До 21 лютого - Міжнародного дня рідної мови

Крізь роки й століття Ти жива…І сьогодні Ти повинна жити!

 Велично в собі сотні літ несе

Історію й живий портрет народу…

   А. Непокупний, мовознавець

     Мова… Яке наповнене життям і красою слово! А скільки в ньому музики та гри. Здавалося б, нічого особливого – всього два склади, але у них переплелася чи не вся історія: і минуле, і сьогодення, і місце там знайдеться майбутньому… Журливе звучання бандури та мелодійний спів кобзарів, світанкова пісня солов'я і потужний бій джерела причаїлись у цьому, як казав світоч гуманізму Іван Франко, коштовному скарбі народу.  Напевно, ці чотири літери є призмою віковічного шляху нашої нації до світового визнання та однією із складових існування суспільства …

Мов у світі є багато. Для кожної нації саме її слова та звуки – найпрекрасніші та наймелодійніші. Тому люди стараються не втратити мову, а відтак – зберегти спілкування, культуру, історичну долю. Невипадково видатний мовознавець Костянтин Ушинський застерігав: «Коли забрати у народу все – все він зможе повернути. Вимерла мова в устах народу – вимер і народ».

Мало кому відомо, який довгий і тернистий шлях пройшла українська мова, скільки тортур і поневірянь їй прийшлося пережити…Це були царські укази та циркуляри  про заборону друкування книг українською мовою,

викладання цього предмету в школах та вищих навчальних закладах, жорстке табу на ввіз українських книг на територію нашої держави. Складні випробування «перебували» в долі українського народу та мови в період сталінських часів. Скільки нашої авторитетної інтелігенції, цвіту нації,-  письменників, літераторів, мовознавців - стали жертвами несправедливих репресій і непояснених вислань…Все це – трагічні сторінки української та «мовної» історії…

А мовонька наша живе… Давайте разом прислухаймося… Чарівні слова, влучно підібрані словосполучення, мелодійні звороти та крилаті вислови – чи не заставляє це битися серце кожного українця швидше й поринати в океанну глибину нашої мови з головою? Склад до складу, речення до речення – і проникливе зізнання в коханні чи незрівнянний опис краси природи готові.

І недарма, адже серед мов у світі українська, завдяки своїй мелодійності та звучанню, посідає друге місце , поступаючись лише гарячій і темпераментній італійській. Трійку лідерів замикає мова пристрастей та почуттів – французька. Хіба не вражає? Осмислюючи такі досягнення нашої мови , розумієш, що в нас наявне свідоме та повноцінне право носити горде звання - нація!

На жаль, і сьогодні для багатьох поняття «українська мова» і «збереження її здобутків» так і залишаються термінами, інколи незрозумілими та часто зайвими. Ми самі, не усвідомлюючи цього, у повсякденному спілкуванні «дакаємо» замість того, щоб вжити слово «так», погоджуємося з іншими за допомогою «канєшно», а не «звичайно». Таким зловживанням росіянізмів ми даємо життя одному із найнебезпечніших ворогів культури спілкування – суржику. Із такого починається втрата власної сутності, духовності й культури…

Складається враження, що сьогодні наша мова «стоїть» на порозі будівлі, де проживає український народ і просить допомоги. Наша наступна дія – відчинити їй запилючені росіянізмами й штампами двері та впустити в наше життя, плекати та відновлювати кожне милозвучне слово, поринати у цінність живої схованки людського духу. У потребі шанобливого ставлення до неї, у плеяду письменників – патріотів свого часу долучилася й відома українська літераторка Катерина Мотрич. У своєму творі «Молитва до мови» вона пише: "Мово! Пресвятая Богородице мого народу! З чорнозему, любистку, м'яти, рясту, євшан – зілля, з роси , з дніпровської води, від зорі й місяця народжена…"  Ці слова є доказом унікальності нашого здобутку, який сьогодні ми знову змушені відстоювати.

Адже мене, як і, я впевнена, багатьох представників молодого покоління, неабияк схвилювала суперечлива мовна ситуація, пов'язана із прийняттям мовного законопроекту, який має на меті зменшити використання української мови серед населення. На мою думку, такий хід може призвести не лише до знецінення культурних здобутків, а й спричинити духовну деградацію пересічного жителя нашої держави.  Ця чергова витівка політиків стала засобом поділу України на дві частини, а не чинником, який згуртував би націю. Повірте, не хочеться, щоб законопроект Ківалова-Колесніченка стояв в одному ряду з Емським указом і Валуєвським циркуляром, через які українська мова отримала нищівний удар в обличчя. Не хочеться, щоб із кожним днем ми все менше чули й читали нашу солов'їну та милозвучну мову, яка і так, на превеликий жаль, рідше звучить з уст громадян. Не хочеться, щоб збулася фраза із пісні Тараса Чубая «Вона» : «Та невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося по русифікованих містах…»

Тому збереження мови у наших руках! Це обов'язок кожного українця!

                                       Юлія Девда