Виклик на відвертість

«Історії талановитих людей» - це одна з

найцікавіших пригод, в яку я вв’язувалася»

Ірина Славінська, автор

Мабуть, щоб зважитися написати таку книгу, потрібно мати не лише задум щодо наповнення та форми, а й сміливість, яка допоможе копнути глибше, відкрити душу співрозмовника та викликати у нього бажання зануритися у переломні моменти життя, спонукає автора пізнати й осягнути його історію – неповторну, унікальну, повчальну. Українська письменниця, журналістка та перекладач Ірина Славінська зуміла віднайти підхід  до кожного, хто розповів їй про найбільш вагомі миті свого досвіду, миті пошуку внутрішньої свободи, гармонії зі світом та людьми. А героями її книги «Історії талановитих людей» стали сучасники, які надихнули і продовжують надихати не лише авторку, а й мільйони українців своєю творчістю, діяльністю та поглядами на те, що їх оточує. 11 знаменитостей, 24 історії та 100 з гаком сторінок щирих, емоційних і захоплюючих монологів. «У кожній із цих життєвих історій герої книжки постають у доволі незвичних для себе іпостасях. Вони щиро розкривають свої слабкості , і саме в них постає їхня сила», - каже Ірина Славінська. 

Ірина Славінська

Як зізналася авторка, під час зустрічі з видавцем Дмитром Кириченком, яка, до речі, відбулась на її день народження, перелік співрозмовників узгодили без зайвих думок і запитань, оскільки колегу також вражали Юрій Андрухович, Катерина Ботанова, Ольга Герасим'юк, Лариса Денисенко, Ірена Карпа, Андрій Куликов, Іван Леньо, Сергій Лещенко, Юрій Макаров, Мар'яна Садовська та Наталка Сняданко. «Усе виглядало дуже оптимістично: працювалося швидко, половина текстів була готова, і дедлайн виглядав далеким і зовсім не страшним… А потім 21 листопада 2013 року почався Євромайдан, і робота призупинилася – мої вечори минали на Майдані Незалежності, а дні – в нестримному читанні новин і записів у соціальних мережах, у писанні колонок, оновленнях блогу й коментарях для зарубіжних медіа»,- згадує журналістка. Тож намір упорядкувати та видати книгу сам по собі відклався, причому, на невизначений термін. Все ж, у травні, книга вийшла друком, а влітку 2014 року Ірина її представила. 

Ольга Герасим'юк - одна з героїнь книги

Збірка побудована на основі інтерв’ю, проте у ній читаємо монологи, крізь які відкриваємо для себе героїв. Наприклад, письменник Юрій Андрухович згадує роки, проведені в армії. Саме під час служби він почав писати прозу, а після неї працював у друкарні обласної газети Івано-Франківська. «Настав момент, коли в мене виникло відчуття шизофренії: тут я хуліганистий молодий поет і нонконформіст, який усіляку єресь зі сцени читає, а тут я ніби сумлінний службовець, що ходить у цьому халаті робочому, весь вимащений у фарбах і займається чимось зовсім-зовсім рутинним». Звільненням від такого стану стали літературні курси у Москві. Далі були вже свобода та незалежність України у 1991 році. Справедливий погляд стосовно тугого розвитку культурної сфери у нашій країні, яка є поганим менеджером та інвестором у мистецькі  проекти, висловила очільниця мистецької інституції «Центр сучасного мистецтва»  Катерина Ботанова. Окрім цього, у своїй розмові звернула увагу і на гендерне питання, зокрема, розподілу влади між чоловіком і жінкою та роль останньої: «Стереотипи про сучасну жінку передбачають поєднання функцій «Барбі» та «Берегині»…Обов'язково треба мати дітей, бо якщо в тебе їх немає, то й у житті ти ніби не відбулася». Про відсутність табу, а також про досвід депутатської діяльності та її приховані сторони розповідає член Нацради з питань телебачення і радіомовлення, журналістка й телеведуча Ольга Герасим'юк. Читачам радить жити емоційно та наповну: «Цей світ передбачити неможливо  - і це мене просто «рве», - підкреслює вона. Адвокатка й письменниця Лариса Денисенко згадує дитячі страхи щодо смерті та їх подолання, про абсурдне здобуття робочого місця та зустріч з одним зі своїх чоловіків. Вона наголошує: «Треба вмикати мозок і думати, навіть коли п’янке повітря всіма силами намагається тебе розгойдати й вивільнити від процесів думання й споглядання».  

Вона полюбляє хаос. Ірена Карпа

Непросто бути творчою людиною та виховувати маленьких дітей, проте можливо і навіть корисно. Секретами цього ділиться письменниця та лідерка гурту «Quarpa» Ірена Карпа. «Коли я стала мамою, то дуже здивувалася, що є багато жінок, які навіть приховують той факт, що у них є діти. Роблять це тому, щоб усі їх сприймали, як молоду-красиву-сексуальну бабу. Мені здається, що це неправильно. Діти вже є, і треба вчитися бути мамою, молодою-красивою-сексуальною мамою». До цього додає і погляди щодо творчого хаосу, її рідної стихії, любові до себе та вчить не рахувати те, чого не встигли зробити, а те, в чому вже досягнули висот. Журналіст і ведучий «Свободи слова» Андрій Куликов  згадав кроки професійного шляху, поразки та злети, новації у сфері журналістики, які докорінно змінили її систему: «Для мене незалежний журналіст - це людина, яка є позаштатним кореспондентом, тобто пише й розміщує свої матеріали на тих ресурсах, де можна їх розмістити…Форма, що близька до об'єднання незалежних журналістів. – це фінансоване громадою «Громадське радіо »це «маленькі» приватні ініціативи, на кшталт «BeTV».  Як це, розпочати справу спочатку, після визнання, добре відомо учасникам гурту «Kozak System», в минулому – «Гайдамакам», в яких одного разу відібрали право на їхні ж пісні. Проте руки хлопцям не опустилися, вони ризикнули і створили свій проект, де кожен у них нарівні. «У світовій практиці є чимало гуртів, де видно колективну роботу, де вокаліст не виставляє себе напоказ, а називає скромно «один із…» Я такі речі дуже поважаю. Коефіцієнт корисної дії такої розумової колективної роботи дає більше ефекту», - переконаний учасник Іван Леньо. 

Сергій Лещенко. Про професію журналіста

Політик і журналіст Сергій Лещенко вважає, що «…набагато легше викривати корупцію на рівні президента, бо президентський статус не дозволяє йому влаштувати розправу над кожним журналістом-розслідувальником». А журналістам радить: «Ви не маєте бути пасивними машинами з написання репортажів, ви повинні проявляти громадянську ініціативу. Усе це треба робити з метою отримати змогу захищати свою професію і себе у ній». Своїм кар’єрним досвідом поділився і Юрій Макаров. Письменник і телережисер, він вважає, що поразки стають не лише поштовхом до підйому, а й здатні вберегти людину від морального та духовного занепаду: «…бонусом мого «лузерства» є можливість без сорому й неприємного осаду на себе самого дивитися в дзеркало, здатність усвідомити дотримання власних цінностей».   

Співачка світового рівня Мар'яна Садовська радить матерям не відрікатися від своїх прагнень, бо діти виростуть і не зрозуміють, що їм присвятили найкращі роки: «Я вірю, що діти вибирають, у яку саме сім'ю приходити, - і вони обирають саме нас. Тобто вони обирають маму-письменницю чи маму-художницю. І вони не хочуть, аби мама переставала бути письменницею, чи художницею, чи музиканткою». Письменниця й перекладачка Наталка Сняданко розповідає про «вірус писання», недолугість української шкільної системи та вміння жити у злагоді із собою: «Гармонія полягає у тому, щоби відмовитися від усього, що не є конче необхідним, і так вивільнити час на те, що справді важливе, приємне, потрібне». 

І це – далеко не повний перелік того, що перед читачем відкривають сміливці-герої, які загартовані життям і прагнуть знайти у ньому баланс. Перегортаючи сторінки цієї збірки, усвідомлюєш, наскільки мудрими є вислови досвідчених сучасників. Мотайте на вус!

Юлія Девда

Фото з особистого архіву авторки та героїв

Леся Вакулюк: «Впираєшся у стелю – значить добре»

Зовсім нещодавно досвідчена журналістка, пташка не першого польоту в обраній галузі і просто приємна співрозмовниця Леся Вакулюк завітала до своїх молодших колег – студентів факультету журналістики Франкового вишу, зі стін якого ще десять років тому випустилася і сама. З ними гостя поділилася розповідями про перші спроби у професії, казуси під час знімання та правила, яких навчилася упродовж своєї роботи. А професійного вишколу у Лесі вже достатньо: від перших оповідань і статей у газетах до роботи кореспондентом на телеканалах «К1», «Інтері», зокрема, власкором у Польщі, до роботи у команді «Голосу країни», який транслюють на «1+1».  Поки що безробітня, проте перспективна у своїй діяльності, журналістка зараз шукає себе. Зізнається: спробувати хоче щось нове. 

  

Про рішення стати журналістом

У журналістику Леся Вакулюк вирішила йти ще під час навчання у школі. Зізнається, не всі підтримували вибір дівчини, особливо її бабуся. «З нею у мене була боротьба, оскільки від неї я постійно чула, що не вмію писати творів. Я вважаю, що все це через те, що бабуся, яка викладала у школі українську мову та літературу, просто не хотіла, щоб її долю повторила я, -  каже журналістка. – Бувало, що вона приводила до нас додому журналістів-«калік», тобто тих, які не досягли бажаного, і проказувала: «От, бачиш, вони не відбулися у професії. Ти теж хочеш такого?» Та й батьки однокласників, за її проханням, також до нас заходили, наголошуючи на потребі професії, наприклад, менеджера чи юриста,  якими хотіли стати їхні діти. Все-таки, я почала друкувати свої перші матеріали, і мені це сподобалося. Також згадую перше заняття із дикторської майстерності. Пам’ятаю, як викладачка запитувала про мету того, чому ми вступили на факультет журналістики. Одна студентка так і відповіла: «Я хочу, щоб мене показували по телевізору». Отак-от. Думаю, викладач натякала нам про місію, яку б ми мали виконувати, працюючи журналістами. І місія далеко не в тому, щоб милуватися собою на екрані чи бачити прізвище під газетними матеріалами». 

  

Про перші спроби

Як зізналася Леся Вакулюк, коли почали друкувати її оповідання і статті, було відчуття, що вона має маленьке визнання. По-перше тому, що її надрукували, а могли і не надрукувати, бо, мовляв, місця на шпальті не вистачило, чи іншим матеріалом схотіли замінити. По-друге, вона вже має якийсь гонорар. «Редакція газети «Зірка» заплатила мені 6 гривень. Розумію, зараз це смішно, проте це вже була хоча б якась віддача, а після практики на радіо «Люкс» я отримала 94 гривні», - ділиться гостя. Леся згадала і свій перший досвід на радіостанції: «Я прийшла переляканою. Тодішній редактор послухав мій голос, дав у руки листок із новинами й одразу відправив читати у прямому ефірі!» Опісля бойового хрещення він виміряв пульс. Його показники були у нормі. Вже згодом, після досвіду на радіостанції «Люкс» журналістка продовжила кар’єру на «К1» та «Інтері». 

 

Про стик інтересів на «Інтері»

На цьому телеканалі Леся пропрацювала п’ять років. Спочатку як журналіст новин, згодом – як власний кореспондент у Польщі. Однак бути на «Інтері» великого бажання журналістка не мала, їй важко було навіть начитати російською позакадровий текст, а те, що її світогляд не збігався із поглядами редакторів, годі й казати. На зустрічі Леся пригадала випадок із сюжетом про Степана Бандеру. «У редакції, попри мої перестороги, що у матеріалі відкриватиму правдиві відомості, сказали: «Роби, як хочеш», - наголошує гостя. От і журналістка постаралася розвіяти стереотипи про цю постать через призму тих людей, які просто не мали упереджень щодо нього, просто схотіли пізнати цю особистість, адже багато хто не знає, чим насправді він жив, що пив і їв. «Коли до ефіру залишилось десять хвилин, я, накладаючи титри, ще бачила свій сюжет у верстці. Накладаючи останні титри в ефірі, зауважила, що його уже немає, – розповідає журналістка». Редактори дуже «мнулися» на запитання про казус, нібито, не вистачає часу в ефірі. Тоді Леся пішла у наступ і вичитала вже керівників за те, що в аналітичну програму «Подробиці тижня» вони вставили сюжет про моржів, який можна було транслювати зранку, вода ж після Йордана цілющою буде ще тиждень! Разом із журналісткою було ще троє її колег, які підтримували думку Лесі. «Сюжет повернули. Після того випадку моїх матеріалів у випусках новин було менше, та й готувала я більше на культурну тематику. Навіщо боротися з вітряками? Після «Інтера» у новини повертатися не хочеться», – каже журналістка. 

 

Про Польщу

Як вважає Леся Вакулюк, Польща трішки швидше почала розвиватися як країна. «Те, до чого ми зараз доходимо, Польща дійшла ще років десять чи й двадцять тому. Ми вчимося, ми пробуємо. Проте такі медіа, як «1+1» чи «Інтер» вже відрізнялися, наприклад, від «Першого національного». Згодом до нас почали приїжджати тренери з-за кордону та надходити інформаційні стандарти, тобто, якась об'єктивність, етичні правила, тоді як у радянській журналістиці переважала пропаганда. От  пригадую, як звучало:  «Першотравень крокує Львівщиною», а згодом: «Великдень крокує Львівщиною», тобто лише би оспівати щось!» Леся вважає, що у нас достатньо сильна журналістика. Якщо говорити про шоу, то, наприклад, «Голос країни» це голландська программа, яку транслюють в багатьох інших країнах. Однак формат у кожної свій, кожна ніби підтасовує його під свою ментальність і традиції, цінності, виховання та доходи. Так само і новини – вони також не можуть бути однаковими. «У нас ще намагаються поширювати вигідну пропаганду, не дотримуються журналістської етики. От у Польщі це також є, але там норми порушують акуратно, бо знають, що прийдуть наглядові органи, позбавлять ліцензії і ти втратиш своє місце праці, своє ім'я», - зауважує Леся. Окрім цього додає, що закордоння ліпше підковане у технічному плані: там на знімання виїжджають журналіст, оператор, звукорежиссер та навіть асистент, який допомагає нести обладнання. У нас знімальний процес  обмежується двома особами: журналістом та оператором. 

 

Про професійні казуси

Леся Вакулюк згадує один випадок, що стався з українською знімальною групою у Польщі. В одному із торговельних центрів країни обвалився дах, що призвело до невтішних наслідків. На місці події вже перебували знімальні групи з інших країн, які мали сучасну апаратуру і могли швидко передавати інформацію до центральних точок. «Як це робили ми: нам вдалося знайти фургон, здається, «Reuters», ми швидко у нього залізли, пояснили, куди скинути відео. Синхрони я вибирала на місці, прослуховуючи їх із перемотаних скотчем навушників. Потім швиденько написала репортаж. Ми зачинили двері, а оператор кинув на мене куртку. Я взяла свій блокнот, ліхтарик і мікрофон та почала начитувати. Коли ми завершили таку екстемальну роботу, нас спитали звідки ми, а у відповідь: «З України», а вони: «Ви професіонали-українці»:) 

Про конкуренцію

«Коли у колективі здорова атмосфера, тоді ви стаєте механізмом, який йде в одну сторону, тому  працювати комфортно. Памятаю, як на початку кар’єри мені доводилося стикатися із тим, що журналісти одне одному стирали відео, псували налаштування у комп'ютері, папки стирали з документами – заздрість людьми керувала. Навіть боролися за те, щоб з’їздити у Верховну Раду – я їх не розуміла», - каже Леся. Також вважає, що часто є ситуації такого типу: ти ніяк не можеш придумати стендап, от стоїте ви з колегою і говорите, і тут – бац! – і сформулювали  і текст, і дії в кадрі. «Якби ми дивилися один на одного вовком – ми б не допомагали одне одному. Це як виховання дітей: якщо двох виховують більш-менш однаково, то між  ними не буде конкуренції. Так само і в журналістиці: як себе поведе керівництво, так і буде діяти колектив. Може бути, що над одним сюжетом працює кілька людей, тому кожен старається зробити так, щоб його внесок був найбільш достойним».  

Про розчарування та мотивацію

Леся Вакулюк каже, що момент розчарування, мабуть, настає тоді, коли твої сюжети подають не так, як цього хочеш ти, коли у нього починають вносити правки з якихось своїх політичних міркувань, коли їх переставляють на інший день чи взагалі знімають з ефіру. Як зізнається Леся, це наука, з якої треба брати висновки, проте неодноразово було гірко за постійну критику. «Мене рятувало те, що матеріали готую не для того, щоб похвалили чи в очах керівництва здаватися ліпшою, а роблю їх для людей. Тому тоді, коли мені хтось відзвонює і дякує за них, переконуюся, що недаремно працюю, це вселяє надію, і якщо твій сюжет щей  по другому колу дивляться, то це приємно», - мовить вона. Під час «інтерівської паузи» Леся Вакулюк зробила ремонт: «От захотілося мені пофарбувати двері в червону фарбу, і не поховала я себе думками та докорами, чому я це роблю». 

 

Про задоволення

«По-справжньому задоволеною не відчуваю себе ніколи…Так, є моральне піднесення, що ти  зробив матеріал, але коли закінчуєш роботу, починається: а там можна було додати те чи інше, а якби дозняла це і показала би й ще щось, то воно би ще солідніше виглядало. Коли ти виходиш і кажеш, що зробив чи зробила такий класний матеріал, – все, ти собою задоволений, але ти не знаєш, як тобі рухатися далі, куди лягти. Тому, якщо хочете вдосконалюватися, то виховуйте в собі постійне відчуття голоду. Воно змушує тебе бути трохи злим, відповідно, у такому стані ти починаєш шукати шляхи, як наситися, тобто починаєш рухатися і здобувати бажане. Наче ситий, але не зовсім. Завжди залишайте для себе і кілька відсотків голоду. Якщо працюєш багато, наполегливо, свідомо над своїм фахом, то тоді воно і справді пожинає тобі плоди», - радить журналістка. 

Про плани

«Хочу сказати, що в майбутньому хотіла би працювати над проектом, який би розповідав про відомих українців, досягнення яких знає мало хто. Проте це поки лише задуми. Ще хочу зауважити: багато колег задивляються на місто Лева, працевлаштовуються тут, медіа перетягують зі столиці кадри. Львів рвонув!»  

Юлія Девда

Фото з особистого архіву Лесі Вакулюк