Люблю цей день.
Здебільшого, випадає він у п'ятницю, дуже рідко – в четвер. Вже з самого ранку,
ідучи на заняття до Франкового університету, головний корпус якого проглядає
крізь таємничу завісу зеленого й
розкішного парку (хоча до будівлі дістаюся з іншого боку), почуваю себе якось
по-іншому: чи то тривоги трохи в очах, чи щем у серці таїться, а десь і
краплинка радості в душі бринить, немов натягнута струна, що ось-ось готова зіграти
якусь проникливу мелодію. Одне знаю напевне: дихання і справді у мене
переривчасте: хвилююся, мабуть…
Після пар, швиденько,
із надокучливими думками про небезпеку застрягти на черговому перехресті у
заторі, приїжджаю до гуртожитку, перевіряю, чи на місці всі речі, чи не забула
бува що, після легкого ланчу ретельно оглядаю простору теплих тонів кімнату, беру
свою громіздку, ще з вечора складену темно-синю валізу й обережно, з допомогою
котроїсь із дівчат-сусідок блоку, спускаю її сходами донизу, дякую за допомогу,
бажаю вахтерам чудових вихідних і прямую до зупинки трамвая. Дорога до неї за
другий рік навчання вже стала звичною: провулок із будинками, на ігрових
майданчиках бавиться дітвора: то на гойдалках безтурботно злітає увись,
намагаючись ногами дістати гілки дерева, яка найближче нахилилася до каруселі,
то чудернацькі фігурки з піску виробляє. На невеличких клумбах, розташованих
під під'їздами, дбайливі господині наводять лад, а ще далі пенсіонери вирішують
зіграти між собою чергову партію нардів чи шахів…Дивлюся на все це і розумію,
настільки чужим мені є саме такий устрій – ігри з дітьми з сусідніх квартир чи
жилих домів, якась чи то обмеженість, чи то регламент: коли мама скаже йти до
квартири, тоді треба негайно повертатися, коли радить не брати нові іграшки для
інших, то треба знайти старіші і виносити для розваг саме їх…Життя у селі, з
окремим будинком і великим садом, навчило чогось іншого, подарувало свободу та пізнання
краси природного світу. Саме до мого подвір'я здебільшого збігалася дітвора
вулиці… Жаль, що я так і не навчилися по деревах лазити, але , мабуть не все ще
втрачено...Та й зрештою, слід звикати до життя у місті, бо з моєю професією
гідного місця роботи у селі не знайдеш, тому потрібно вчитися приймати цей
динамізм та атмосферу, яка хоч і забирає чимало сил, та все ж дає можливість відчути
задоволення від насиченої праці…
Повертаємо: через десяток метрів, на фоні
спокійного блакитного неба, височать дві колони, що уособлюють спокій тих, хто
проявив себе у бою та гідно захистив честь країни під час Другої світової війни, виборовши таку жадану
для українського народу перемогу. Стараюся не відволікатися, оскільки і валіза
важка, і потяг одну мене не чекатиме, та ще й тротуар мало не гравієм всипаний.
Дістаюся до точки відправлення і чекаю на
«представника» одного з найбільш романтичних видів транспорту. Хоча, яка тут
романтика, коли більшість із такими ж дорожніми сумками та валізами стоїть
і подумки молиться, щоб не спізнитися на
потяг, електричку чи маршрутку? Хоча, можливо, і тут вона присутня, хто зна, можливо це та
річ, яка і повинна пронизувати усе, хоч і невидимою, але бути присутньою у тій
чи іншій ситуації нашого життя…Ось і він – та ні, маршрут не той, а за ним ще
два таких самих – один за одним під номером 2. Таким я їду на заняття до
факультету, а «десятки» немає. Починаю нервувати, бо вже вкотре доводиться
переборювати нетерплячість та схрещувати пальці. Нарешті з-за повороту, ледве
дихаючи від навантаження, повний людей, повзе довгоочікуваний мною, з наліпкою
гарячого туру в Єгипет, трамвай (не в Єгипет же їду, але настрою трішки
додало). Входжу, сідаю на заднє місце вкінці вагону, стоїмо ще з хвилин п'ять,
упродовж яких також помітно нервую, і нарешті їдемо…
Там, за поворотом, ніби
відкривається зовсім інший світ – з безліччю своїх переваг і недоліків, світ
міста, яке здатне окриляти, надихати і дарувати неповторні миті, когось може
дратувати, а хтось ще інший взагалі намагається від нього втекти, настільки
багато ідей те емоцій воно здатне віддати просто так. Спускаємося вниз довгою і
розлогою, з безліччю крамниць, забігайлівок, магазинів одягу і державних структур,
що чергуються, Личаківською, згодом розвертаємо на вузеньку, таємничу,
пронизану ароматом кави Підвальну, а там проїжджаємо через привабливий модерний
центр і, як здебільшого, мусимо з півхвилини постояти, бо світлофор не дозволяє
порушувати правила дорожнього руху. Дивлюся ліворуч – розкішний магазин
весільних суконь від знаменитого дизайнера Оксани Мухи, де поміщені і справді
моделі, від яких захоплює як зір, так і подих, гляну праворуч – місце, яке
відтепер, мабуть, завжди називатиму Євромайданом ,– скільки прагнень,
молодечого дерзання, спраглої віри та безмежної надії вирувало на площі біля
пам'ятника Шевченкові упродовж кінця листопада-початку грудня, бо саме ці дні
були чи не найяскравішими днями саме нашої, студентської революції. А тепер все
котиться невідомо куди, та й вибори на носі – повна невизначеність і в деякій
мірі страх, страх за те, що боротьба свідомих українців і жорстока смерть
Героїв Небесної Сотні виявиться даремною, бо не розуміють жадані до влади те,
що занадто дорогу ціну було заплачено за втілення спільних ідей…
Проїжджаючи через центр
та головне поштове відділення, дістаємося Політехнічного університету. Через його
подвір'я ми з дівчатами так любимо йти на наступне заняття, а я ще й у надії
пересіктися із хлопчиком, який ось уже другий рік якось по-особливому,
втаємничено, але так щиро дивиться на мене чи то у трамваї, чи то під час таких
коротких, кількасекундних зустрічей… Згодом
проїжджаємо частинку Городоцької, на якій так люблять утворюватися
затори, із труднощами під'їжджаємо до
залізничного вокзалу. І як завжди, у вагоні перевірка, і як завжди,трапляються
контролерам ті, хто начебто не знав, що квиток компостирувати потрібно, чи
використовують звичні відмовки на кшталт:«Я щойно зайшов» або «Ми передали
гроші». Тут я спокійна, бо маю проїзний і втратити тридцять гривень чи, більше
того, вийти із трамвая разом із контролерами, мені не загрожує. Та й із
проїзним квитком контролери мало не за кілометр чітко дають тобі зрозуміти :
«Претензій не маємо».
Входжу в центральні
двері: метушня, нестримний вир, рухи вправо та вліво, гул поїздів із перонів.
Йти наверх ще не спішу, оскільки до відправлення мого потяга залишається ще з
хвилин сорок. Заходжу в переповнений зал
очікування, займаю місце, а через двадцять хвилин оголошують, що на четвертому
пероні розпочинається посадка. Цей момент я люблю чи не найбільше, оскільки
завжди підігріває інтерес: а кого ж я зустріну цього разу? Кому зможу
виговоритися більше, ніж знайомим і друзям? Яку історію життя відкрию і
закарбую у своїй пам'яті?
Показую провіднику
квиток і студентський, заходжу у вагон і рухаюся вглиб, в кінцеве купе (останнім
часом щастить на це місце).
Непримітна й тендітна сусідка захоплена вивченням
якихось граматичних правил. Я вітаюся,
вона мені у відповідь також. З першого погляду подумалося, що їй років 35-40,
але насправді, як дізналася під час розмови, їй і тридцяти немає. Ні не тому, що
виглядає не на свій вік, просто видно, що втомлена, знесилена і, напевно, має
багато турбот. Розговорилися. Її звати Ірина, вона випускниця кафедри прикладної
лінгвістики Національного університету «Львівська політехніка», декілька років
викладала в ньому, а зараз працює у приватній школі, де навчає англійській
здебільшого тих людей, які займаються бізнесом. Недавно розпочала вчити
німецьку мову, тому так зосереджено вдивлялася у листівки із граматичними
правилами. Я зізналася, що от-от стартувала опановувати шведську, завдяки якій
не на жарт напружую м'язи горлянки. Це ніби мова-суміш – поєднання англійської
та німецької. На запитання, чому обрала вивчення саме цієї мови, відповідаю:
Швеція – країна зі стабільним економічним і культурним розвитком, система
журналістики там досить непогано влаштована та й ставлення до мас-медійників
доволі лояльне. Звісно, у цій розмові не оминули ми увагою вагоме значення
іноземних мов, які дають людині не тільки практичні знання, а й здатні
розширювати її кругозір. Не пам'ятаю, хто саме, але колись сказав «Скільки ти
знаєш мов, у стільки разів і розширюється твоя свідомість». Розповіла їй про
предмети, які вивчаємо на факультеті, у кількох словах описала і практичне їх
втілення, яке зараз є мінімальним, тому і багато наших студентів вже суміщає
навчання з роботою в газетах, на радіо, телебаченні чи в інтернет-виданнях,
беручи довідки про вільне відвідування. Згодом розмову сфокусували на
революційних подіях, разом згадали початок мирних демонстрацій, згодом
заговорили про безневинні смерті людей. Так жаль стало, коли почула, що
закатований нелюдами Юрій Вербицький був її хорошим знайомим, разом з ним вони
ходили у похід, а вбитого кулею снайпера Михайла Жіздневського добре знав хлопець
Ірини Андрій, який перебував із ним в одній майданній сотні…
До речі, Андрій, як
розповіла Ірина, навчається у Львівському національному медичному університеті
імені Данила Галицького, зараз проходить інтернатуру в обласній лікарні, вони вже
рік разом живуть на квартирі, мають кішку, яку не залишать самою, хіба за
невідкладних обставин відвезуть до батьків, бо ж особливий графік харчування
домашній улюбленець має, та й забагато любові вони подарували йому, як вона сама
зізналася. Ірина з Андрієм однолітки. Після цих розповідей я ще раз підтвердила
те, як легко й невимушено можна руйнувати стереотипи у сучасному світі: двоє
людей, із різними зацікавленнями, та ще й однолітки…Часом, напевно, такому типу
пар нелегко буває знайти підхід один до одного, але їм, швидше за все, не буде нудно,
бо він розповідатиме їй про необхідну допомогу при важких переломах та навчить
робити пов'язки, а вона не втомлюватиметься відшліфовувати його вимову
англійських висловів і непомітно натякатиме, що, окрім сонячної Грузії, до якої
поїде цього місяця, її приваблює і туманний Альбіон, а краще – гаряча
Каліфорнія чи індустріальне Чикаго: бізнесова англійська там і справді може
знадобитися. Тут і я почала мріяти про закордонні поїздки, відпочинкові тури і
зрозуміла, що володіння мовами є одним із базових та успішних кроків досягнути
такої мети, тому не варто боятися опановувати їх одна за одною, але
притримуватися при цьому практичного розуму…Ще зрозуміла і ту річ, що двоє
людей-однолітків, які здобули професію, знайшли роботу чи рухаються у цьому
напрямі, виробили свою життєву позицію, пережили деякі розчарування, подолали
разом випробування і прагнуть вдосконалюватися, справді можуть жити у
злагоді. Звісно, не тоді, коли їм по 16
чи навіть по 20 років (як на мене, трохи зарано, бо, здебільшого, у такому віці
все вище перелічене виглядає занадто складним, та й думати про те не хочеться),
але мій стереотип-уявлення про те, що чоловік обов'язково має бути старший від
жінки на два-чотири і більше років, хитнувся… На станції Коломия вона вийшла,
побажавши мені успіху. Я подякувала і також сказала кілька теплих слів.
Здебільшого, після цієї зупинки вагон порожніє, а поїзд сповільнено дістається
Заболотова.
Після виходу мене
радісно зустрічає батько, бере мою важку валізу, кладе у багажник автомобіля, а
потім ми упродовж годинної поїздки додому ділимося враженнями за час, коли не
бачилися. Деколи відводжу погляд на навколишні села, бо ж відчуваю: воно, таке
рідне і бажане повітря – так близько…
Ось так я вчергове
відкрила для себе ще одну людину, з якою тримаю зв'язок, принаймні, на
мережевому рівні. Чесно кажучи, написала б подібні нариси про кожного, кого
упродовж цих півтори року зустрічала у потягах, про тих, які здатні
запам'ятовуватися назавжди: чи то про майбутнього педіатра, дискусії з яким у
мережі здатні змусити замислитися над важливими питаннями та вгамувати
наївність і за якими я, чесно кажучи, скучила; чи то про лижників з Одеси, які
залюбки обговорять із тобою складну ситуацію в країні і не дорікатимуть за те,
що маєш думку, відмінну від їхньої; чи про тендітну і мрійливу дівчину, яка, як
видно із записів на сторінці у соціальних мережах, та й, як вважаю, не тільки
із них, цінує, що Бог подарував їй коханого…Тільки б можливість ще раз
повернутися і пережити ті хвилини, години… Напевно, це у мене в крові:
нескінченна цікавість і бажання пережити те ж саме, що і співрозмовник. Так
кожного разу: чи перед від'їздом до рідної домівки, чи перед поверненням до
Львова, ти, хоча і невимушено й непомітно, все ж стикаєшся із запитаннями, на
які хочеш отримати найбільш позитивну відповідь: а кого ж я зустріну цього
разу? Кому зможу виговоритися більше, ніж знайомим і друзям? Яку історію життя
відкрию і закарбую у своїй пам'яті?
Юлія Девда
