Не зрубати, а плекати той корінь, те дерево…

 - Мамо, чому ми – такі, а не інакші?

 - Нормальні ми з тобою, доню. То, бач,

норми тепер інакші. Жаль…

Бо то норми тепер – ненормальні…

Жанна Куява (із «Дерева, що росте в мені…»)

                  

У кожному із нас, ще в дитинстві, з допомогою батьків чи найближчих сусідів, а чи то друзів та місцевості, в якій живемо, або й під сумарним впливом усіх ситуацій і чинників, закладається певна система принципів і поглядів, якими ми керуємося упродовж нашого життя. Своєрідний внутрішній стержень, який із кожним днем і роком або наповнюється енергією та досвідом, або, навпаки, згасає і тліє в душі невизначений період часу. Дерево, яке пускає коріння в кожному з нас, яке здатне або забуяти розкішним цвітом і зеленню, або, під тягарем обставин і слабкої сили волі, зламатися, так і не розквітнувши на повну…

Саме цієї проблеми торкається роман української письменниці, журналістки та літературного критика Жанни Куяви «Дерево, що росте в мені». Його авторка представила на цьогорічному «Книжковому форумі видавців» у Львові. Від міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» твір одержав нагороду за психологічну глибину та розкриття міжособистісних стосунків. Письменниця Роксолана Сьома так сказала про ідею роману: «До кожної людини приходить щастя. Треба тільки дочекатися його. Бо інакше знищуєш у собі те істотне, заради чого, здається, і пришов у цей світ…Цей роман про межу людського болю та терпіння, про пошук самого себе, про безграничну, аж до самопожертви, любов…»

Головна героїня твору Чеслава тяжко переживає втрату коханого Андрія, з яким у них ось-ось мало бути весілля, та й сама не бачить сенсу жити. Тому у лікарняній їдальні залишає записку, в якій зізнається: «…життя я любила найбільше. Та воно полюбити мене чомусь так і не змогло…Жаль, що вийшла в нас нерозділена любов…» Ці слова, написані синім чорнилом на надірваному аркуші, знаходить пацієнт Сава Нагорний і швидко впізнає його «авторку». Довгокоса, тендітна, заплакана і задивлена у вікно на дивака із дитиною, який вже кілька днів поспіль отак і сидить із немовлям у бесідці, перебуваючи рясний дощ, одягнена у довгу вишиту сорочку, дівчина, яка безкінечно хлипає і не може вимовити слова, русалка, як назвав її хлопець… Зараз вона перебуває  у клініці, де лікує алергію. Від сезонного її прояву страждає і Сава. Викликати на відверту розмову, та навіть на будь-яку розмову, з першого разу дівчину не вдається, проте через кілька днів вона сама розповідає хлопцеві про своє нещасливе кохання, про матір Ярину, яка, незважаючи на свій маленький зріст і каліцтво, все ж, зуміла народити її на світ, про те, як їй хотілося би потурбуватися про Матвія Доброжанського, який став удівцем і не може змиритися із втратою своєї дружини, тому і мерзне на холоді з немовлям на руках...

Жанна Куява

Слухаючи правдиві і такі жалісливі речі, Сава віднаходить у цій дівчині дещо незбагненне, загадкове і таке рідкісне тепер, у світі, який поступово нівелює моральні вартості: вміння бути щирою, здатність жертвувати собою заради інших, нехай і незнайомих людей, глибину думок, а також – незвичайну родимку на обличчі у вигляді серця. «Чеся вірила, що її родимка солодка. Щоправда, відчути той предобрий смак зможе лише той, хто покохає її всім серцем…», – так мовиться у книзі про незвичайну помітку, яка передалася дівчині від батька…Можливо, Сава і не помічає, як своїми згадками про розмови  із Чеславою, про її пронизливий погляд, дає життя новій історії кохання. Проте розуміє, що зараз не найкращий момент для початку відносин, оскільки на нього чекає Ліліана, з якою Сава має одружитися. Проте чи так віддано чекає, оскільки останнім часом зовсім не має настрою розмовляти із ним, байдуже запитує про здоров'я і так само ж відповідає на його запитання, а нещодавно, сказавши Саві, що не піде на весілля до сільської подруги, все ж, пішла і навіть дозволила провести себе Кольці Мальованому, якому в ту ж таки ніч і віддалася?.. Зганьбила себе Ліліана на все село, при тому, та Ліліана, яка думала, що варта найкращого, та, заради якої можна було би чекати і цілу вічність…

Тим часом Чеслава навідується до батька з дитиною, які черговий день сидять у бесідці перед лікарнею, бавиться із маленькою Ярославкою, названою на честь матері. У той час до білокосої дівчини навідується і Ярина – матір Чеслави. Маючи нелегке дитинство, переживши смерть батьків-пияків через пожежу у власному домі, відшукавши справжнє, хоч і також не надто щасливе кохання – незрячого Ярослава, вона вміла триматися за життя і, незважаючи на його несправедливість, все ж, радіти йому. Та зараз найбільше переживала за дочку, і не лише тому, що вона не зможе забути милого, хоч і вже покійного Андрія, а те, що покидає їхній дім, оскільки їй запропонував одружитися Матвій Доброжанський – багатий експериментатор, для якого Чеслава стала черговою маріонеткою…

Повіривши у щиру любов, заради чоловіка вона кардинально змінює своє життя: біляві довгі коси вмить перетворюються на темні короткі пасма, зі столів зникають вишиті скатертини і серветки, зі стін – образи, тому і молитися немає на що і до кого, і Чеслава забуває про такий щоденний ритуал. Правда, кожного дня вона телефоном і мисленнєво спілкується зі своїм добрим знайомим Савою, відкриваючи йому свій біль та переживання…Доходить навіть до того, що передачі від мами у вигляді закруток і по-сільському приготовлених страв ідуть мало не на смітник, тому доводиться Чеславі насилу їх їсти і дякувати…Критика, яка стає щодня сильнішою та неаргументованою, докори за дивну поведінку та психологічний удар на двадцять третє день народження в озвученому Матвієм: «Вимітайся! Ми розлучаємося!» – остаточно ламає дерево, яке так плекала у собі Чеслава…

Вона повертається до материної хати – знесилена і порожня, її нудить від самої себе, від думки про те, що зміни, які вона зробила для свого екс-чоловіка, так і залишилися неоціненими та звелися нанівець…У таку важку хвилину на допомогу їй приходить Сава, в обох знову починається алергія і двоє вважають це знаком: можливо, саме їм і судилося бути разом? А сам Матвій закрутив із довгоногою блондинкою, яка так любить одягатися у яскраві кольори та думає, що гідна найкращого. Чи не Ліліаночка Савина, бува? І справді – вона! Ось так і переплелися життєві стежки персонажів. Проте – це не повний їх перелік: є тут і дядько Микола, який картає себе за те, що не зумів вберегти єдину дочку, і баба Секлетка, яка вправно вишиває сорочки, і Маріанна Мальована, яка була еталоном краси невеличкого села Полотнища і яку Доброжанський обрав черговою жертвою експерименту, і тато незрячого Ярослава Євген Нічийний, який усе життя присвятив обом слабким синам, і Трійця-художник, якому вдавалося малювати справжні шедеври, і Зіна, яка хотіла забрати в Ярини її щастя та інші, які стали складовою зовсім непростої історії… 

Сама книга складається із шести розділів, в яких одна за одною, у логічній послідовності, із ретроспективами, розповідаються події, які склали пазл сюжету. Мова книги легка, ненав’язлива, проте багата. Наприклад, про розкішне волосся дівчини авторка пише так: «...здавалося, що воно виростає із непроглядних віконних шиб, в'юнко стелиться, сягає самісінької лиштви (краю сорочки), скидаючись на блідо-рожевий зорепад пишного суцвіття клематиса (витка рослина, яка цвіте)…» А от цікавість «…усе більше розбирала Саву, закутавши його у сповиток, наче новонародженого дітвака, ще й довгеньким опаском довкруж в'ялого стану закріпивши », тоді як Чеслава «…далі продовжила зашивати дірки завіконня голками печального взору»…

Мабуть, девізом книги є слова: «Щастя приходить до найтерплячіших». Проте, щоб його дочекатися, завжди потрібно дбати і про внутрішній світ, плекати його, не зраджувати йому, примножувати для нього лише корисні риси та не забувати, для чого саме живеш.

 Юлія Девда