«Одержима духом» жінка: створіння це чи, все-таки, творіння?

Немаловірна я, занадто вірю,

Віра та мене навік погубить…

Нехай даремне! Та позволь загинуть

хоч не за тебе, та з тобою вкупі!

Міріам («Одержима»)

18 січня 1901 рік. Мінськ, Білорусь. Це саме та зловісна ніч, сповнена стражданням і болючим криком душі. Мабуть, вона відчуває, що втрачає частину себе, ту, яка упродовж довгого часу була її гармонійною складовою, ту, що вміла надавати підтримку у найважчі моменти…Сергій Мержинський, друг, товариш по партії (один із лідерів соціал-демократичного руху) і кохання усього життя поетеси смертельно хворий лежить на ліжку, а жінка невпинно захлинається від слів, що потоком б'ють під горло. Та не вдається їй їх вимовити, тому наболіле виливає на папір і за кілька годин створює свою першу драматичну поему «Одержима», що стала, за словами критика й наставника Івана Франка, «прекрасним драматичним етюдом»…А через два місяці, на початку березня, він помре на її зморених руках, що так ніжно його огортали…Про миті того страждання вона колись напише тому ж таки Франкові, із болем викладе такі слова: «…я Її («Одержиму») в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: J'en ai fait un drame («Я зробила з цього драму», - із французької)». Можливо, то був апогей не лише невимушеного передчуття моменту прощання зі спорідненою душею, а й болюча кульмінація усього життя предтечі українського фемінізму, тендітної, слабкої фізично, але сильної духом і вірою жінки, ім'я якій – Леся Українка…

Вперше твір «Одержима» опублікували у тому ж таки році в «Літературно-науковому віснику», згодом передрукували у збірці «Відгуки». Після виходу у світ її схвально сприйняв навіть Каменяр, який довгий час не радив Українці заплутуватися у драматургію, та, здається, помилявся. Сама назва твору була невипадковою. Згідно зі словниками, поняття «одержима» означає божевільна, та, що позбавлена будь-якого сенсу існування, а стан одержимості подають як такий, що характеризується відчуттям підлеглості ворожій і незборимій, здебільшого ірраціональній силі. Та чи можемо ми, прочитавши поему, з упевненістю сказати, що головна героїня є несповна розуму через те, що просякнута щирою любов'ю до Месії і відкидає таке почуття до своїх ближніх? Чи роздумуватимемо над тим, чи була і Леся Українка злегка хворою, коли під тиском емоцій і душевної напруги створила черговий шедевр?..

Сюжетною основою поеми є біблійна історія про Месію та дівчину Міріам. Спаситель, який уособлює жертовність і направляє людей на шлях істинний, прагне дати затягнутій смутною тугою Міріам спокою, якого жадає кожен, хто приходить у цей бурний і невгамовний світ. Але дівчина відмовляється від такого дару і звинувачує Месію начебто у хибності його вчення про те, що і за найзапекліших ворогів потрібно молитися та любити їх. «Все, окрім тебе, - се можливо. Але тебе і всіх – це понад силу. Та за що ж, за що маю їх любити?» - не припиняє запитувати себе непокірна Міріам. Згодом, коли вона бачить, як Месія молиться у Гетсиманськім саду, а його апостоли сплять, не зносячи рук до Бога разом зі своїм Учителем, проймається ненавистю і до них: тепер друзі Спасителя для неї – це сонне кодло, від яких вона з огидою відвертається… Та зовсім іншою є для Міріам поняття любові. Разом із Месією вони є персонажами, яких споріднюють два нерозривні між собою, високі та благородні почуття: жертовність і любов. Якщо Спаситель прагне віддати себе людям, примножити  у світі добро, і в пориві такої відданості забуває про себе, то для Міріам зайві люди в особистому просторі – то неприпустимо, для неї світ складається з неї самої та Месії, за якого вона ладна пожертвувати своїм життям, що й робить після розп’яття Спасителя наприкінці драматичної поеми: «Месіє! Коли ти пролив за мене…хоч краплі крові дарма…я тепер за тебе віддаю…життя…і кров…і душу…все даремне!..Не за щастя…Не за небесне царство…ні…з Любові!» - знесилена та готова, щоб її закидали камінням, промовляє Міріам…

Після усвідомленого прочитання цієї поеми та заглиблення у її зміст, з однієї сторони можемо сказати, що Міріам є своєрідним створінням, яке ненавидить близьких та чужих людей, егоїсткою, бо нікого не впускає у свій простір та навіть боягузкою, тому що то не вистачає їй сміливості підійти до Месії, та й сахається вона , коли Спаситель підходить до неї, щоб дати такий необхідний спокій душі. Дволикою вона є і в тому плані, що принижується перед Спасителем, жадаючи любові: «Не подивився і не обернувся…Занадто вже буйна була надія! Чого ж я сподівалась?...Я не знаю!», а також задирає носа, бо ходить разом із юрбою за Божим посланцем. Цікавим є і те, що деякі літературознавці вбачають у Міріам триєдність ставлення до Месії: вона то кохана, що несміливо хоче проявити свої незрозумілі почуття, то матір, ладна пожертвувати найвартіснішим заради щастя Спасителя, й дочки, настанови в життя якій і дає Вчитель. Простежується своєрідна боротьба як між чоловічим і жіночим, так і між двома індивідуальностями, схожими за спільними пориваннями, проте різними у світовідчутті та сприйнятті…Саме висока жертовність заради друга та невпинна надія на взаємність почуттів дозволяють сказати, що Міріам, все ж, творіння, яке ладне пройматися чужою бідою хоча б однієї, найдорожчої людини.

Такими ж одержимими чи то власним почуттям, чи то тим або тією, заради якого чи якої готові віддати усе, у певні періоди свого життя є і ми. Ця річ здатна  втягнути як у глибоку депресію за тим, що не здійснилося, так і подарувати новий струмінь натхнення, щоб розібратися у своєму житті, визначити пріоритети та мотивувати. Її я визначаю саме так, не погоджуючись із тлумаченням, що це слово стосується лише стану психічно хворої людини, її невмотивованих чи неадекватних вчинків. Також, певною мірою, прирівнюю це слово і до залежності – потреби відчувати щось, робити, дивитися чи слухати. Навіть на прикладі кохання: от стукає до нас любов – і ми опиняємося далеко не у свободі, а у полоні, бо, самі того не помічаючи, починаємо вивчати й слідкувати за вподобаннями, звичками та манерами того, хто не на короткий час скував наш погляд…І такий дослід може тривати довго, і чим довше він тягнеться, тим більшою є наша одержимість. А якщо росте вона – то виростає прагнення нашої жертовності. От і замкнутий круг. То ж чи варто поспішати називати одержиму людину несповна розуму лише через те, що вона здатна жертвувати, а разом із тим – страждати і переконувати себе у тому, що здолані перешкоди та добро, подароване іншим, виправдають себе та не пройдуть марно? Тому невипадково у драматичній поемі є ще й такі слова: «Де ж ще більше горе, як не могти віддать за друга душу?»   

 

Юлія Девда