Не зрубати, а плекати той корінь, те дерево…

 - Мамо, чому ми – такі, а не інакші?

 - Нормальні ми з тобою, доню. То, бач,

норми тепер інакші. Жаль…

Бо то норми тепер – ненормальні…

Жанна Куява (із «Дерева, що росте в мені…»)

                  

У кожному із нас, ще в дитинстві, з допомогою батьків чи найближчих сусідів, а чи то друзів та місцевості, в якій живемо, або й під сумарним впливом усіх ситуацій і чинників, закладається певна система принципів і поглядів, якими ми керуємося упродовж нашого життя. Своєрідний внутрішній стержень, який із кожним днем і роком або наповнюється енергією та досвідом, або, навпаки, згасає і тліє в душі невизначений період часу. Дерево, яке пускає коріння в кожному з нас, яке здатне або забуяти розкішним цвітом і зеленню, або, під тягарем обставин і слабкої сили волі, зламатися, так і не розквітнувши на повну…

Саме цієї проблеми торкається роман української письменниці, журналістки та літературного критика Жанни Куяви «Дерево, що росте в мені». Його авторка представила на цьогорічному «Книжковому форумі видавців» у Львові. Від міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» твір одержав нагороду за психологічну глибину та розкриття міжособистісних стосунків. Письменниця Роксолана Сьома так сказала про ідею роману: «До кожної людини приходить щастя. Треба тільки дочекатися його. Бо інакше знищуєш у собі те істотне, заради чого, здається, і пришов у цей світ…Цей роман про межу людського болю та терпіння, про пошук самого себе, про безграничну, аж до самопожертви, любов…»

Головна героїня твору Чеслава тяжко переживає втрату коханого Андрія, з яким у них ось-ось мало бути весілля, та й сама не бачить сенсу жити. Тому у лікарняній їдальні залишає записку, в якій зізнається: «…життя я любила найбільше. Та воно полюбити мене чомусь так і не змогло…Жаль, що вийшла в нас нерозділена любов…» Ці слова, написані синім чорнилом на надірваному аркуші, знаходить пацієнт Сава Нагорний і швидко впізнає його «авторку». Довгокоса, тендітна, заплакана і задивлена у вікно на дивака із дитиною, який вже кілька днів поспіль отак і сидить із немовлям у бесідці, перебуваючи рясний дощ, одягнена у довгу вишиту сорочку, дівчина, яка безкінечно хлипає і не може вимовити слова, русалка, як назвав її хлопець… Зараз вона перебуває  у клініці, де лікує алергію. Від сезонного її прояву страждає і Сава. Викликати на відверту розмову, та навіть на будь-яку розмову, з першого разу дівчину не вдається, проте через кілька днів вона сама розповідає хлопцеві про своє нещасливе кохання, про матір Ярину, яка, незважаючи на свій маленький зріст і каліцтво, все ж, зуміла народити її на світ, про те, як їй хотілося би потурбуватися про Матвія Доброжанського, який став удівцем і не може змиритися із втратою своєї дружини, тому і мерзне на холоді з немовлям на руках...

Жанна Куява

Слухаючи правдиві і такі жалісливі речі, Сава віднаходить у цій дівчині дещо незбагненне, загадкове і таке рідкісне тепер, у світі, який поступово нівелює моральні вартості: вміння бути щирою, здатність жертвувати собою заради інших, нехай і незнайомих людей, глибину думок, а також – незвичайну родимку на обличчі у вигляді серця. «Чеся вірила, що її родимка солодка. Щоправда, відчути той предобрий смак зможе лише той, хто покохає її всім серцем…», – так мовиться у книзі про незвичайну помітку, яка передалася дівчині від батька…Можливо, Сава і не помічає, як своїми згадками про розмови  із Чеславою, про її пронизливий погляд, дає життя новій історії кохання. Проте розуміє, що зараз не найкращий момент для початку відносин, оскільки на нього чекає Ліліана, з якою Сава має одружитися. Проте чи так віддано чекає, оскільки останнім часом зовсім не має настрою розмовляти із ним, байдуже запитує про здоров'я і так само ж відповідає на його запитання, а нещодавно, сказавши Саві, що не піде на весілля до сільської подруги, все ж, пішла і навіть дозволила провести себе Кольці Мальованому, якому в ту ж таки ніч і віддалася?.. Зганьбила себе Ліліана на все село, при тому, та Ліліана, яка думала, що варта найкращого, та, заради якої можна було би чекати і цілу вічність…

Тим часом Чеслава навідується до батька з дитиною, які черговий день сидять у бесідці перед лікарнею, бавиться із маленькою Ярославкою, названою на честь матері. У той час до білокосої дівчини навідується і Ярина – матір Чеслави. Маючи нелегке дитинство, переживши смерть батьків-пияків через пожежу у власному домі, відшукавши справжнє, хоч і також не надто щасливе кохання – незрячого Ярослава, вона вміла триматися за життя і, незважаючи на його несправедливість, все ж, радіти йому. Та зараз найбільше переживала за дочку, і не лише тому, що вона не зможе забути милого, хоч і вже покійного Андрія, а те, що покидає їхній дім, оскільки їй запропонував одружитися Матвій Доброжанський – багатий експериментатор, для якого Чеслава стала черговою маріонеткою…

Повіривши у щиру любов, заради чоловіка вона кардинально змінює своє життя: біляві довгі коси вмить перетворюються на темні короткі пасма, зі столів зникають вишиті скатертини і серветки, зі стін – образи, тому і молитися немає на що і до кого, і Чеслава забуває про такий щоденний ритуал. Правда, кожного дня вона телефоном і мисленнєво спілкується зі своїм добрим знайомим Савою, відкриваючи йому свій біль та переживання…Доходить навіть до того, що передачі від мами у вигляді закруток і по-сільському приготовлених страв ідуть мало не на смітник, тому доводиться Чеславі насилу їх їсти і дякувати…Критика, яка стає щодня сильнішою та неаргументованою, докори за дивну поведінку та психологічний удар на двадцять третє день народження в озвученому Матвієм: «Вимітайся! Ми розлучаємося!» – остаточно ламає дерево, яке так плекала у собі Чеслава…

Вона повертається до материної хати – знесилена і порожня, її нудить від самої себе, від думки про те, що зміни, які вона зробила для свого екс-чоловіка, так і залишилися неоціненими та звелися нанівець…У таку важку хвилину на допомогу їй приходить Сава, в обох знову починається алергія і двоє вважають це знаком: можливо, саме їм і судилося бути разом? А сам Матвій закрутив із довгоногою блондинкою, яка так любить одягатися у яскраві кольори та думає, що гідна найкращого. Чи не Ліліаночка Савина, бува? І справді – вона! Ось так і переплелися життєві стежки персонажів. Проте – це не повний їх перелік: є тут і дядько Микола, який картає себе за те, що не зумів вберегти єдину дочку, і баба Секлетка, яка вправно вишиває сорочки, і Маріанна Мальована, яка була еталоном краси невеличкого села Полотнища і яку Доброжанський обрав черговою жертвою експерименту, і тато незрячого Ярослава Євген Нічийний, який усе життя присвятив обом слабким синам, і Трійця-художник, якому вдавалося малювати справжні шедеври, і Зіна, яка хотіла забрати в Ярини її щастя та інші, які стали складовою зовсім непростої історії… 

Сама книга складається із шести розділів, в яких одна за одною, у логічній послідовності, із ретроспективами, розповідаються події, які склали пазл сюжету. Мова книги легка, ненав’язлива, проте багата. Наприклад, про розкішне волосся дівчини авторка пише так: «...здавалося, що воно виростає із непроглядних віконних шиб, в'юнко стелиться, сягає самісінької лиштви (краю сорочки), скидаючись на блідо-рожевий зорепад пишного суцвіття клематиса (витка рослина, яка цвіте)…» А от цікавість «…усе більше розбирала Саву, закутавши його у сповиток, наче новонародженого дітвака, ще й довгеньким опаском довкруж в'ялого стану закріпивши », тоді як Чеслава «…далі продовжила зашивати дірки завіконня голками печального взору»…

Мабуть, девізом книги є слова: «Щастя приходить до найтерплячіших». Проте, щоб його дочекатися, завжди потрібно дбати і про внутрішній світ, плекати його, не зраджувати йому, примножувати для нього лише корисні риси та не забувати, для чого саме живеш.

 Юлія Девда

Якщо раптом схочеться літа…

Те вино й було спіймане та закорковане у пляшках літо…

Візьмеш літо в руку, націдиш літа в келишок,

а тоді піднесеш до рота, скуштуєш – і воно враз

розтопить зимовий холод у твоїх жилах…

А що ж тоді вдіяти? Що?..Може, зробити добро комусь іншому?

Передати його по колу, озирнутися довкола,

знайти когось, хто цього потребує, та й до діла?

Мабуть, це єдиний спосіб…

Рей Бредбері, із книги «Кульбабове вино»

«Ця книга наче калейдоскоп», - сказала подруга і сусідка по блоку в гуртожитку Дарина. Мабуть, кожен із нас пам’ятає цю хитромудру іграшку, якою любив бавитися у дитинстві. Приставляєш око, примружуєш його (чого і досі нормально не навчилася:)), пильно вдивляєшся другим і починаєш легенько крутити...От і переплітаються кольори веселкового спектру, утворюючи як зовсім простенькі, так і на диво чудернацькі візерунки. І крутиться-крутиться такий орнамент, і нам не віриться, що таку круговерть охоплюємо всього лише одним оком…Проте, це ж ілюзія, гра світла і дзеркал, які всередині напівпрозорої трубки просто виконують закон оптичного заломлення. Однак це і своєрідний клаптик, відірваний від побуту, що яскравими мазками пензля  може вписатися у наш буденний пазл…Нехай, і зовсім малесенький клаптик…

У переносному значенні калейдоскопом називають швидку та часту зміну подій, осіб чи явищ. Подумайте-но: а якщо б у нашому житті ці два компоненти взяли і вдало поєдналися? От уявіть собі: яскравий момент, за ним ще яскравіший, а там дивись – і ти стаєш переповнений незабутніми враженнями! Чудово, чи не так? Проте, чи не виснажило б це нас, не привчило би до одноманітності та надмірної легкості? Та й терези життя, все ж, віднаходять баланс і розставляють пріоритети…

Поки ми мріємо про таку розкіш на практиці, вона вже реалізувалася у повісті видатного американського письменника-фантаста Рея Бредбері «Кульбабове вино». Написана 1957 року та присвячена другові письменника, видавцеві Волтеру Бредбері (не родич, просто за іронією долі мав таке саме прізвище), вона стала одним із найбільш вартісних зразків літератури, де емоції та внутрішній світ героїв співзвучний із красою природи, її звуками та віяннями. «Кульбабове вино…Ліки інших часів, бальзам сонця й дозвільних серпневих надвечір’їв, ледь чутне бряжчання візка з морозивом на брукованих вулицях, сріблясті стріли феєрверка в темному небі і злива трави з-під газонокосарки, що суне мурашиними володіннями, - і все це, все в одній склянці!» - отак описаний черговий день довгоочікуваного літа, закоркований у пляшку приємних згадок. І таких строкатих спогадів – десь дев'яносто упродовж трьох літніх місяців…І вино таке, як пише книга, і справді є, навіть рецепт згадано: жовтенькі квіти, що заполонили все подвір’я, зривають і складають у мішки, після чого несуть у підвал, засипають у винний прес і крутять…От і тече по жолобу жовта рідина, якій потім дадуть перебродити, знімуть із неї шумовиння та заллють у пляшки, які помістять на прибитих до стін поличок у темному підвалі…А якщо за літом візьме ностальгія, то можна спуститися і вибрати будь-яку з них, скуштувати цього еліксиру та згадати незабутні миті, усім єством вбираючи смак цієї пори року…

 

Взагалі, ця історія описує життя вигаданого автором містечка Грін Таун та його мешканців упродовж літа 1928 року. Пора безтурботності та полудневої спеки, теплих вечорів і душевних розмов у гамаках, альтанках та двориках, пора крижаного шоколадного морозива та свіжого морського бризу… Серед  жителів місцини – і десятирічний хлопчина  Дуглас Сполдінг, очима якого читач бачить більшість подій повісті. Чого лише варті його невпинні поривання купити нові тенісні туфлі, в яких він бігатиме червневими ранками по смарагдових, освячених росою, полях, чи переломний момент у лісі, коли забіяка зрозумів: «Він живий!», а це означає виняткове право кожного обирати свій шлях… А його брат Том – взагалі ще той бухгалтер, який вирішив укласти собі щоденник справ, що зробить упродовж чергового літа, а також записує, що прочитав, бачив, їв і скільки разів! А приятелі Дугласа й Тома завжди втягують їх в авантюри, з яких доводиться виплутуватися…

 Є у цьому місті і дивак. Принаймні, так вважає більшість. Проте Лео Ауфмен, чоловік, який перебуває у злагоді зі світом, вже конструює «машину щастя»:  «Він був із тих людей, для яких і безсонна ніч – не мука, а благословенна пора, коли можна залюбки поміркувати про велетенський годинниковий механізм Всесвіту: чи не розкрутиться колись до кінця його пружина, чи, може, вона підкручується сама собою, хто знає?» Намір свій Лео реалізовує, але це лише ілюзія, нездійсненність бажаного. Однак через призму такої «машини» нам відображають людську пам'ять. Саме їй властиво відкладати у своїх надрах найбільш яскраві спогади і плести з них мереживо життєвої історії… Чи прабабуся Дугласа місіс Бентлі, яка неодноразово сперечається з дітьми стосовно того, що старші люди також були дітьми, мали свої пригоди, любили батьків та інколи сварилися із братами, сестрами чи ровесниками. Після таких розмов вона починає сумувати: приводом до цього стають не лише глузування дітвори, а й спогади, які наче шепочуть: «Ні, моя люба, ти не сукупність дат, не чорнило, не папір. І не оці скрині з мотлохом і порохом. Ти – це сама ти, тільки та, що є отут, сьогодні, теперішня ти...».  А містер Джонас, який під час хвороби Дугласа, що була викликана невимовною спекою, побачив у хлопчикові того, хто занадто рано впав у зажуру, проте мужнього, оскільки  бореться за своє життя…І тут у пригоді стає пляшечка із «Зеленою сутінню» – чистим  повітрям, яке дарує надію на видужання…

 

Хочеться відмітити, що у книзі немає чіткого сюжету, все йде ніби уривками, яким, все ж, вдається доповнювати одне одного на тлі гарячої пори та безтурботного дитинства. Так, читач і справді може загубитися у калейдоскопі подій, легкої і барвистої мови, описів літніх ранків і вечорів. Проте саме це створює атмосферу невимушеності, яка здатна приємно огорнути, подарувати затишок і релакс, адже недарма повість «Кульбабове вино» вважають однією з найбільш літніх книг... Тому, якщо серед холодних осінньо-зимових днів ви матимете вільний час, обов’язково прочитайте цю книгу, зануртеся у неї, відчуйте себе дитиною, яка на півдня раптом стала безтурботною, побудьте трішки наївними. От як я цими вихідними. Вони виявилися на рідкість вільними, тому схотілося якогось незвичного образу, якоїсь, так би мовити, «домашності», гарячої кави з корицею:))

 

І ще: вислови із книги є вартісним доповненням у щоденник ваших цитат, якщо такий, звісно, ведете. Наведу декілька улюблених:

* «Є такі дні, що їх треба куштувати на смак, і такі, що ліпше відчутні на дотик. Випадають і такі, що їх належить сприймати всіма чуттями одразу»;

* «Коли людині сімнадцять років, вона знає все. Та коли й вона у двадцять сім знає все, то їй і залишається сімнадцять»;

* «Треба добряче виспатись або хвилин десять поревти, або з’їсти п’ять порцій шоколадного морозива, або ж усе це разом – і ось тобі найкращі ліки!»;

* «Час – дивовижна річ, а життя – ще дивовижніша. Десь там заскочить якийсь зубчик, не так обернуться коліщатка – і людські долі сходяться або зарано, або запізно…»;

* «Любов – це коли хочеш з кимось переживати всі чотири пори року. Коли хочеш бігти з кимось від весняної грози, а влітку збирати ягоди і купатися в річці, осінню варити варення і клеїти вікна від холоду, взимку – допомагати пережити нежить і довгі вечори, а коли стане холодно – разом в обіймах сидіти біля теплого сімейного вогнища».

Юлія Девда