«Одержима духом» жінка: створіння це чи, все-таки, творіння?

Немаловірна я, занадто вірю,

Віра та мене навік погубить…

Нехай даремне! Та позволь загинуть

хоч не за тебе, та з тобою вкупі!

Міріам («Одержима»)

18 січня 1901 рік. Мінськ, Білорусь. Це саме та зловісна ніч, сповнена стражданням і болючим криком душі. Мабуть, вона відчуває, що втрачає частину себе, ту, яка упродовж довгого часу була її гармонійною складовою, ту, що вміла надавати підтримку у найважчі моменти…Сергій Мержинський, друг, товариш по партії (один із лідерів соціал-демократичного руху) і кохання усього життя поетеси смертельно хворий лежить на ліжку, а жінка невпинно захлинається від слів, що потоком б'ють під горло. Та не вдається їй їх вимовити, тому наболіле виливає на папір і за кілька годин створює свою першу драматичну поему «Одержима», що стала, за словами критика й наставника Івана Франка, «прекрасним драматичним етюдом»…А через два місяці, на початку березня, він помре на її зморених руках, що так ніжно його огортали…Про миті того страждання вона колись напише тому ж таки Франкові, із болем викладе такі слова: «…я Її («Одержиму») в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: J'en ai fait un drame («Я зробила з цього драму», - із французької)». Можливо, то був апогей не лише невимушеного передчуття моменту прощання зі спорідненою душею, а й болюча кульмінація усього життя предтечі українського фемінізму, тендітної, слабкої фізично, але сильної духом і вірою жінки, ім'я якій – Леся Українка…

Вперше твір «Одержима» опублікували у тому ж таки році в «Літературно-науковому віснику», згодом передрукували у збірці «Відгуки». Після виходу у світ її схвально сприйняв навіть Каменяр, який довгий час не радив Українці заплутуватися у драматургію, та, здається, помилявся. Сама назва твору була невипадковою. Згідно зі словниками, поняття «одержима» означає божевільна, та, що позбавлена будь-якого сенсу існування, а стан одержимості подають як такий, що характеризується відчуттям підлеглості ворожій і незборимій, здебільшого ірраціональній силі. Та чи можемо ми, прочитавши поему, з упевненістю сказати, що головна героїня є несповна розуму через те, що просякнута щирою любов'ю до Месії і відкидає таке почуття до своїх ближніх? Чи роздумуватимемо над тим, чи була і Леся Українка злегка хворою, коли під тиском емоцій і душевної напруги створила черговий шедевр?..

Сюжетною основою поеми є біблійна історія про Месію та дівчину Міріам. Спаситель, який уособлює жертовність і направляє людей на шлях істинний, прагне дати затягнутій смутною тугою Міріам спокою, якого жадає кожен, хто приходить у цей бурний і невгамовний світ. Але дівчина відмовляється від такого дару і звинувачує Месію начебто у хибності його вчення про те, що і за найзапекліших ворогів потрібно молитися та любити їх. «Все, окрім тебе, - се можливо. Але тебе і всіх – це понад силу. Та за що ж, за що маю їх любити?» - не припиняє запитувати себе непокірна Міріам. Згодом, коли вона бачить, як Месія молиться у Гетсиманськім саду, а його апостоли сплять, не зносячи рук до Бога разом зі своїм Учителем, проймається ненавистю і до них: тепер друзі Спасителя для неї – це сонне кодло, від яких вона з огидою відвертається… Та зовсім іншою є для Міріам поняття любові. Разом із Месією вони є персонажами, яких споріднюють два нерозривні між собою, високі та благородні почуття: жертовність і любов. Якщо Спаситель прагне віддати себе людям, примножити  у світі добро, і в пориві такої відданості забуває про себе, то для Міріам зайві люди в особистому просторі – то неприпустимо, для неї світ складається з неї самої та Месії, за якого вона ладна пожертвувати своїм життям, що й робить після розп’яття Спасителя наприкінці драматичної поеми: «Месіє! Коли ти пролив за мене…хоч краплі крові дарма…я тепер за тебе віддаю…життя…і кров…і душу…все даремне!..Не за щастя…Не за небесне царство…ні…з Любові!» - знесилена та готова, щоб її закидали камінням, промовляє Міріам…

Після усвідомленого прочитання цієї поеми та заглиблення у її зміст, з однієї сторони можемо сказати, що Міріам є своєрідним створінням, яке ненавидить близьких та чужих людей, егоїсткою, бо нікого не впускає у свій простір та навіть боягузкою, тому що то не вистачає їй сміливості підійти до Месії, та й сахається вона , коли Спаситель підходить до неї, щоб дати такий необхідний спокій душі. Дволикою вона є і в тому плані, що принижується перед Спасителем, жадаючи любові: «Не подивився і не обернувся…Занадто вже буйна була надія! Чого ж я сподівалась?...Я не знаю!», а також задирає носа, бо ходить разом із юрбою за Божим посланцем. Цікавим є і те, що деякі літературознавці вбачають у Міріам триєдність ставлення до Месії: вона то кохана, що несміливо хоче проявити свої незрозумілі почуття, то матір, ладна пожертвувати найвартіснішим заради щастя Спасителя, й дочки, настанови в життя якій і дає Вчитель. Простежується своєрідна боротьба як між чоловічим і жіночим, так і між двома індивідуальностями, схожими за спільними пориваннями, проте різними у світовідчутті та сприйнятті…Саме висока жертовність заради друга та невпинна надія на взаємність почуттів дозволяють сказати, що Міріам, все ж, творіння, яке ладне пройматися чужою бідою хоча б однієї, найдорожчої людини.

Такими ж одержимими чи то власним почуттям, чи то тим або тією, заради якого чи якої готові віддати усе, у певні періоди свого життя є і ми. Ця річ здатна  втягнути як у глибоку депресію за тим, що не здійснилося, так і подарувати новий струмінь натхнення, щоб розібратися у своєму житті, визначити пріоритети та мотивувати. Її я визначаю саме так, не погоджуючись із тлумаченням, що це слово стосується лише стану психічно хворої людини, її невмотивованих чи неадекватних вчинків. Також, певною мірою, прирівнюю це слово і до залежності – потреби відчувати щось, робити, дивитися чи слухати. Навіть на прикладі кохання: от стукає до нас любов – і ми опиняємося далеко не у свободі, а у полоні, бо, самі того не помічаючи, починаємо вивчати й слідкувати за вподобаннями, звичками та манерами того, хто не на короткий час скував наш погляд…І такий дослід може тривати довго, і чим довше він тягнеться, тим більшою є наша одержимість. А якщо росте вона – то виростає прагнення нашої жертовності. От і замкнутий круг. То ж чи варто поспішати називати одержиму людину несповна розуму лише через те, що вона здатна жертвувати, а разом із тим – страждати і переконувати себе у тому, що здолані перешкоди та добро, подароване іншим, виправдають себе та не пройдуть марно? Тому невипадково у драматичній поемі є ще й такі слова: «Де ж ще більше горе, як не могти віддать за друга душу?»   

 

Юлія Девда

«Час – це усе!» або «Втрачаєш мету – ламаєшся…»

«Ти ніколи не питав себе, звідки беруться мрії?

 Глянь навколо – ось звідки!»

Жорж Мольєс, кінорежисер

Для філософів він є одним із проявів буття, властивістю, яка дає можливість матерії  послідовно змінювати якості, тривалість, фази, етапи та цикли існування. Для вчених – лише абстракцією, яка фіксує моменти зміни об'єкта та навіть четвертою координатою, що є додатком до тривимірного простору, в якому живе людина. Для пересічних жителів планети– це певна субстанція, яка чітко вираховується стрілками годинника й дозволяє зробити ті чи інші справи, втілити в реальність бажане чи, все-таки, навчитись правильно організовувати свій день…От тільки прагматики сприймають його, як можливість закреслити у своєму органайзері вже зроблені завдання, і мета кожного їх дня саме у цьому, то для людей творчих кожна секунда і хвилина цієї речі – це сакральна вартість і вищий сенс…А скільки лише різновидів він має! Фізичний, геологічний, хімічний чи соціокультурний, психологічний та навіть художній!

 

Час…Скільки існує людство, стільки є і він сам…Чи, може, дано йому було швидше панувати? Чи, навпаки, свій відлік він розпочав із того моменту, коли всі механізми у природі вже були налагоджені і почали діяти? Суперечки стосовно виникнення та існування часу не припиняються і сьогодні, а з розвитком новітніх технологій з'являтимуться все нові й нові версії його взаємодії із сукупністю предметів, явищ та процесів, що разом складають суще, тобто буття…

Проблема часу уже довго не дає спокою не лише дослідникам, але й письменникам, художникам та режисерам. Чергова робота американського сценариста, засновника «Світового фонду кіно» Мартіна Скорсезе (батьки були вихідцями з острова Сицилії (Італія), «Хранитель часу» розповідає історію про хлопчика-сироту Хюго Кабре (Аса Баттерфілд), який живе на паризькому вокзалі, харчується краденими булочками й молоком, а у вільний час лагодить механізми та дивиться на життя вокзалу крізь призму годинників, що невпинно відстукують стрілками секунди та зустрічають потяги з інших міст чи країн. На місце постійного руху та гулу поїздів він потрапив одразу після того, як пожежа забрала його батька (Джуд Лоу). Разом з ним вони лагодили автоматон – металевий пристрій у вигляді людини, який за допомогою годинникового механізму може писати, ходити і навіть танцювати, але все, чого йому не вистачає – це ключа, який має підійти до щілини у формі серця, що розміщена на чудернацькому винаході. П'яний та неохайний дядько Пол повідомляє хлопчику про трагедію та кричить, щоб той хутко збирав речі, а про школу й взагалі щоб забув, бо на вокзалі не до неї буде. От і довелося Хюго, у самотності, брудному одязі лагодити годинники та інші механізми, а також – здійснювати їхню з батьком мрію – приводити в дію автоматон. Хочемо зазначити і те, що Париж початку 30-х років ХХ століття – це те місто, яке стрімко розвиває свою індустріалізацію, тому у фільмі воно аж ніяк не є символом кохання, а, засніжений і темний, з тисячами вогнів будинків та автомобілів, втілює невпинний рух і відчуття загубленості – чи не в тому ж таки часі? 

Одного дня, після чергової крадіжки їжі та гніву станційного інспектора (Саша Барон Коен), який пустив за хлопцем свого вірного собаку (у фільмі тварина інколи кепкує зі свого хазяїна), Хюго приходить до лавки іграшок папа Жоржа (Бен Кінгслі). Дідусь, переглядаючи записник сироти, в якому детально розписано та змальовано кроки конструювання автоматона, забирає його собі, а хлопцеві наказує йти геть.Та Хюго не слухає старого, а нишком іде за ним  аж до його дому. У вікні будинку бачить дівчинку, кличе, щоб вона спустилася і просить забрати у Жоржа записника й віддати йому. Ізабель (Хлоя Морец) обіцяє, що не дозволить своєму хрещеному кинути цінні для Хюго нотатки у вогонь. Окрім цього дівчинка зізнається: її цікавлять таємниці, та й у житті вона хоче відчути справжні пригоди, тому й погоджується допомогти своєму новому другові. 

Після того, як Ізабель мало не затоптав на вокзалі потік людей, і Хюго допоміг їй піднятися, то побачив, що на шиї у неї висить ключ у формі серця – саме такий, що потрібен для того, щоб автоматон запрацював. Хлопець відкриває дівчині свою схованку, показує пристрій і «заводить» його. Автоматон малює на чистому, заздалегідь підготовленому аркуші кілька букв, а згодом місяць, якому ракета влучає в око. Хюго розуміє: це послання від батька, який разом із ним ходив у театр на показ фільму "Подорож на місяць". Ізабель веде хлопця до бібліотеки, вони разом читають книгу про засновника кольорового кіно, Жоржа Мольєса, тобто, хрещеного батька Ізабель, яка також осиротіла у дитинстві. Діти вирішують копнути глибше – і знаходять у кімнаті режисера ілюстрації з кінофільмів, а дослідник творчості митця, з яким вони пересіклися у бібліотеці, показує їм один із фільмів Мольєса. Та й виявляється, що дружина Жоржа Жанна (Гелен Маккорі) працювала у його творчій команді, була актрисою та музою режисера. Після зворушливого перегляду Жорж і сам розповідає про своє мистецьке життя, про те, які мав плани, як втілив у реальність, за різними даними, від 400 до 1000 фільмів, і чому зупинив діяльність, спаливши плівки або передавши їх іншим фірмам,які згодом їх просто переплавили. Та через роки режисера не забувають, він стає новим професором Академії кіномистецтва, а на його честь влаштовують кінопоказ фільмів, які невтомний митець відзняв упродовж творчих літ, і які стали предтечею використання у кіно фантастичних елементів. З'ясовується і те, що й автоматон він винайшов також…

У фільмі чітко простежується ієрархія героїв. Головними є Хюго Кабре, який втілився у роль палкого авантюриста та зумів вникнути у сутність персонажа, його погляди глибокі та повні довіри, а гра – природна та прониклива; Ізабель, яка понад усе на світі любить читати книги і ніколи не дивилася фільмів, бо сам Мольєс казав, що то – моветон,  але, наївна та щира, зуміє віднайти свою пригоду, не боятиметься вскочити у халепу (бо яка ж без неї пригода) та стати для Хюго вірною подругою, а він для неї – ще одним персонажем її життєвої історії, яку вона старанно веде у своєму щоденнику. Серйозним, виваженим і досвідченим постає перед нами й Мольєс, такою ж є і його дружина Жанна, яка ще й здатна захоплювати таємничістю і добротою. Мінорними персонажами у фільмі є станційний інспектор, який упродовж кінокартини полює на Хюго, а вкінці рятує його від наїзду потяга, і привітна квіткарка Візетт, букети якої, мабуть, становлять єдиний клаптик різнобарвності на сірому та запорошеному вокзалі і до якої намагається підбивати клинки на перший погляд  недоброзичливий інспектор. 

Найважливіша риса фільму – це зйомка у 3D форматі, а відтак – плавність переходу кадрів і планів, яка створює спокійну атмосферу сприйняття сюжету, характерів героїв та поступовий рух. Мартін Скорсезе вперше працював із тривимірністю простору, з приводу чого зауважив: «Я виявив, що технологія 3D надзвичайно цікава, оскільки актори виглядають більш емоційно щирими. Їхній найменший рух, їхній найменший намір відтворюється максимально точно». Натяки на те, що наскрізною темою є час, демонструє частий показ годинників і механізмів, за допомогою яких вони функціонують. У «Хранителі часу» наявні і справжні – чорно-білі чи розмальовані кадри з фільмів одного із засновників світового кінематографа Жоржа Мольєса, зокрема «Подорожі на Місяць». 

Світова прем’єра відбулась у США 23 листопада 2011 року. Фільм став володарем премії «Золотий глобус» за кращу режисерську роботу, яка була вручена Мартіну Скорсезе. Був номінований на 11 премій «Оскара», у тому числі за найкращий фільм і найкращу режисерську роботу, що зробило його найбільш номінованим фільмом року. З них отримав п'ять: «Найкраща операторська робота», «Найкращі візуальні ефекти», «Найкраща робота художника-постановника», «Найкращий звук», «Найкращий звуковий монтаж».

Важливим моментом у фільмі є не лише художня, а й виховна сторона. Його сюжет вчить при будь-яких обставинах не здаватися і втілювати бажане у реальність, яким би дивним і незрозумілим воно не здавалося для інших. Слова «Усе має мету, навіть механізм…Утрачаєш свою мету – наче ламаєшся»,  - мабуть, є основним кредо фільму.

           Юлія Девда