Цей шум! Вода, вода і знову ця вода…
Вона ллється, шумить у мене в голові,
а ці гострі каміння ріжуть мені руки й ноги!
Руслан Гуменюк,
«Н2О»
Мало
хто із письменників чи поетів наважуються у деталях викласти найбільш важливі моменти
свого життя на сторінках власних книг. Мабуть, на такий крок вони йдуть тоді,
коли мають вже достатньо життєвого чи професійного досвіду і готові поділитися набутим
зі світом. Або коли прагнуть стати частиною національної літератури, увірватися
в неї, та дають зрозуміти читачам, якими є насправді. До таких належить і
хлопець з Коломийщини, студент четвертого курсу факультету журналістики Львівського
університету Руслан Гуменюк, який пише книги для молоді. Першу із таких – роман
«H2O», хлопець презентував у жовтні минулого року.
Спочатку – у Львові, а після цього встиг побувати з нею у Стрию,
Івано-Франківську й Тернополі. Для того, щоб краще вловити ідею книги, товариші
письменника-початківця допомогли відзняти на неї буктрейлер – своєрідний кліп,
у кількох хвилинах якого передано провідний мотив книги – пошук виходу із
заплутаного становища та прозріння героя у складних ситуаціях (https://www.youtube.com/watch?v=ceTm5g0uXbc
).
Роман для молоді «H2O» - це не лише
переплетення моментів із життя головного персонажа, яким є сам автор. Це і
згадки про друзів і коханих, які траплялися відчайдуху на шляху і відіграли
вагому роль у формуванні світогляду хлопця. Це і своєрідний записник вартісних
висловів, які змушують переосмислити буденність та мотивувати читачів до досягнення
мети. Книга складається із 34-ьох
невеличких розділів, рядки яких відкривають особистість Руслана у багатьох
аспектах: він згадує свої дитинство та
юність, бійки та подорожі, злети і падіння.
Періодом, за яким жаліє Руслан, як,
інколи, кожен із нас, – це ранні роки. Дитячий садок, в якому одного дня хлопчик
набив багатенького Василька, який став найзапеклішим його ворогом; молоко із
шумкою та духмяний хлібчик, якими пригощала внука бабця Софії, яка хоч і була
суворою до Руслана, проте внук її дуже любив; кожному знайома «стратегія» – випрошування
цукерок у мами й обіцянки, що буде слухняний, – все так, як і в більшості
дітей. Але це неповний перелік моментів із дитинства: згадується юнаку і школа,
коли вчителька Параска Іванівна полюбляла лупити по пальцях залізною лінійкою
за незнання, і горобці, яких разом із найкращим другом Велесом полюбляли
стріляти, і Вела дід, який невтомно розповідав малим хлопцям про дівчат, і те,
як витягали з багнюки сусідку Юлю і багато іншого.
Охочі познайомитися із книгою
можуть прочитати тут і згадки про Бабайка, який начебто викрадав дітей за їх непослух,
дізнатися про дивне місце на межі сіл Церковного та Язичницького, де, нібито,
вночі збираються рогаті парнокопитні демони і духи та починають грати на
людські душі. Проте не лише ці оповідки були страхітливими для Руслана та його
товаришів. Дивним місцем для хлопців була і водокачка, до якої жителі зносили
трупи домашніх тварин. Але Руслан і Велес перебороли свій страх, а згодом
проводили там цілі ночі, блукаючи каналами й тунелями та шукаючи виходу звідти.
Мабуть, більше боялися майже 90-річної Штефанки – дивної старої, яка давно
втратила глузд, а також мала вдома ціле стадо котів і псів. Жаль було
Русланові, коли ця баба нещадно розправилася із кількома щенятами, топлячи їх у
відрі. Мабуть тому, що і сам мав
домашніх улюбленців: і кішку Маршал, і собаку Рекса, за яким так сумував… Тому
і в цирк ходити не полюбляв, оскільки вважав: якщо ведмідь навчився їздити на
велосипеді, то без кнута тут не обійшлося… Одним словом, читаючи книгу, бачимо:
клопіт як рідним, так і знайомим Руслан створював доволі часто, зате був
відповідальним, захоплювався хімією та старався не втрачати часу намарно. «Моя мати завжди мене вчила: якщо ти без
діла, то не варто гаяти час. Слід качати мозок і м’язи завжди! Мозок –
книжками, ну а м'язи – гантелями», -
ділиться хлопець настановами.
Та настав час дорослішати: як віком, так
і розумом. До хлопця приходить кохання – перше, найщиріше та, на жаль,
нещасливе. Таким стає сусідка Галя, з якою Руслан і перший поцілунок пізнав, і
дещо більше… «Я дихав нею, а вона дихала
мною; це було не життя, а казковий сон. І цей сон продовжувався, поки вона не
поїхала в Іспанію до тітки, яка там працювала…» Проте до сонячної країни
дівчина не доїхала: маршрутка потрапила в аварію і з п’яти пасажирів, які там
були, загинула лише Галя. Для хлопця це був важкий удар, який довго нагадував
про себе…Згодом, коли Руслан переїде до Львова, зустріне ерудовану та витончену
Ірину, яка відповість хлопцеві взаємністю. «Ми
не знали один одного взагалі, але відчуття таке, що прожили разом не одне
життя. Ми дивилися одне одному в очі і ніщо не могло перервати цей погляд…»,
- з теплотою згадує Руслан у книзі. Але перервало: коли Руслан спонтанно втік
на тиждень, нічого не пояснивши дівчині, вона знайшла йому заміну: нею став
ворог дитинства Василь. Отака-от іронія долі… «Я лежу у травматологічному відділенні на ліжку і чекаю на рудого
ангела…», - такими словами книга закінчується, але хлопець продовжує
сподіватися, що ще зустріне своє кохання…
Вагому увагу роман акцентує на юності
хлопця, зокрема, на його спробах віднайти самого себе та довести світові
державницьку позицію. «Багато часу я
тратив марно, багато сил я віддавав повітрю, багато щастя я пхав під старий,
з'їдений міллю килим. Скільки разів я маю вступити в калюжу, щоб нарешті
зрозуміти, що треба йти до своєї мети, а не псувати її ванільним небом?», -
ставить собі Руслан запитання, а читача наштовхує на роздуми. Хлопець вступає
до медичного коледжу і планує стати зубним техніком, проте відчуває: щось у
його житті не так. Він самотужки перебирається до Києва, проте і там йому не
вдається знайти щастя. Хоча час, проведений у столиці, послужив йому натхненням
для написання книжки, бо доводилося і на вокзалі ночувати, спостерігаючи за
людьми, і в бійки із футбольними фанатами втрапляти, і навіть мати проблеми з
законом. Відвідав хлопець і мітинг проти того, щоб узаконити російську мову
другою державною. «Ми не задумуємося над
тим, що наша мова унікальна і далі висловлюємося москальськими вигадками.
Навіть коли гортаєш якусь книжку, тобі приємно читати мати в ній? Який від
цього кайф?..Отож, не плюндруйте рідну мову!», - стає Руслан на захист
національного скарбу. Особливу роль у становленні хлопця відіграв і продовжує
відігравати Львів. Місто, яке так хотів відвідати хлопець, вже готове ділитися
із ним запасами свого натхнення…
Мова твору – це сукупність повсякденної
і водночас літературної розмови, діалектизмів, неологізмів, які Русланові
вдалося непогано поєднати. Роман пронизаний щирістю, вразливістю, сильним
стимулом не здаватися у житті та боротися за те, що долею судилося здобути. «Своєю книгою я вирішив відкрити людям
очі…Всі ми дивимося з маленького вікна, а потрібно з величезного. Щоб більше
бачити, треба більшого простору», - каже Руслан. З такою ідеєю пов’язана і
назва книги. Вода у героя – це як своєрідний каталізатор, який, як каже Руслан,
«…може затримуватися у кожному з нас,
протікаючи по венах та артеріях, а може просто промити кишечки». Трапляються
на шляху у води і каміння, які часом нелегко оминати, але варто. Взагалі, роман
«Н2О» - це ніби телепорт: як міст, у
яких перебуває герой, так і визначальних ситуацій. Ще однією її особливістю є
раптовий перехід від певної сюжетної лінії до настанов від автора, які змушують
читача задуматися над сенсом існування і вселяють стимул до руху.
Як
запевняє Руслан Гуменюк, «H2O» - це лише початок, тому зараз працює
над наступною книгою. Назви поки що не каже, проте зізнається: це буде зовсім
не схоже на щось інше, оскільки на її сторінках зважився зачепити важливу
проблему. «Я вирішив показати, як згубно
алкоголь та наркотики впливають на людину, що буває з її організмом у той час»,
- каже хлопець.
Нам залишається лише побажати Русланові безмежного натхнення, реалізації запланованого
та втілення усіх творчих мрій. Одна вже здійснилася: юнак знайшов своє
кохання, свого рудоволосого ангела – Катерину.
Юлія Девда
Фото Марини Шуміліної та з особистого архіву Руслана Гуменюка
Немає коментарів:
Дописати коментар