочатку мандрівник не усвідомлює, наскільки важко доведеться йому боротися за власне звільнення, тому пробує кілька способів, щоб визволитися від каменюки. Перше, що робить Арон – виймає китайський мультилул (інструмент, в якому зібрані бритва ножа, шило, пилка, викрутка й ножиці), яким починає кришити камінь. Гублячи більше лезо, встановлює підйомний блок, але зрушити валун із травмованої руки не виходить. Усвідомивши те, що він втрапив у занадто серйозну пастку, Арон починає вести своєрідну «трансляцію в неволі», передає привіт своїм батькам і сестрі, просить у них вибачення за те, що не цінував їхньої уваги й турботи. Щоби трохи розвеселитися, інсценізує ранкову програму, в якій грає роль і ведучого, і запрошеного супергероя, як себе і називає.

Із приходом ночі Арону холоднішає, він починає марити: згадує моменти з дитинства, розваги з друзями, першу ніч зі своєю коханою Реною (Клеманс Поезі), якою знехтував, а також уявляє, як у районі каньйонів починається злива, вода стікає до ущелини й нарешті відкочує валун з руки альпініста. Кульмінацією маріння є його міражна зустріч із сім'єю та друзями, а також – із майбутнім сином. Запасів їжі й води обмаль, меншає і сил. У такому самозабутті  Арон проводить  більше п'яти днів. Єдиним виходом з неволі він вбачає ампутацію руки, що хотів зробити швидше, але не вистачало сміливості, та й віри у те, що врятується без крові, було більше. Альпініст робить це тим же мультилулом, борючись із нестерпним болем і травматичним шоком. Після цього, з останніх сил, він вибирається на поверхню. Йому щастить надибати туристів із Нідерландів, які викликають рятувальний вертоліт…

Команда, яка працювала над фільмом, дала йому жанр драматично-пригодницького трилера. При перегляді глядач розуміє: таке визначення себе виправдовує, оскільки в кінокартині присутня і любов до пригод, і моменти, які люди зі слабкими нервами не завжди можуть витримати, і перелом самого себе, щоб жити далі. Щодо планів зйомки, кінокартина насичена панорамами каньйонів, а також великих планів обличчя героя, яке показує і його виснаженість, і в певних моментах виражає втрату надії на врятування. Ще один цікавий момент – це динамічність, яка передається не лише різким переходом з кадру в кадр, а й поділом кадру на дві-три частини: наприклад, показують каньйон, але з різних ракурсів, або поєднують дві чи три картинки, пов’язані змістом. Фільм дістав схвальні відгуки від критиків, один з яких – Роберт Еберт, дав йому найвищу оцінку – 4 зірки. 

Наприкінці фільму глядачам показують вже справжнього Арона Ралстона, зі своєю дружною та новонародженим сином. Подія, відображена у фільмі, сталася у травні 2003 року. Після інциденту Арон Ралстон став гідним взірцем мужності, невпинної віри та безкінечної жаги до життя. Отож, удача, підкріплена вищезгаданими якостями характеру, в той виснажливий і визначальний момент, все-таки, була з ним.

Юлія Девда

«Якщо строго наслідувати рецепт, втрачаєш відчуття» або що життя здатне нам підносити?

 

Є ще один вид голоду: голод за дотиками, бажаннями, жагою…

Адель («День праці»)

Серед гущі як будніх днів, так і вихідних, запланованих подій чи спонтанних рішень, сімейних або  професійних відносин , в окремі моменти життя на нас чатує ворог, що здатен не лише затягнути у глибоку депресію, яка може призвести  до ліні й апатії, а й насильно змусить втратити  вміння бачити сенс чи шукати натхнення у тому, що навколо, тому, що донедавна робило по-справжньому щасливим. Його причини можуть бути різноманітними: тебе або покидає ще вчора вірна і готова в будь-який момент прийти на допомогу кохана людина, яка чи то назавжди відходить, чи просто знаходить когось іншого; через забаганку когось із робочого колективу, швидше за все, того, хто відчув конкуренцію, тебе звільняють з  роботи, місце на якій ти виборював з останніх сил та ні на мить не припиняв мріяти про виняткову нагоду поєднувати корисне з приємним, виконуючи улюблену справу;  або ти сам впускаєш його у свій внутрішній світ, а він зсередини починає клаптик за клаптиком руйнувати твою сутність…

Самотність, мабуть, одне із найбільш небажаних відчуттів і станів людської свідомості та душі, але разом із тим річ, яка, мабуть, дається нам неспроста. Можливо, для переоцінки власного життя, віднаходження виходу зі складного становища чи усвідомлення того, яким для нас дорогим може бути те, що ми втрачаємо, але ще здатні повернути. Із тим, що її слід трактувати двояко, погоджується й ізраїльський романіст Амос Оз, який вважає: «Самотність - це як удар важкого молота: скло воно розіб'є вщент, але сталь загартує». Отож, чи перепона це, чи ще одне випробування, яке варто долати та виносити з нього гідний для себе урок?

Тема самотності знайшла відлуння і у фільмі «День праці», який у 2013 році відзняв американський і канадський режисер Джейсон Райтман, виступивши в ньому водночас продюсером і сценаристом. Дія фільму проходить у  спекотне літо 1987 року, яке торкнуло й невеличкий штат на північному сході Америки Нью-Гемпшир.  Головна героїня кінокартини, мати-одиначка Адель Уїллер (Кейт Уїнслет), живе в окремому заміському будинку та виховує 13-річного сина Генрі (Гетлінг Гріффіт). Вчинок чоловіка Джеральда (Кларк Грегг), який залишив Адель, надавши перевагу своїй секретарці, додав смутку та болю й у так непросте життя жінки, позначене втратами. Вона рідко виходить з дому, при звичайних буденних справах у неї  дрижать руки, лише раз на місяць разом із сином вони їдуть до центрального супермаркету, в якому продавці, зустрічаючи їх, жартують: «Скуповуєтеся, наче перед торнадо». Боязливий і тремтячий водночас погляд, несміливість та невпевненість у рухах, велике прагнення до майбутнього, що пліч-о-пліч крокує з невизначеністю. А також – закоханість у кохання, – саме такі риси притаманні Адель. Власне, Генрі й залишається її єдиною радістю, яка викликає в жінки  відчуття потреби хоча б у когось: він старається принести у похмурі дні мами промінь світла, а вона пишається, що виховала такого хорошого хлопчика, який у майбутньому стане надійною опорою як своїй сім'ї, так, можливо, і їй. 

Одного разу, завітавши до супермаркету, мама із сином зустрічають Френка Чемберса (Джош Бролін), який мало не наказує підвезти його до їхнього ж дому, щоб перепочити кілька годин та вгамувати рану, що кровоточить. Лише вдома Генрі з Адель, дивлячись вечірні новини, дізнаються, що подорожній є злочинцем, якого засудили за вбивство дружини, а втік він із госпіталю, в якому йому зробили операцію щодо апендициту. Зараз Френка розшукує поліція, яка посилила контроль і в тому кварталі, де живе матір із сином. Почуте не те, що приголомшує їх, а спричиняє сумніви стосовно того, чи можна взагалі довіряти такій людині. Хоча але гість запевняє, що до вечора зникне з домівки, сівши на найближчий потяг. Однак через те, що в календарі вихідні, і жоден залізничний транспорт не проходить колією, Френку доводиться залишитися. Щоб компенсувати клопіт, завданий сім'ї, він допомагає по господарству: лагодить автомобіль,  миє в домі підлоги, чистить від торішнього осіннього листя дах, а також готує їсти та вчить Генрі грати у бейсбол. Відчувши безкорисну руку допомоги, Адель також залишається вдячна нежданому гостеві – навчає його румби, оскільки обожнює танці. Спільна справа, що зближує трьох – це випікання абрикосового пирога. У кінокартині його приготовлення стає своєрідним візуальним рецептом. Після цього глядач, напевно, почне розуміти, скільки мужності, твердості, бунтарства та, разом з тим, ласкавості й готовності подарувати щастя переплелося у в душі цього чоловіка? Але яке минуле криється за його постаттю, Адель ще не відомо… 

Френк знайомиться зі ще одним хлопчиком – хворим сусідом Беррі, за яким приглянути Адель просить  його мати Евелін (Брук Сміт). Розчулюють моменти, коли хлопчик щиро радіє грі у бейсбол, хоча виконує у ній лише роль спостерігача, та докладає  важких  зусиль, щоб вимовити навіть найкоротші слова. При матері, яка зайшла, щоб його забрати, не виходить у нього сказати і про те, що Френк є злочинцем, оскільки Беррі впізнав його на фотороботі, який вкотре показали по телевізору. Схвильований, він мало не кричить від такої новини, за що дістає ляпаса від Евелін, вчинок якої вселяє у глядачів ненависть до жінки.  

Френк розуміє, що поліція ось-ось знайде його, тому разом з Адель вони вирішують перетнути кордон і поїхати до Канади. На прохання матері, Генрі їде в бібліотеку, щоб почитати відомості про країну, де вони житимуть. Там зустрічає доволі сміливу та зверхню дівчинку, що зайнята вивченням своїх прав. Познайомившись ближче та розповівши одне одному про устрій у їхніх сім'ях, хвацька тінейджрка попереджає хлопця: від сексу люди втрачають голову, тому пройде час і чоловік, який одного дня випадково завітав до домівки Генрі, може його звідти висунути. З однієї сторони, хлопчик не підтримує її слів, вважаючи, що Френк є хорошим і гідним чоловіком, та з іншої, помічаючи, що відносини між Адель і ним переходять у кохання,  після роздумів, вирішує написати листа своєму татові, в якому повідомляє про місце перебування злочинця.  

Вже майже готова переїхати до Канади, взявши велику суму грошей у банку готівкою та зібравши речі, Адель  знову почувається невпевнено, хоча Френку зізнається: поїхати з цієї в’язниці вона мріє все життя і саме свобода – це головне її прагнення. Але чи буде він із нею навіть тоді, коли вона не зможе подарувати йому дитину? Адель розповідає чоловікові, що після народження Генрі її тіло почало не слухатися: вона тричі вагітніла від Джеральда, але втрачала плід, не виносивши його навіть кілька місяців. Надію подарувала четверта спроба: про вагітність пара не розповідала нікому, а під час пологів відчувала радість, та недовгу, оскільки малюк народився мертвим. Після таких ударів Адель зрозуміла, що ця тема назавжди закрита в її житті. Та й Френк потерпів зраду: будучи молодим та повернувшись з війни у В'єтнамі до дівчини, яка народила сина, згодом він дізнається, що не є його батьком. Почувши цю новину, він штовхає дружину до металевої батареї. Удар виявився смертельним. Поки Френк усвідомив, що жінка нежива, у ванній втопився її малюк…

 Ось-ось сім'я намагається виїздити з будинку, як приїжджає поліція. Френка арештовують, після суду на нього чекає довгий тюремний  термін, тоді як Адель з сином марно оббивають пороги судів, щоб довести: засуджений не заподіяв їм жодної шкоди…Проходять роки, у Генрі з'являється дівчина, згодом – сім'я, а також свій бізнес: він відкриває невеличку  пекарню. Адель же чекає Френка із тюрми, а після того, як його випустили, пара знову живе разом.

Кінокартина не перенасичена різкими поворотами, динамічними лініями сюжету, навпаки, її характер можна описати, у певній мірі, парадоксальним словосполученням «спокійна заінтригованість», хоча асоціювати його із скудністю також не потрібно. Звісно, плавний перехід кадрів і планів, вміло відзняті крупні плани, вдало вплетені ретроспективні моменти, які відкривають юність Френка, ніяк не можна віднести до гострих елементів фільму, але саме вони відкривають його сенс. Невід'ємною у цьому є і гра акторів: на знімальному майданчику вони втілилися у ролі, цим самим підтвердивши як свої таланти, так і підкресливши суть фільму, яка полягає у таких словах: що би життя не відбирало у нас, воно здатне і давати. У фільмі жінці, яка була на межі цілковитого відлюдництва, випадає чудова можливість відчути себе потрібною та, зрештою ж, бажаною, нехай і зі злочинцем, в якому також існують людські якості, і для якого людська вартість не вимірюється матеріальними основами, а духовними.  У 2014 році фільм номінували на «Золотий глобус» за кращу жіночу роль у драмі. Режим доступу до трейлера й фільму на:  http://kinogo.net/4836-den-truda-2014.html

Юлія Девда

                                                                                                               

Цьогоріч мас-медійники святкують своє професійне свято вдвадцяте. Спеціальний закон про його встановлення Верховна Рада ухвалила ще 25 травня 1994 року – на підтримку ініціативи делегатів І Всеукраїнського з’їзду редакторів газет і журналів. За дату святкування визначили 6 червня, і невипадково, оскільки цього дня, 1992 року, Спілку журналістів України прийняли до Міжнародної федерації журналістів.

 
Кожного дня у медіапростір світу виходять десятки, а то й сотні тисяч друкованих, телевізійних та інтернет-матеріалів, що стосуються різноманітних тем і галузей та забезпечують оперативне й доступне інформування аудиторії про поточні події, які відбуваються у тому чи іншому куточку земної кулі. Унікальну можливість завжди одержувати той необхідний і вартісний контент суспільству надають, власне, працівники засобів масової інформації. Вони постійно тримають руку на пульсі сьогодення та готові гідно виконувати свій громадський обов’язок – із дотриманням інформаційних стандартів та слуханням голосу сумління повно, цікаво та збалансовано подавати будь-яку подію, не боятися досліджувати нові сфери своєї та інших професій, бути готовим до вияснення нагальної проблеми, яка торкається суспільного інтересу.

У своїй професії ми часто йдемо і на ризик, інколи не думаючи про наслідки, але з метою допомогти нашому глядачеві, забуваємо про особисту безпеку, бо знаємо, як аудиторія очікує саме цієї інформації. Та, з іншої сторони, ми й самі повинні бути для неї певним орієнтиром, який спрямовує на якість та адекватне сприйняття дійсності. Вагому роль для вітчизняної журналістики відіграла і Революція Гідності 2013-2014, яка стала новим етапом усвідомлення та визначення основних пріоритетів, яких у своїй діяльності повинен дотримуватися журналіст, а також – значним поштовхом до розвитку громадських медій, покликання яких – це служба суспільним вартостям і потребам, а не можновладцям та олігархам.

Можемо сказати, що сьогодні формується і нове покоління журналістів, вагому частину якого складає молодь. Тому ми вирішили провести невеличке опитування серед студентів нашого факультету та дізнатися, якими вартостями повинен володіти справжній журналіст, де майбутні медійники здобували свій перший досвід та які зміни у систему української журналістики, на їх погляд, принесли революційні події. Не могли і спитати про те, що б їм хотілося побажати своїм колегам.

Орися Хім’як, 4 курс: «До основних рис справжнього журналіста відношу мобільність, цілеспрямованість, вміння аналізувати, оперативність і толерантність. Першим моїм досвідом була практика на «12 каналі». Вже тоді я зрозуміла, що це пекло, а також усвідомила, що не можу без такого режиму й адреналіну. Після Революції зміни відбулися не в журналістиці, а в головах споживачів: вони зрозуміли, що наша галузь може бути як рятівною, так і деструктивною, відчули необхідність об’єктивних новин, а це, як на мене, хороший старт для громадського мовлення. Колегам бажаю навчитися цінувати дні, якщо вони і схожі, а також робити буденне особливим».

 Василь Пехньо, 5 курс: «Журналістові не повинно бути соромно за те, що він вчинив, також він завжди повинен відповідати за свої дії. Першим моїм досвідом була прес-служба Львівської міської ради: там зовсім по-іншому, ніж будь-де, там – Європа. Революція допомогла журналістам більш допитливими та втратити страх перед чиновниками, але в цьому є мінус: чому раніше мовчали?»

 
Оксана Бабенко, 2 курс: « Істинний журналіст має бути чесним, відвертим і безкорисним. Свій перший досвід набула у газеті «Зоря Полтавщини», у культурному відділі, мені дуже сподобалося. Вважаю, що після Революції журналістика, принаймні, намагається бути чесною. Медійникам бажаю, щоб вони були задоволені своєю професією, і щоб натхнення їх не полишало».

 
Марія Пасельська, 4 курс: «Найголовніше – це проникливість, адже потрібно вміти сприймати чуже як своє, хоч і тимчасово. Практика після першого курсу показала, що я ніхто, якщо цього захоче редактор. Як на мене, після Революції змінилися реципієнти: тепер людей уже так просто не обдуриш, ну і, звісно ж, самі журналісти почали ставитися до можновладців з легкою опозиційністю, а це до «чортиків» приємно. Побажати колегам хочу лише найкращого, але, якщо глянути з реальної сторони, – то варто розгребти внутрішні проблеми, такі як хамство, зверхність, цинічність і байдужість».

 
Віталій Романюк, 3 курс: «Як на мене, для журналіста головним є здорово мислити й адекватно сприймати інформацію Моїм першим досвідом, звісно, була практика після першого курсу, і була вона жахливою: багато чого не виходило, та й мені після того перехотілося робити те, що стосується журналістики, яка, на мою думку,не зазнала жодних змін після революційних подій – як були пропаганда і брехня, так і залишилися. Колегам хочу побажати не продаватися, а ще шукати позитив».

Діана Горбань, 1 курс: «Журналіст повинен бути чесним, а також – не зраджувати ні своїм, ні національним інтересам. Свій перший журналістський досвід я здобула упродовж шкільних років: почала дописувати у міську газету, була головою прес-центру школи. Доводилося самій і писати, і фотографувати, і навіть верстати. На мою думку, революція змінила журналістику та й самих журналістів: вони наче прокинулися від летаргічного сну, хоча ще є «кадри», які керуються українофобством. Тому медійникам хочу побажати не забувати про те, для чого вони вчилися і чому працюють».

Анна Саган, 5 курс: «Яким повинен бути журналіст, знають усі: об’єктивним, оперативним, чесним і справедливим. Перший свій досвід у якості журналіста здобула ще у школі, мабуть у класі десятому. Я, як кореспондент шкільної газети, пішла на місцевий конкурс, який, здається, був присвячений дню народженню Лесі Українки, про який я написала і навіть власні фото робила. Стосовно змін у журналістиці після таких визначальних подій, то вони різні, але більше є позитивних. В українській журналістиці зрозуміли, що правда є набагато дорожчою, приносить більше віри й авторитету. На жаль, цього не скажеш про російські ЗМІ, що розчаровує. Тому журналістам бажаю більше віри у себе, оскільки багато думають, що ніякого впливу не матиме те, що вони написали. Потрібно завжди боротися й не опускати руки».

Юлія Шлиян, 3 курс: «На мій погляд, визначальними якостями, якими повинен володіти журналіст, є чесність, справедливість та відповідальність. Щодо мого першого досвіду у цій професії, не скажу, що він був позитивним. Розпочався ще зі школи. Коли я принесла у районну газету свій матеріал, у редакції сказали: «Ми такого не друкуємо». Ось так. Чи зазнала змін журналістика після подій, що відбулися і продовжують відбуватися? Думаю, що ні або для цього потрібен час, щоб ми їх побачили. Журналістам бажаю ніколи не використовувати своє посвідчення у власних цілях і бути чесними, принаймні, самими із собою».

Катерина Воронова, 2 курс: «Неодмінні риси мас-медійника – це сміливість, комунікабельність та чесність. Особисто я починала із заміток на культурну тематику, які друкували у газеті «Вечірній», що в Івано-Франківську. Вважаю, що Революція принесла зміни, позитивні зміни, які полягають в тому, що почали розвиватися громадські медіа, які повинні служити народу, а не партійним «божкам». Журналістам хотілося б побажати терпеливості, натхнення, сили духу та бойового настрою».

Ярема Чуйко, 4 курс: «Важливі якості мас-медійника – це наполегливість, впертість, певною мірою хитрість, а також комунікабельність. Свій перший досвід набував у спортивному тижневику «Карпати». Не сказав би, що він був особливо плідним, тому продовжував шукати себе у нових сферах журналістики. Думаю, що революція вплинула на журналістику двояко: з однієї сторони, вона принесла інформаційну війну, та й мало не кожен другий українець почав називати себе журналістом, бо щось запостив у себе на сторінці чи зробив коротенький стрім. Та водночас українські журналісти стали сміливішими, вони зрозуміли сенс своєї роботи, що полягає в допомозі та об’єктивному інформуванні суспільства. Колегам бажаю наснаги, хорошої зарплатні та гонорарів і праці, яка б приносила приємні миті!»

Наталія Лейцюсь, 3 курс: «Журналіст повинен володіти чесністю, справедливістю та відважністю. У журналістику потрапила випадково: в мене брали інтерв’ю для «ЕкспресCool», а пізніше я відправила їм свій матеріал, який одразу ж опублікували.Сьогодні журналістика нарешті підняла планку, ту, яка повинна бути у тих країнах, де свобода слова не лише на папері. От її ми і повинні триматися і сподіватися, що втримаємо. Тим, хто доріс до звання медійника, хочу побажати креативності, впевненості, вдосталь сну і поменше розчарувань».

Соломія Коновалик, 5 курс: «На мою думку, найважливішими якостями, якими має володіти журналіст, – це людяність і здатність до співпереживання. Свій перший журналістський досвід я здобула ще в шкільні роки. Навчалася у фізико-математичному ліцеї, а відкрив для мене світ журналістики мій викладач з акторської майстерності Зеновій Григорович. Я почала дописувати до районної газети, а він редагував мої тексти, щось підказував, хвилювався разом зі мною. Таких людей бракує нашим ЗМІ. Революційна зима, думаю, змінила усіх,і журналістику також. Але, на мою думку, зміни відбулися не на професійному рівні, а на особистісному. Ми усі подорослішали. І наша журналістика стала дорослішою В день журналіста мені б хотілося побажати колегам, насамперед, поменше пафосу, не дивитися на інших людей звисока, бути людяними та хоча б трішки скромнішими».

Тому ще раз нас із нашим професійним святом!

Позитивних нам новин, задоволення від роботи, невпинного натхнення, вдосконалення вмінь, плідного досвіду, вдалої реалізації та гідного усвідомлення того, чому одного разу ми захотіли присвятити себе цій професії, яка покликана до високого та благородного!

Юлія Девда