Коли розділяє півстоліття…

Любити – означає жертвувати. Завжди.

Із фільму «Найдовший шлях…»

У всі часи любов однакова. Незважаючи на новизну і модифікації, які вона проходить упродовж кожного наступного покоління, протягом яких змінюються і культура, і влада, і саме сприйняття любові, вірних почуттів ніхто не скасовував. Не скасовував також і випробувань, які сильні волею закохані таки мусять подолати…Чудовим підтвердженням такого кохання є мелодрама американського режисера й кінопродюсера Джорджа Тіллмана молодшого «Найдовша подорож» («The Longest Ride»). Вперше її продемонстрували на початку квітня цього року. Стрічку відзняли за однойменною книгою християнського письменника Ніколаса Спаркса, яку автор презентував у вересні 2013 року. Саме цей кінофільм став ювілейним – десятим, відзнятим за мотивами його романів.

Перед глядачами розкривають одразу дві любовні історії, різницею у більше ніж півстоліття: ніжні та проникливі, мужні й витривалі водночас. Це Люк (Скотт Іствуд) та Софі (Брітт Робертсон),  Айра (Алан Алда – старший, Джек Х’юстон – у молодості) та Руф (Уна Чаплін, внучка легендарного автора німого кіно Чарлі Чапліна!) Спочатку фільм знайомить нас із сучасною парою. Він – чемпіон з родео Люк, який рік тому одержав серйозну травму, однак не припинив боротися за звання світового переможця з цього виду спорту. Вона – студентка мистецького коледжу Софі, яка гризе грантіт науки, бо от-от стане на першу сходинку кар’єри. Однак їхня зустріч не лише переросте у сильне почуття, а й змусить кожного йти на жертви. У моменти, проведені разом, спільні вечори та прогулянки вплітається впертість Люка продовжувати катання на биках та небажання Софі відмовлятися від престижної роботи…Після кількох сварок, здавалося б, усе вирішено. Однак, ще перед такими колізіями в особистому житті парі випадково зустрічається старенький Айра. Чи не випадково?

Після першого побачення, їдучи дорогою додому, Люк помічає вогонь: горить автівка. Не думаючи, пара кидається до палаючого авто і витягає звідти потерпілого та корзину, яку він благає взяти зі собою. Вже у лікарні, коли Айра приходить до тями, розуміє, що його любовні листи врятовані і саме Софі читає їх йому. Він розповідає дівчині, яка і так опинилася у непростій ситуації, про свою історію кохання.Так перед глядачами постає і друга любовна лінія. Скромний і тихий Айра не одразу зумів знайти потрібні слова для витонченої Руф, тому вона знайшла їх сама. Прогулянка за прогулянкою, поїздка за поїздкою – і вони розуміють, що життя хочуть прожити удвох. Проте у спільну щасливу молодь увірвалася Друга світова й Айра був змушений піти на фронт. На війні, рятуючи від ворожої кулі друга, мужній чоловік сам дістає поранення, яке призводить до неможливості мати дітей. Руф, яка мріяла про велику сім’ю, незважаючи на безперспективність бути матір’ю, все ж не покидає свого коханого. Сімейне життя ніби налагоджується – великий і красивий будинок, робота, яка приносить дохід, і навіть походеньки бідного, однак здібного до науки хлопця Деніела, якого Руф і Айра так хотіла всиновити, однак не вдалося…Рік за роком – і Руф не витримує: вона йде і…повертається…А Софі, вдивляючись у рядки, навіть не помічає, наскільки схожа із жінкою любов’ю до мистецтва, з яким захопленням говорить про його кожен витвір…А що буде ж далі? Чи Люк і Софі віднайдуть компроміс? Що станеться з Айрою? Чи матиме похилий у літах чоловік ще якийсь стосунок до долі молодої пари?

Звісно, кожна історія Ніколаса Спаркса вражає своєю проникливістю та жертовністю. Навіть у цій бачимо схожість з іншими, зокрема зі «Щоденником пам’яті» та «Дорогим Джоном», де своєрідним зв’язком між закоханими є листи та записи, які чи то допомагають згадати минуле, чи то є гарантією збереження почуттів на відстані. І так само, як і всі інші, зі смаком відзнята і ця. Переходи від однієї любовної історії до іншої не є різкими, вони гармонійно лягають у канву сюжету. Зокрема, відчуто воєнний і повоєнний стиль, який режисери передали через побут, одяг, ретроавтомобілі. І дух ранчо, на якому мешкає Люк зі своєю матір’ю, і відчуття, які пари переживають як під час незабутніх моментів, так і при конфліктах…

Рейтинг «Найдовшої подорожі» тяжіє до високого, що видно із результатів на кіносайтах: Kinofilms (8, 45 з 11), Kino-teatr.ua (9, 2 з 10), IMDb (7,2 з 10), Кінопошук (7,4 з 10). А оцінювати таку стрічку і справді є за що. Навіть за її мораль, яка у простих, однак так часто непосильних для нас, словах: за щасливе кохання доводиться жертвувати, завжди…

Юлія Девда

«Інсургент»: випробування буремної тривають…

Можна витягти зречення із дівчини,

але не можна витягти дівчину з нього

Із фільму «Інсургент»

Часто буває так, що тобі вкотре доводиться докладати зусиль, аби довести свої здобутки, вправність чи віру: довести друзям і ворогам, рідним і навіть незнайомим. Інколи кілька разів поспіль. Тоді, часто втомлено і з відчаєм у голосі, проте із сумнівами і деякою надією ти ставиш запитання: для чого і для кого? Передовсім - аби не похитнутися морально, перш за все - для самого себе, аби зрозуміти, що чогось у цьому житті ти таки вартий…

Долати внутрішні сумніви, проходити кола жорстокості і боротися з потужним угрупованням, яке полює на інакодумців, мусить і головна героїня фільму «Інсургент» Беатріс Праєр – Тріс, як її називають (Шейлін Вудлі). Разом із коханим Тобіасом (Тео Джеймс), братом Калебом (Ансель Елгорт) та підступним товаришем Пітером (Майлз Теллер), які перейшли у фракцію «Зречення», вона тимчасово перебуває у дружелюбів, серед яких прийнято бути ввічливим: щодня вітатися і бажати одне одному щастя. Звісно, четвірці не завжди до вподоби занадта люб’язність та награне щастя, однак вони стараються не видавати себе бурхливою поведінкою, хоча і жителям дружнього притулку і так відомо, що ці відчайдухи тут ненадовго…

Так і стається. Після чергового зауваження від керуючої «Дружелюбністю» про бійку, яку Тріс і Пітер вчинили у їдальні, до табору приїжджає загін бійців від Жанін (Кейт Вінслет), яка продовжує гнатися за не такими, як усі, особливо за Тріс, яка ще в першій частині трилогії – «Дивергенті», продемонструвала силу і міць під час влаштованих випробувань. Але для Жанін цього, звісно, мало, тому вона знову організовує гонку за дівчиною. І таки досягає свого: безстрашну Беатріс під’єднують до дротів зі струмом і знову випробовують, аби вбити остаточно. Цього разу завдання, здавалося б, непосильне, оскільки вона має показати, що за характером, силою і волею належить до усіх чотирьох фракцій поділеного суспільства: «Ерудиція», «Дружелюбність», «Щирість» та «Безстрашність». Їй це вдається. Однак дівчина розуміє, що її зрадили: Пітер і Калеб вже працюють на Жанін, дивлячись на страждання дівчини під час її катувань. Тобіаса ж тим часом арештували. Однак несподівано все стається навиворіт: Пітер з Калебом допомагають Тріс залишитися живою, а Тобіас відчеплює від неї кабелі. Мовляв, усе, проте залишилось таємне послання жителям модерного Чикаго, яке Тріс відвойовує у Жанін.

Під час фільму бачимо і перехідні моменти, які дозволяють глибше осягнути суть того, що діється, а також стають доповненням до не надто виразного сценарного плану стрічки. З’являється і матір Тобіаса, і суд, під час якого Тріс зізнається у вбивстві Вілла, однак скоїла його зовсім того не бажаючи, і спогади дівчини про батьків, і кошмари, які навідуються до неї мало не щоночі…Здавалося б, дві години фільму пробігли перед очима швидко. Так, гра акторів – з дотриманням образу, монтаж також не з останніх. Однак у самій кінокартині не прослідковується чіткої сюжетної лінії – з інтригами та поворотами, які режисери і сценаристи динамічно використали у попередній частині – «Дивергенті». Фільм просякнутий зовнішньою сірістю та млявістю, яку помічаємо як у самих подіях, так і кольорах, які хоч і гармонійно поєднані, але гнітючі. Повторюється і сама тема – Тріс змагається із внутрішніми сумнівами та бореться проти Жанін. Звісно ж, активно використали графіку, сповна показавши постапокаліптичне Чикаго. Але чи вистачить розробникам дизайну фантазії на ще один-два фільми? І чи не стане розчаруванням остання частина трилогії? Сподіваємося, що ні, бо ж авторка – письменниця Вероніка Рот, чомусь то поділила третю частину на два масштабні розділи.

На великі екрани постапокаліптичний екшн «Інсургент» вийшов у березні 2015 року. Фільм відзняв режисер Роберт Швентке. Після прем’єри стрічка отримала змішані відгуки: то 7.0 з 10 (IMDb), то 5 з 10 (Rotten Tomatoes), то 43 з 100 балів (Metacritic).Залишається сподіватися, що не розчарує «Аллегіант», який в кінотеатрах планують показати вже у березні 2016 року.

Юлія Девда