Про те, як змінюють почуття. Про близькість на відстані

Цього року світовий кінематограф традиційно поповнився сотнями стрічок різнотематичного спрямування: від пригодницьких фільмів і трилерів до романтичних мелодрам і комедій. Як людина, якій кіно випадає дивитися рідко, і то у вільний від навчання та професійних справ час, хочу чогось легкого, ненав’язливого, проте із життєвою філософією та повчальними висновками, а як любитель романтики, довго не замислюючись, шукаю кіноісторії про почуття, які здатні не лише приносити у світ багатогранну красу, а й загартовувати, зміцнювати й розуміти, що довіра можлива, кохання сильне і віддане, а життя прекрасне…

Такими двома стрічками вважаю «Анатомію кохання» та «У твоїх очах». Обидві вийшли в кінопрокат 2014 року. Кожна має свою історію любові та її переосмислення. Якщо одна вчить боротися за того, кого відчуваєш єдиною людиною, незважаючи на типові, проте для кожного особливі за сприйняттям і значенням, перешкоди, то інша доводить, що почуття таки існують на відстані, нехай і у зовсім незвичний спосіб.

Головнй мотив «Анатомії кохання» (інша назва фільму – «Люблю назавжди»), режисеркою якого є Шана Фест, - це перше почуття розбишаки Девіда (Алекс Петтіфер) і вихованої за суворими нормами відмінниці Джейд (Габріелла Уайльд). Вони разом навчались у школі, проте лише після випускного наважилися вперше один до одного заговорити: тоді,коли схиблений на автомобілях та їх ремонтові Девід паркував авто біля розкішного будинку, скромна і несмілива Джейд, перед тим, як  разом пообідати з родичами у дорогому ресторані, дала хлопчині альбом, аби він записав туди кілька слів на згадку. 

Зважаючи на те, що дівчина успішно закінчила навчання, батьки дають їй можливість обрати собі подарунок і завжди слухняна донька, яка роками не вилазила із підручників, раптом бажає влаштувати вечірку. На свято сходяться однокласники, які досі не помічали свою шкільну подругу, проте від веселощів не відмовилися. Після вечірки у Девіда і Джейд остаточно спалахують справжні почуття. Вони проводять разом багато часу, пізнають одне одного та обіцяють кохати, незважаючи на складні обставини чи відстань, яка їх розділятиме. 

Проте вибором свого дитяти не задоволені батьки, бо не звикли відпускати доньку з ким-попало. Саме так думає про хлопця батько Джейд Х’ю (Брюс Грінвуд), який намагається обмежити спілкування обох молодих людей:  примушує дочку їхати у спільні сімейні поїздки, постійно розмовляє про безперспективність юнака, який не мав наміру здобувати вищу освіту навідміну від Джейд, яка готувала себе для медицини, та навіть торкається кримінального минулого його батька і його самого. Однак Джейд, незважаючи на недоброзичливу позицію тата, не припиняє кохати Девіда. Протилежне ставлення до юнака виявляє мама Джейд Енн (Джоелі Річардсон) –письменниця, яка от-от зважиться написати ще одну книгу, чому і завдячує Девіду, який не лише став вершиною дівочих мрій для її дочки, а й своєю присутністю змінив їхню сім’ю, яка ще важко переживала втрату старшого сина Кріса: батько, хоча і через численні суперечки із Девідом, все ж, почав поважати вибір найближчих людей, брат Кітт (Різ Уейфілд) нарешті навчився бачити у житті позитив та усміхатися, а сама Джейд зі скромної і тихенької перетворилася на рішучу та сміливу авантюрницю. Тому, мабуть, наскрізним у фільмі є вислів: «Велике щастя – зустріти свою долю на початку шляху і розділити з нею всі радості життя». 

Інша історія – «У твоїх очах», відзнята під керівництвом американського режисера Бріна Хілла. Головних героїв цієї стрічки цілком можна назвати суспільними диваками. Молода дівчина Ребекка (Зої Казан), яка вийшла заміж за успішного лікаря, страждає від тягаря непорозумінь зі своїм чоловіком, вона втомлена від постійних вечорів у колі його знайомих і друзів, але одинока, бо не знати, чи почуття не охололи одразу після заміжжя, і чи взагалі вони були у сімейної пари? Хлопець Ділан (Майкль Сталь-Девід), на відміну від Ребекки, веде скромний спосіб життя, у додаток маючи ще проблеми із законом. Їх об’єднує самотність і несприйняття навколишнім світом…

Однак доля підготувала їм незвичайну зустріч і набагато раніше, ніж тоді, коли вони  почали спілкуватися. Ще в дитинстві, коли Ребекка з’їжджала на санках із гірки, то вдарилася в дерево і знепритомніла. На відстані тисяч кілометрів це відчув школяр Ділан, який також звалився з-за парти на підлогу. Причина – їм просто вдається бачити світ одне одного очима одне одного, при цьому ще й співпереживати. По-справжньому вони усвідомлюють це вже дорослими. Отак і починається їхня присутність та розмови: від роботи, умов життя й особистих подробиць до справжньої пристрасті на дотик…

Через такий спосіб обміну думками часто виникають незрозумілі ситуації: Ділана звільняють з роботи (бо ж навіщо їм співробітник, що говорить сам до себе?), а занадто "турботливий" чоловік Ребекки запроторює свою дружину у психлікарню. Вони розуміють, що повинні зустрітися і втекти від самотності,  проте чи вдасться їм це?..

Обидва фільми мають цікавий сюжет, який, хоча, і не вирізняється різкими переходами і є плавним, проте допомагає глядачеві осмислити те, що хотіли донести режисери. Зйомка якісна, не перевантажена дрібними і зайвими деталями, а зміст – вартісний, оскільки показує, що за справжє кохання варто боротися, нехай і через довжелезну відстань.

Юлія Девда

Львів, що звучить...

Окрім взірцевої архітектури, яка впродовж століть надихає вигадливих фотографів і талановитих художників, окрім дещо потрісканої бруківки, яку рівненько виклали на вузьких вулицях і шпарини якої так люблять поглинати підбори, окрім мереж затишних кафе і розкішних ресторанів, де зрідка віднаходиш той бажаний спокій, окрім потоку туристів, дивлячись на яких розумієш, що не порушують вони відносно спокійної аури цього міста, окрім…Окрім багато чого ще можна сказати про Львів, який здатен просто так віддати горстку натхнення, подарувати незабутні враження, вселити надію на щось особливе і неповторне…Відгомін його самого -  у кожному сантиметрі, у кожній цеглині старовинних будинків, у кожному поцілунку закоханих пар, у кожній мрії, яка народжується в думках під впливом такої натхненної атмосфери...

Проте не лише це створює панораму відчуттів міста Лева, це далеко не всі його голоси. Перейдімо до більш практичних речей. От мені завжди була цікава така річ: я вже три роки поспіль зі Львова і до нього їжджу потягом і кожного разу, коли очікую на посадку та відправлення, чую звичне: «На четвертому пероні розпочинається/триває посадка на пасажирський потяг №608 зі сполученням Львів-Чернівці. Час відправлення – 17.12…», а окрім цього – повідомлення про безпеку на залізниці, про уважне поводження зі своїми речами, про зміни у графіку руху пасажирських потягів. Один і той же голос…Три роки на навчання їжджу і трамваями, проте лише десь рік тому, а, може, більше, цей транспорт також почали озвучувати: зупинки, попередження про штрафи та обережність під час руху, поради бути ввічливими. Чула, що це звучить голос дівчинки із факультету журналістики, але якої саме?..А чи не цікаво було вам, як же виглядають оператори мобільного зв’язку, які спілкуються з тобою на протилежному кінці дроту і завжди готові дати пораду, коли виникли технічні проблеми?..

Чудовий шанс віднайти цих людей дала мені непланово-спонтанна практика на телеканалі «24». Коли я запропонувала підготувати матеріал у такому ракурсі і тему випусковий редактор затвердила, а перед тим, за порадою однокурсника, таки впевнилась у намірі відкрити глядачам загадкові голоси міста, взялася за роботу і поспілкувалася із їхніми власниками. Отож, відкриваю секрет! 

Ірина Процик - голос Львівської залізниці

Уже упродовж двох років під її голос одне одного зустрічають та один із одним прощаються тисячі пасажирів, які подаються у далекі мандрівки та не на зовсім довгі відстані. На пропозицію озвучити інформацію на Львівській залізниці радіоведуча "FM-Галичина", журналістка Ірина Процик погодилася одразу, оскільки влітку 2012 року Львів став одним із провідних міст, яке приймало чемпіонат з футболу «Euro-2012». Сама дівчина зізнається: для неї це був новий досвід, хороша професійна школа, яка навчила незнаного: «Усім здається, що це легко: от взяв і начитав! А насправді працює програма, для якої кожне слово ти мусиш начитувати окремо, а вже згодом ці слова складають у довжелезні речення, які інформують, що потяг прибуває о такій-то годині і на таку-то платформу.  Мої друзі зізнаються: коли з вагонів сходять, їм приємно, що я їх "зустрічаю"». Проте коли у графіку потягів є зміни, то їх озвучують четверо дикторів, які працюють цілодобово, і так уже більше двадцяти років. 

Марта Когут - один із голосів трамваїв

А голосом львівських трамваїв, окрім Ірини Процик, яка також долучилася до цієї справи, озвучивши зупинки, є і журналістка «24» каналу Марта Когут. Волею випадку дівчина залишилася чергувати у ньюзрумі в суботу, поєднуючи відповідальну роботу із озвученням. «У телефонному режимі ми спілкувалися зі звукорежисером, який допоміг при монтажі. Пам’ятаю, як не встигала, бо мала важливу поїздку за кордон. Щодо того, що саме озвучую: це інформація про компостування квитків, про штрафи, про вартість самого проїзду. Скажу, що це досить-таки цікаво. От їдеш весь час у трамваї, чуєш свій голос: інколи не впізнаєш одразу, інколи це тебе нервує, але приємно, коли друзі телефонують  і кажуть: «А ми тебе сьогодні чули у трамваї», – ділиться дівчина.

Наталія Сорока знає, як це, 
коли голос западає у душу...

Голос є символом і кол-центрів –  тут завжди готові вислухати і дати пораду з приводу питань чи то нерухомості, чи технічного забезпечення, чи усунення неполадок. Ейчар компанії (тобто той, хто працює з людьми, підбирає робочий персонал) Наталія Сорока також має досвід у спілкуванні з людьми, та і самій цікаво, хто саме є і її співрозмовником. Проте тоді, коли голос оператора западає у душу, клієнти хочуть познайомитися ближче. «Нам неодноразово передавали шоколадки, приходили в компанію, призначали навіть зустрічі», – каже дівчина. 

Одним із голосів Львова цілком можна вважати і каву: її смажать, мелять, заварюють, навіть екстремально, застосовуючи вогонь, тоді і виходить запаяна кава із солодкою скоринкою – смакота-то яка, чесно кажу! Вона шумить, а її аромат легким шлейфом розлітається навколо. У цьому впевнені і шахтарі «Копальні кави»: «Кава – це хвилинка, коли ти можеш побути сам із собою, щоб відчути себе і світ навколо, затриматись і послухати «зАраз». 

Проте і це далеко не вичерпний  перелік голосів цього міста. Його потрібно вміти слухати, продовжувати слухати, насолоджуватись і слухати, а також любити – глибоко і віддано.

Юлія Девда

Фото з особистого архіву героїв та Інтернету