Зовсім
нещодавно досвідчена журналістка, пташка не першого польоту в обраній галузі і
просто приємна співрозмовниця Леся Вакулюк завітала до своїх молодших колег –
студентів факультету журналістики Франкового вишу, зі стін якого ще десять
років тому випустилася і сама. З ними гостя поділилася розповідями про
перші спроби у професії, казуси під час знімання та правила, яких навчилася
упродовж своєї роботи. А професійного вишколу у Лесі вже достатньо: від перших
оповідань і статей у газетах до роботи кореспондентом на телеканалах «К1»,
«Інтері», зокрема, власкором у Польщі, до роботи у команді «Голосу
країни», який транслюють на «1+1». Поки
що безробітня, проте перспективна у своїй діяльності, журналістка зараз шукає
себе. Зізнається: спробувати хоче щось нове.
Про
рішення стати журналістом
У журналістику Леся Вакулюк вирішила йти
ще під час навчання у школі. Зізнається, не всі підтримували вибір дівчини,
особливо її бабуся. «З нею у мене була боротьба, оскільки від неї я постійно чула,
що не вмію писати творів. Я вважаю, що все це через те, що бабуся, яка
викладала у школі українську мову та літературу, просто не хотіла, щоб її долю повторила я, - каже журналістка. – Бувало, що вона приводила
до нас додому журналістів-«калік», тобто тих, які не досягли бажаного, і
проказувала: «От, бачиш, вони не відбулися у професії. Ти теж хочеш такого?» Та
й батьки однокласників, за її проханням, також до нас заходили, наголошуючи на потребі професії, наприклад, менеджера чи юриста, якими хотіли стати їхні діти. Все-таки, я почала друкувати свої перші матеріали, і мені
це сподобалося. Також згадую перше заняття із дикторської майстерності. Пам’ятаю,
як викладачка запитувала про мету того, чому ми вступили на факультет
журналістики. Одна студентка так і відповіла: «Я хочу, щоб мене показували по
телевізору». Отак-от. Думаю, викладач натякала нам про місію, яку б ми мали
виконувати, працюючи журналістами. І місія далеко не в тому, щоб милуватися
собою на екрані чи бачити прізвище під газетними матеріалами».
Про
перші спроби
Як зізналася Леся Вакулюк, коли почали
друкувати її оповідання і статті, було відчуття, що вона має маленьке визнання.
По-перше тому, що її надрукували, а могли і не надрукувати, бо, мовляв, місця
на шпальті не вистачило, чи іншим матеріалом схотіли замінити. По-друге,
вона вже має якийсь гонорар. «Редакція газети «Зірка» заплатила мені 6 гривень.
Розумію, зараз це смішно, проте це вже була хоча б якась віддача, а після
практики на радіо «Люкс» я отримала 94 гривні», - ділиться гостя. Леся згадала
і свій перший досвід на радіостанції: «Я прийшла переляканою. Тодішній редактор
послухав мій голос, дав у руки листок із новинами й одразу відправив читати у
прямому ефірі!» Опісля бойового хрещення він виміряв
пульс. Його показники були у нормі. Вже згодом, після досвіду на радіостанції
«Люкс» журналістка продовжила кар’єру на «К1» та «Інтері».
Про
стик інтересів на «Інтері»
На цьому телеканалі Леся пропрацювала
п’ять років. Спочатку як журналіст новин, згодом – як власний кореспондент у
Польщі. Однак бути на «Інтері» великого бажання журналістка не мала, їй
важко було навіть начитати російською позакадровий текст, а те, що її світогляд
не збігався із поглядами редакторів, годі й казати. На зустрічі Леся пригадала
випадок із сюжетом про Степана Бандеру. «У редакції, попри мої перестороги, що
у матеріалі відкриватиму правдиві відомості, сказали: «Роби, як хочеш», - наголошує гостя. От і
журналістка постаралася розвіяти стереотипи про цю постать через призму тих
людей, які просто не мали упереджень щодо нього, просто схотіли пізнати цю
особистість, адже багато хто не знає, чим насправді він жив, що пив і їв. «Коли
до ефіру залишилось десять хвилин, я, накладаючи титри, ще бачила свій сюжет у верстці. Накладаючи
останні титри в ефірі, зауважила, що його уже немає, – розповідає журналістка». Редактори
дуже «мнулися» на запитання про казус, нібито, не вистачає часу в ефірі. Тоді
Леся пішла у наступ і вичитала вже керівників за те, що в аналітичну програму
«Подробиці тижня» вони вставили сюжет про моржів, який можна було транслювати
зранку, вода ж після Йордана цілющою буде ще тиждень! Разом із журналісткою
було ще троє її колег, які підтримували думку Лесі. «Сюжет повернули. Після
того випадку моїх матеріалів у випусках новин було менше, та й готувала я
більше на культурну тематику. Навіщо боротися з вітряками? Після «Інтера» у
новини повертатися не хочеться», – каже журналістка.
Про
Польщу
Як вважає
Леся Вакулюк, Польща трішки швидше почала розвиватися як країна. «Те, до чого
ми зараз доходимо, Польща дійшла ще років десять чи й двадцять тому. Ми
вчимося, ми пробуємо. Проте такі медіа, як «1+1» чи «Інтер» вже відрізнялися,
наприклад, від «Першого національного». Згодом до нас почали приїжджати
тренери з-за кордону та надходити інформаційні стандарти, тобто, якась
об'єктивність, етичні правила, тоді як у радянській журналістиці переважала
пропаганда. От пригадую, як звучало: «Першотравень крокує Львівщиною», а згодом: «Великдень
крокує Львівщиною», тобто лише би оспівати щось!» Леся вважає, що у нас
достатньо сильна журналістика. Якщо говорити про шоу, то, наприклад, «Голос
країни» це голландська программа, яку транслюють в багатьох інших країнах.
Однак формат у кожної свій, кожна ніби підтасовує його під свою ментальність і
традиції, цінності, виховання та доходи. Так само і новини – вони також не
можуть бути однаковими. «У нас ще намагаються поширювати вигідну пропаганду, не
дотримуються журналістської етики. От у Польщі це також є, але там норми
порушують акуратно, бо знають, що прийдуть наглядові органи, позбавлять
ліцензії і ти втратиш своє місце праці, своє ім'я», - зауважує Леся. Окрім цього додає, що закордоння ліпше підковане у технічному плані: там на знімання виїжджають
журналіст, оператор, звукорежиссер та навіть асистент, який допомагає нести
обладнання. У нас знімальний процес
обмежується двома особами: журналістом та оператором.
Про професійні казуси
Леся Вакулюк
згадує один випадок, що стався з українською знімальною групою у Польщі. В
одному із торговельних центрів країни обвалився дах, що призвело до невтішних
наслідків. На місці події вже перебували знімальні групи з інших країн, які
мали сучасну апаратуру і могли швидко передавати інформацію до центральних
точок. «Як це робили ми: нам вдалося знайти фургон, здається, «Reuters», ми швидко у нього залізли, пояснили,
куди скинути відео. Синхрони я вибирала на місці, прослуховуючи їх із
перемотаних скотчем навушників. Потім швиденько написала репортаж. Ми зачинили
двері, а оператор кинув на мене куртку. Я взяла свій блокнот, ліхтарик і
мікрофон та почала начитувати. Коли ми завершили
таку екстемальну роботу, нас спитали звідки ми, а у відповідь: «З України», а
вони: «Ви професіонали-українці»:)
Про конкуренцію
«Коли у
колективі здорова атмосфера, тоді ви стаєте механізмом, який йде в одну
сторону, тому працювати комфортно. Памятаю, як на початку кар’єри мені доводилося
стикатися із тим, що журналісти одне одному стирали відео, псували налаштування
у комп'ютері, папки стирали з документами – заздрість людьми керувала. Навіть
боролися за те, щоб з’їздити у Верховну Раду – я їх не розуміла», - каже Леся. Також
вважає, що часто є ситуації такого типу: ти ніяк не можеш придумати стендап, от стоїте ви з
колегою і говорите, і тут – бац! – і сформулювали і текст, і дії в кадрі. «Якби ми дивилися один
на одного вовком – ми б не допомагали одне одному. Це як виховання дітей: якщо
двох виховують більш-менш однаково, то між
ними не буде конкуренції. Так само і в журналістиці: як себе поведе
керівництво, так і буде діяти колектив. Може бути, що над одним сюжетом працює
кілька людей, тому кожен старається зробити так, щоб його внесок був найбільш
достойним».
Про розчарування та мотивацію
Леся Вакулюк
каже, що момент розчарування, мабуть, настає тоді, коли твої сюжети подають не
так, як цього хочеш ти, коли у нього починають вносити правки з якихось своїх
політичних міркувань, коли їх переставляють на інший день чи взагалі знімають з
ефіру. Як зізнається Леся, це наука, з якої треба брати висновки, проте
неодноразово було гірко за постійну
критику. «Мене рятувало те, що матеріали готую не для того, щоб похвалили чи в
очах керівництва здаватися ліпшою, а роблю їх для людей. Тому тоді, коли мені хтось
відзвонює і дякує за них, переконуюся, що недаремно працюю, це вселяє
надію, і якщо твій сюжет щей по другому
колу дивляться, то це приємно», - мовить вона. Під час
«інтерівської паузи» Леся Вакулюк зробила ремонт: «От захотілося мені
пофарбувати двері в червону фарбу, і не поховала я себе думками та докорами,
чому я це роблю».
Про задоволення
«По-справжньому задоволеною не відчуваю
себе ніколи…Так, є моральне піднесення, що ти зробив матеріал, але коли закінчуєш роботу,
починається: а там можна було додати те чи інше, а якби дозняла це і показала
би й ще щось, то воно би ще солідніше виглядало. Коли ти виходиш і кажеш, що зробив чи зробила такий класний матеріал, – все,
ти собою задоволений, але ти не знаєш, як тобі рухатися далі, куди лягти. Тому,
якщо хочете вдосконалюватися, то виховуйте в собі постійне відчуття голоду.
Воно змушує тебе бути трохи злим, відповідно, у такому стані ти починаєш шукати
шляхи, як наситися, тобто починаєш рухатися і здобувати бажане. Наче ситий, але
не зовсім. Завжди залишайте для себе і кілька відсотків голоду. Якщо працюєш
багато, наполегливо, свідомо над своїм фахом, то тоді воно і справді пожинає
тобі плоди», - радить журналістка.
Про
плани
«Хочу сказати, що в майбутньому хотіла
би працювати над проектом, який би розповідав про відомих українців, досягнення
яких знає мало хто. Проте це поки лише задуми. Ще хочу зауважити: багато колег задивляються
на місто Лева, працевлаштовуються тут, медіа перетягують зі столиці кадри. Львів
рвонув!»
Юлія Девда
Фото з
особистого архіву Лесі Вакулюк
Немає коментарів:
Дописати коментар