Очима передової

«Війна була неминуча. Ми не хотіли змінюватися.

І тому вона почалася…»

Андрій Цаплієнко. «Книга змін»

Був ранок 5 листопада 2015 року. Я зійшла із трамвая і серед сукупності приміських і міжміських маршруток, тягнучи нелегку габаритну валізу, відшукала автобус, яким мала приїхати мало не під свою браму. Навіть не те, що в самому салоні, а біля нього – нікого. Прошу водія впустити мене всередину, бо надворі морозом пахне, а я ще й без шапки на голові. Сіла, вмостилася біля вікна, рукавиць не зняла, бо змерзаю у руки, чекала, коли рушимо. Вже перед самим від’їздом двері автобуса відчинилися перед високим, струнким, одягненим у довге чорне пальто і сірий костюм хлопцем, який, не думаючи, сів біля мене. «Та годі, номер місця просто 11, або холодно, зрештою, тепліше буде обом, як їхатимемо – думаю собі. – Гляди, чи адвокат якийсь, напевно, чи аспірант – ну вже дуже солідно виглядає». Надійшло ще з десяток людей і ми поїхали.

Мене тягнуло на сон, і щоб не поринути в нього, я намагалася прочитати оповідання «Таргани» зі збірки воєнних репортажів «Книга змін», автором якої є відомий журналіст і режисер Андрій Цаплієнко. Кого-кого, а цього відчайдуха я пам’ятаю ще з дитинства, щоправда з «Інтера»: то позаду нього бомби летять, то відлунюється перестрілка ворожих автоматів, то під зливу він потрапив і зовсім не боїться застудитися. Одним словом – людина без страху, із надзвичайним почуттям професійної відповідальності. Мені чомусь важко зосередитися. Мабуть, через те, що добрих півночі не могла заснути через досі незрозумілий для мене вечір…То на рядки погляд, то у вікно, аби краєвид, що біжить за ним, вловити…То краєм ока – у телефон хлопчини, який музику слухає. Однак вже через кілька хвилин юнак відкрив фотографії і я одразу зрозуміла, хто він є насправді. На світлинах – літо, хлопці у формі і з автоматами, які чи то на полі, поки мають час передихнути, на згадку сфотографувалися, чи то в окопах, перед черговим нападом. А ще – відео спільного сніданку чи то обіду, пострілів у мішень. І головне – на телефоні всі такі усміхнені і щирі, хоч такі виснажені цією триклятою війною…

Я запропонувала печиво – подякував і не взяв. Йому важко, він сидить напружено, навіть якби і хотів говорити, то не згадував би миті на війні, бо таке переосмислюють наодинці. Якось само собою спало на думку: переді мною – типовий герой репортажів Цаплієнка, який має власну історію, якому також було важко було прощатися з батьками, братами-сестрами, на самоті кохану залишати, а там, на буремному Сході, робити все, аби ті спокійно спали, переборювати самого себе, зуміти вистрілити, коли смерть лоскоче п’яти…

«Книгу змін» я придбала на цьогорічному Форумі видавців. Після того, як побачила Ольгу Фреймут з її щоденником «Де їсть і з ким спить Фреймут?», на сторінках якої «оголеної» Олі читач між рядками не зустріне, вирішила не спішитися віддавати півтори сотні за глянцеві фото у стилі Грейс Келлі, яку так любить телеведуча, та історій, з якими вона поділилася. Відтак схотілося чогось такого, аби взяло за живе, відкрило якусь  нову грань тих подій, які зараз переживає країна. І ось – на одному стелажі – вона, «Книга змін»…

Дочитала я її аж тепер. Довго, уривками, бо переосмислити кожну історію варто не один день. Не вірила, що описане відбувається лише за 1200 кілометрів від Львова. Не усвідомлювала, що обсипання  «Градами» та постріли автоматами направлені мало не на моїх ровесників, згадала за однокласника Василька, який потрапив у поле під обстрілом ще у липні минулого року. Пам’ятаю, як побачила його фото у формі і спонтанно спитала: «Вас на Схід не відправили часом?» Пам’ятаю і перші повідомлення, в яких розповідав, що разом зі своїми товаришами варили чай із болотяної води, і атакували з танків ворога... А далі – чи не щоденні запитання: «Як ви там? Тримайтеся, хлопці!»… Ніколи б не подумала, що тихоня у школі Василько захищатиме Україну і зараз там перебуває…

«Це – ніби залізти у відкриту рану. Кровоточить…Болить…Розриває душу…,але мусимо не відводити погляду. Бо – треба знати. Побачити все крупним планом. Згадати все – у деталях» – поділилася телеведуча Алла Мазур. Та й сам автор каже, що збірка оповідань для читача є спробою «розібратися в тому, з чого почалася війна і чи скоро перемога».  Книга вміщує у собі 15 історій, заснованих на реальних подіях. Тут – і згадки про Євромайдан, і про дитинство самого автора, і полювання на журналістів, і така щира радість у передчутті польоту через океан, який так і не відбувся, і душевне кохання між сліпим та медсестрою, і дружба солдата зі собакою…Герої, в яких різні життя, різні вподобання, різний вік і професія в один момент, в один збіг координат опинилися разом, бо за одну ж ідею йдуть на ворога зі зброєю, з одним переконанням атакують із танків, із сильною вірою у те, що виживуть, гатять по ворожій техніці. Так, на війні лише холодний розрахунок, теплоту і трепет вони залишили тоді, коли попрощалися з рідними, коли від першої кулі впав ворог, коли довелося ховати такого вже рідного товариша…

В автора правда своя і, мабуть, найправдивіша правда, бо в ефір вмикався з гарячих точок, сам був на передовій, бачив солдатів, говорив із ними, пізнавав умови життя, в яких їм так несправедливо випало перебувати зараз і вчергове доведеться перезимовувати в окопах, більшості – без берців і тепліших форм, ховався у підвалах, аби непідробно передати відчуття остраху, тривоги, передати атмосферу небезпеки, декого – знову занурити у нестримний потік спогадів із передової – щасливих і невдалих водночас. Однак у його розповіді ми бачимо не лише сухі дати чи скупий переказ польових перестрілок чи сутичок. Історії він розповідає у любові до своїх героїв, у тій любові, яку жодна війна здолати не здатна, бо є слабшою за це всеохопне почуття…Оце якраз і той випадок, коли об’єктивність варто лишити осторонь, бо йдеться не про статистику, таку уже звичну для тих, хто має можливість щовечора вмикати «Новини», а про гідність людську, про те, з якою мужністю солдат здатний захистити Україну, про те, що може проявити гуманність в екзистенційних ситуаціях. Свої розповіді автор передає легко, без надміру описів і ліричних відповідей. Є чіткість та логіка письма. Потужний ефект присутності, коли ти не лише спостерігаєш збоку, а й відчуваєш себе учасником цих подій.  

На головне запитання, яке автор ставить і сам собі – тобто, чи не була війна відворотною, кожен читач, залежно від розуміння поточної ситуації, усвідомлення дій обох сторін, відповість на нього сам. Особисто для мене війні можна було запобігти, але коли ворог почав нахабно зазіхати на чуже, несила просто стати на коліна, поклонитися і терпіти…

…Автобус заїхав на зупинку в Коломиї. Хлопець вийшов. Мабуть, приїхав до рідних і друзів, бо помітила, як в мережі «ВК» запитував їх, чи хотіли б сьогодні вечором та упродовж вихідних прогулятися…Щасти тобі, Захиснику! Якщо знову їхатимеш на фронт – пам’ятай, що за тебе хвилюються, що тебе люблять і тобою дорожать. Не втрачай віри і завжди знай, що завдяки вам змінюємося і ми. І не смій приїжджати у цинковому гробі, чуєш? Не смій ставати відлунням на сторінках книг і у назвах вулиць! Нехай береже тебе Господь!

Юлія Девда

Коли розділяє півстоліття…

Любити – означає жертвувати. Завжди.

Із фільму «Найдовший шлях…»

У всі часи любов однакова. Незважаючи на новизну і модифікації, які вона проходить упродовж кожного наступного покоління, протягом яких змінюються і культура, і влада, і саме сприйняття любові, вірних почуттів ніхто не скасовував. Не скасовував також і випробувань, які сильні волею закохані таки мусять подолати…Чудовим підтвердженням такого кохання є мелодрама американського режисера й кінопродюсера Джорджа Тіллмана молодшого «Найдовша подорож» («The Longest Ride»). Вперше її продемонстрували на початку квітня цього року. Стрічку відзняли за однойменною книгою християнського письменника Ніколаса Спаркса, яку автор презентував у вересні 2013 року. Саме цей кінофільм став ювілейним – десятим, відзнятим за мотивами його романів.

Перед глядачами розкривають одразу дві любовні історії, різницею у більше ніж півстоліття: ніжні та проникливі, мужні й витривалі водночас. Це Люк (Скотт Іствуд) та Софі (Брітт Робертсон),  Айра (Алан Алда – старший, Джек Х’юстон – у молодості) та Руф (Уна Чаплін, внучка легендарного автора німого кіно Чарлі Чапліна!) Спочатку фільм знайомить нас із сучасною парою. Він – чемпіон з родео Люк, який рік тому одержав серйозну травму, однак не припинив боротися за звання світового переможця з цього виду спорту. Вона – студентка мистецького коледжу Софі, яка гризе грантіт науки, бо от-от стане на першу сходинку кар’єри. Однак їхня зустріч не лише переросте у сильне почуття, а й змусить кожного йти на жертви. У моменти, проведені разом, спільні вечори та прогулянки вплітається впертість Люка продовжувати катання на биках та небажання Софі відмовлятися від престижної роботи…Після кількох сварок, здавалося б, усе вирішено. Однак, ще перед такими колізіями в особистому житті парі випадково зустрічається старенький Айра. Чи не випадково?

Після першого побачення, їдучи дорогою додому, Люк помічає вогонь: горить автівка. Не думаючи, пара кидається до палаючого авто і витягає звідти потерпілого та корзину, яку він благає взяти зі собою. Вже у лікарні, коли Айра приходить до тями, розуміє, що його любовні листи врятовані і саме Софі читає їх йому. Він розповідає дівчині, яка і так опинилася у непростій ситуації, про свою історію кохання.Так перед глядачами постає і друга любовна лінія. Скромний і тихий Айра не одразу зумів знайти потрібні слова для витонченої Руф, тому вона знайшла їх сама. Прогулянка за прогулянкою, поїздка за поїздкою – і вони розуміють, що життя хочуть прожити удвох. Проте у спільну щасливу молодь увірвалася Друга світова й Айра був змушений піти на фронт. На війні, рятуючи від ворожої кулі друга, мужній чоловік сам дістає поранення, яке призводить до неможливості мати дітей. Руф, яка мріяла про велику сім’ю, незважаючи на безперспективність бути матір’ю, все ж не покидає свого коханого. Сімейне життя ніби налагоджується – великий і красивий будинок, робота, яка приносить дохід, і навіть походеньки бідного, однак здібного до науки хлопця Деніела, якого Руф і Айра так хотіла всиновити, однак не вдалося…Рік за роком – і Руф не витримує: вона йде і…повертається…А Софі, вдивляючись у рядки, навіть не помічає, наскільки схожа із жінкою любов’ю до мистецтва, з яким захопленням говорить про його кожен витвір…А що буде ж далі? Чи Люк і Софі віднайдуть компроміс? Що станеться з Айрою? Чи матиме похилий у літах чоловік ще якийсь стосунок до долі молодої пари?

Звісно, кожна історія Ніколаса Спаркса вражає своєю проникливістю та жертовністю. Навіть у цій бачимо схожість з іншими, зокрема зі «Щоденником пам’яті» та «Дорогим Джоном», де своєрідним зв’язком між закоханими є листи та записи, які чи то допомагають згадати минуле, чи то є гарантією збереження почуттів на відстані. І так само, як і всі інші, зі смаком відзнята і ця. Переходи від однієї любовної історії до іншої не є різкими, вони гармонійно лягають у канву сюжету. Зокрема, відчуто воєнний і повоєнний стиль, який режисери передали через побут, одяг, ретроавтомобілі. І дух ранчо, на якому мешкає Люк зі своєю матір’ю, і відчуття, які пари переживають як під час незабутніх моментів, так і при конфліктах…

Рейтинг «Найдовшої подорожі» тяжіє до високого, що видно із результатів на кіносайтах: Kinofilms (8, 45 з 11), Kino-teatr.ua (9, 2 з 10), IMDb (7,2 з 10), Кінопошук (7,4 з 10). А оцінювати таку стрічку і справді є за що. Навіть за її мораль, яка у простих, однак так часто непосильних для нас, словах: за щасливе кохання доводиться жертвувати, завжди…

Юлія Девда

«Інсургент»: випробування буремної тривають…

Можна витягти зречення із дівчини,

але не можна витягти дівчину з нього

Із фільму «Інсургент»

Часто буває так, що тобі вкотре доводиться докладати зусиль, аби довести свої здобутки, вправність чи віру: довести друзям і ворогам, рідним і навіть незнайомим. Інколи кілька разів поспіль. Тоді, часто втомлено і з відчаєм у голосі, проте із сумнівами і деякою надією ти ставиш запитання: для чого і для кого? Передовсім - аби не похитнутися морально, перш за все - для самого себе, аби зрозуміти, що чогось у цьому житті ти таки вартий…

Долати внутрішні сумніви, проходити кола жорстокості і боротися з потужним угрупованням, яке полює на інакодумців, мусить і головна героїня фільму «Інсургент» Беатріс Праєр – Тріс, як її називають (Шейлін Вудлі). Разом із коханим Тобіасом (Тео Джеймс), братом Калебом (Ансель Елгорт) та підступним товаришем Пітером (Майлз Теллер), які перейшли у фракцію «Зречення», вона тимчасово перебуває у дружелюбів, серед яких прийнято бути ввічливим: щодня вітатися і бажати одне одному щастя. Звісно, четвірці не завжди до вподоби занадта люб’язність та награне щастя, однак вони стараються не видавати себе бурхливою поведінкою, хоча і жителям дружнього притулку і так відомо, що ці відчайдухи тут ненадовго…

Так і стається. Після чергового зауваження від керуючої «Дружелюбністю» про бійку, яку Тріс і Пітер вчинили у їдальні, до табору приїжджає загін бійців від Жанін (Кейт Вінслет), яка продовжує гнатися за не такими, як усі, особливо за Тріс, яка ще в першій частині трилогії – «Дивергенті», продемонструвала силу і міць під час влаштованих випробувань. Але для Жанін цього, звісно, мало, тому вона знову організовує гонку за дівчиною. І таки досягає свого: безстрашну Беатріс під’єднують до дротів зі струмом і знову випробовують, аби вбити остаточно. Цього разу завдання, здавалося б, непосильне, оскільки вона має показати, що за характером, силою і волею належить до усіх чотирьох фракцій поділеного суспільства: «Ерудиція», «Дружелюбність», «Щирість» та «Безстрашність». Їй це вдається. Однак дівчина розуміє, що її зрадили: Пітер і Калеб вже працюють на Жанін, дивлячись на страждання дівчини під час її катувань. Тобіаса ж тим часом арештували. Однак несподівано все стається навиворіт: Пітер з Калебом допомагають Тріс залишитися живою, а Тобіас відчеплює від неї кабелі. Мовляв, усе, проте залишилось таємне послання жителям модерного Чикаго, яке Тріс відвойовує у Жанін.

Під час фільму бачимо і перехідні моменти, які дозволяють глибше осягнути суть того, що діється, а також стають доповненням до не надто виразного сценарного плану стрічки. З’являється і матір Тобіаса, і суд, під час якого Тріс зізнається у вбивстві Вілла, однак скоїла його зовсім того не бажаючи, і спогади дівчини про батьків, і кошмари, які навідуються до неї мало не щоночі…Здавалося б, дві години фільму пробігли перед очима швидко. Так, гра акторів – з дотриманням образу, монтаж також не з останніх. Однак у самій кінокартині не прослідковується чіткої сюжетної лінії – з інтригами та поворотами, які режисери і сценаристи динамічно використали у попередній частині – «Дивергенті». Фільм просякнутий зовнішньою сірістю та млявістю, яку помічаємо як у самих подіях, так і кольорах, які хоч і гармонійно поєднані, але гнітючі. Повторюється і сама тема – Тріс змагається із внутрішніми сумнівами та бореться проти Жанін. Звісно ж, активно використали графіку, сповна показавши постапокаліптичне Чикаго. Але чи вистачить розробникам дизайну фантазії на ще один-два фільми? І чи не стане розчаруванням остання частина трилогії? Сподіваємося, що ні, бо ж авторка – письменниця Вероніка Рот, чомусь то поділила третю частину на два масштабні розділи.

На великі екрани постапокаліптичний екшн «Інсургент» вийшов у березні 2015 року. Фільм відзняв режисер Роберт Швентке. Після прем’єри стрічка отримала змішані відгуки: то 7.0 з 10 (IMDb), то 5 з 10 (Rotten Tomatoes), то 43 з 100 балів (Metacritic).Залишається сподіватися, що не розчарує «Аллегіант», який в кінотеатрах планують показати вже у березні 2016 року.

Юлія Девда

1800 кілометрів або могти піднятися після падіння…

Коли здають нерви, будь над ними…

Із фільму «Дика»

«Ти можеш кинути все це у будь-який момент, можеш кинути…у будь-який момент», – неодноразово, під важкістю величезного рюкзака, вщент набитого туристичним спорядженням, та непоодинокими синцями на руках і ногах, повторювала собі молода відчайдуха Шеріл, яка взялася подолати Тихоокеанський хребет і довести собі, що сильна не лише прагненнями, а й духом, бо знає, що подолає маршрут, переплетений новими й, подекуди, несподіваними зустрічами з людьми, згадками про нелегке і суперечливе минуле, усвідомленням того, що саме приніс їй цей похід…

Американська драма Жана-Марка Вадде «Дика», яку на світових екранах вперше продемонстрували у грудні 2014 року, є біографічною. Її основою стала книга спогадів письменниці та есеїстки Шеріл Стрейд «Дика:від забуття до віднайдення на Стежці Тихоокеанської вершини». Авторка цього бестселера, а також колумністка порад онлайн-журналу «Dear Sugar» і одна з найкращих есеїсток Північно-Західного узбережжя США, чиї роботи опублікували у національних газетах і журналах, на його сторінках викладає значну частину свого життя. Події, відзняті у фільмі і ті, які траплялися із самою, реальною Шеріл, є схожими, навіть ідентичними: батько-пияка, який не давав спокою ні дружині, ні дітям; смерть мами від раку легень, яка стала переломним моментом у житті, бо спричинила падіння, але й зуміла підняти; пошуки себе самої і, зрештою, похід Тихоокеанським хребтом, довжиною у 1100 миль (1800 кілометрів) – збігів більше, ніж достатньо. 

Головну роль у стрічці зіграла Різ Уїзерспун. Права на екранізацію вищезгаданої книги акторка придбала за кілька місяців до її виходу, у 2012 році, тому суміжно була і кінопродюсером «Дикої». Вжитися у роль мандрівниці, яка упродовж довгого шляху, що простягається від мексиканського кордону до Канади, несе важкий рюкзак, вчиться розкладати намет, звикає до дикої природи і практично не говорить, оскільки занурена у себе і намагається відповісти на єдине запитання: «Для чого я все це роблю?», а  відповідей знаходить набагато більше, для Різ було нелегко. В інтерв’ю, яке вона дала самій же Шеріл Стрейд, голлівудська зірка щиро зізнається: «Дика» – найскладніший фільм за всю мою кар’єру. Було важко фізично – це по-перше. По-друге – напружена емоційна складова: важке дитинство, розлучення, божевільний секс.Під час знімань доводилося постійно казати собі: «Я одна, я сама за себе, ніхто не прискаче на білому коні, аби врятувати мене. І взагалі, здається, вперше в історії кінематографа у фіналі героїня не має ні чоловіка, ні грошей, ні роботи, ні батьків, ні перспектив. Нічого…»

Цікавою частиною стрічки є також екскурси у минуле. Шеріл згадує розмови із матір’ю Боббі (Лора Дерн), спонтанне кохання із незнайомцями, вживання героїну, болісне розставання із людиною, яку вона кохала сім «чудових і божевільних» років – із Полом (Томас Садоскі). Це розповідає не лише про факти, а й дає зрозуміти, що саме змусило героїню осмислити те, що сталося, і податися у такий похід. На маршруті їй трапилася сім’я, яка дала притулок дівчині всього лише на ніч, однак і цим здивувала відчайдуху; журналіст, який самотню мандрівницю назвав цінною знахідкою і сприйняв за безхатченку; група мандрівників, які синхронно подорожували схожим маршрутом, і жінка, яка також пішла світ заочі, взявши лише рюкзак і міцну віру у зміни; бабусю з онуком, який розчулив Шеріл піснею…Усі ці зустрічі – не випадковість, це наче нове дихання, яке допомагало дівчині рухатися далі і таки довело її до Bridge of Gods – фінішної точки маршруту.  

Саме діставшись цього моста, який пролягав через широку синю річку, героїня кількома реченнями не те, щоби оправдовується перед глядачами, які встигли перейнятися її життєвою драмою, а підсумовує той етап, що зуміла осягнути – через роздуми і труднощі на шляху. Шеріл щиро каже: «Неможливо дізнатися, чому одні речі трапляються, а інші – ні, що і до чого веде, що спричиняє руйнування, а що спричиняє процвітання або смерть, або інший шлях… Що, якщо я собі пробачу? Що, як мені шкода? Якби я повернулася у минуле, то робила б усе, як і раніше. Що, якщо я хотіла спати із кожним своїм чоловіком? Що, як героїн мене чогось навчив? Що, як усі мої вчинки привели мене сюди? Що, якби я ніколи не врятувалася, а що, як я вже врятована? Знадобилися роки, аби я стала жінкою, яку виховувала моя мати, знадобилося 4 роки 7 місяців і 3 дні, щоб досягти цього без неї. Я заблукала у пустелі свого горя, але знайшла вихід із лісу. Я навіть не знала, куди йду, поки не прийшла туди в останній день своєї подорожі. Дякую. Я дуже, дуже вдячна за все, чого навчив мене похід, за все, чого я не знала раніше. За те, що через чотири роки я перетну той самий міст і вийду заміж за чоловіка на місці, яке чудово звідси видно. За те, що через дев’ять  років у нас народиться син на ім’я Карвер, а ще через рік – дочка, яку я назву на честь матері – Боббі…Я знала, що мені не треба більше ловити рибу голими руками. Достатньо просто бачити цю рибу у воді. І це дійсно все…Моє життя, як і в інших людей, загадкове, безповоротне і священне. Воно вже тут і воно належить мені. Дико було б його змарнувати». 

Та й сама Різ Уїзерспун каже Шеріл Стрейд: «Для неї це щасливий фінал. Знаєш, що є найбільш класним у цьому фільмі? Шеріл прощає собі всі помилки. Нам завжди трендять, що ми маємо соромитися всього на світі. А вона каже: «Добре. А якщо раптом я отримаю із цього всього певний урок? Може, і немає у цьому нічого срашного?»

За оцінками критиків, фільм «Дика» отримав позитивні відгуки, його рейтинг, згідно з найбільш авторитетними ресурсами, коливається від 7,2 до 7,6 із 10, а акторки Різ Уїзерспун і Лора Дерн були номіновані на премії «Золотий Глобус» та «Оскар».  

Мабуть, сенс цієї глибокої і повчальної стрічки саме у тому, що навіть морально ослаблена людина має сили і право рухатися далі, жити далі і щодня доводити собі, що ти можеш більше.

Юлія Девда

ПОДОРОЖ ДРУГА. Про місто на річці Уж або як коліжанки зі Львова на сакури і не тільки подивитися їхали…

Подорожі вчать більше, ніж що би то не було.

Іноді один день, проведений в інших місцях, дає більше,

ніж десять років життя вдома.

Анатоль Франс, французький прозаїк

«Ні, то не цей, занадто низький. Номери не ті, і марка інша», – кажу я Ані, яка майже кожен бус, припаркований біля невеличкої крамниці, куди час від часу бігають студенти, аби зробити перерву у навчанні, та жилих будинків, проходячи біля яких днем вловлюєш запах звареної картоплі та м'яса, вважала за таксі, яке приїхало забрати нас і привезти на вокзал. А що –  дівчат п’ятеро, звичайного «Ланоса» буде замало, а їхати з комфортом хочеться і вночі …Ага, про ніч: шукали ми обіцяний службою таксі білий бус у цілковитій темряві, підсвічуючи телефоном, бо година була десь третя ночі, а потяг відправлявся близько четвертої ранку, і я вже почала панікувати, бо могли і не встигнути, а прибути до Ужгорода ми мали десь по десятій. Було вже 19 квітня 2015 року. 

Поворот вліво – і ось, стоїть, із «шашечками». «Ото і поспати встигли», - кажемо водієві. – «Довго чекали?» - «Та десь півгодини точно. Сідайте!» - «Повернете ще біля «Лайму», маємо подруг забрати, також з нами їдуть»…

Не думала, що серед ночі Львів є таким тихим, і що доволі громіздким бусом його вулицями можна їхати на чималій швидкості: промчали Личаківською, правда дивно промчали, бо водій завернув біля Богдана Котика, об’їхав шмат дороги, і ми знову опинилися на Личаківській - одразу на наступному повороті, який розташовувався за, мабуть, кількасот метрів від того, в який ми заїхали спочатку. Всі, окрім водія, були здивовані, адже навіть до церкви святих Петра і Павла ми не доїхали…Що, лічильник на відлік налаштував і кілометрів більше проїхати хоче, нам на гроші? Чи,бідолаха, не висипається достатньо, бо шукають його вночі такі, як оце ми, тому і зблудив трішки? Однак після того, коли водій увімкнув запальну клубну музику і нас почало «крити», а мене особливо, бажання зробити подорож незабутньою посилилося…

От ми і на головному двірці Львова. Потягів уночі негусто, пасажирів, які їх очікують, також небагато. Приїхали ми вчасно, довго чекати не довелося, поки йшли до вагону, якась тітка хотіла запропонувати нам вигідний, як їй здавалося, обмін: аби ми віддали їй місця у плацкартному вагоні, а вона нам -  купе натомість. Гм…Ні, відмовилися…Це був один із тих небагатьох разів, коли я спала на верхній поличці, тому відчути незвичність не хотіла, не те, що моя сусідка навпроти – подруга Ніна, яка часто подорожує «верхи». Після того, як ми лягли і побажали одна одній хороших снів, я ввімкнула в мобільному музику й заснула з навушниками.Таки заснула, бо прокинулася тоді, коли у вухах встигло  прозвучати композицій із десять, яких я вже, крізь сон, не чула…

Я знову прокинулася і з вікна побачила на поверхні землі…сніг. Ні, хіба? Та ж тепло мало б бути, та й Ужгород завжди мені із теплом асоціювався…Хоча ми ще не прибули до самого міста…Я заснула знову. А через кілька годин ми вже стояли на вокзалі в Закарпатті. Будівля невелика, побудована із цегли, в теплих тонах, панорамні вікна, у яких відбиваються авта, що мчать, люди, які то поспішають, то неквапливо прогулюються, автовокзал із вистроєними автобусами, які чекають на своїх пасажирів, а всередині є фонтан, невеличкий… 

Снігу не було, трава зеленіла, а дерева цвіли. Ми подалися до замку, однак перед тим встигли обійти бруківкою викладені вулички, які дали зрозуміти, що це місто чисте, перейти міст, який пролягав над спокійною річкою Уж, безкоштовно побувати у ботанічному  саду і подивитися на магнолії, що вже милували око відвідувачів своїми ніжно-рожевими та білими розлогими квітами, на тиси й метасеквойї, яких сюди завезли з інших континентів, знайшли і кілька сакур, що лише готувалися розпустити своє пишне цвітіння, а ми вже думали над тим, де їх у місті буде найбільше…Трішки звернули до центру, зорієнтувавшись за допомогою великої мапи, яку приклеїли на стіні однієї з будівель, мабуть, для таких, як і ми, вперше бувалих у цьому куточку країни. 

 

Сьогодні Ужгородський замок  є краєзнавчим музеєм. Вперше про нього згадують ще в IX столітті, коли на місці величної зараз споруди стояла невелика дерев’яна фортеця, а на тій території правило плем'я білих хорватів. Однак тоді, коли на поселення, де урядував місцевий князь Лаборець, напали мадяри, замок перетворився на згарище, а очільник білих хорватів загинув від рук орди. Кам’яний замок зводять уже наприкінці X - на початку XI століття, його не вдається захопити кочівникам-половцям, після чого у місті будують інші обронні споруди. Згодом замком 350 років володіли брати Другети. Під час цього періоду – від 1322 до 1691-го року італійські інженери зміцнили стіни фортеці та побудували бастіони. Однак упродовж 1703-1711 років замок захопили русинські селяни, згодом він перейшов у розпорядження угорської корони. Зараз приміщення замку вміщує у собі десятки різнотематичних музеїв – від народних костюмів до за різноманітних за  розміром і формою годинників, а на подвір'ї туристів приваблюють статуя міфічного птаха стародавніх угрів турула та бронзова копія Гермеса, який відпочиває. 

Вже тоді, коли ми надумали виходити, побачила хорошого знайомого, свого колегу, файного косівського легіня Тараса Пасимка, який із друзями також вирішив податися у мандрівку Ужгородом на кілька днів. Його мама у школі мистецтв, де я навчалася, викладала сольфеджіо та музичну літературу. Це ж треба – отака зустріч! Поговорили трішки про професійні справи, запитали в один одного і про перші враження від центру Закарпаття. До речі, виявилися вони схожими, бо ми обоє відмітили чистоту міста, його компактність та відносний спокій. Побажавши один одному вдало провести час, я з Ніною та Вікторією вирішила кудись піти поїсти. До речі, ви ж запитаєте: а де ще дві дівчини? Так-от: Анастасія з Анною вирішили закарпатські кафе дослідити, а ми за той час  місто обсервуємо. 

Зголодніли, зайшли в один заклад, інтер’єр якого вказував на мексиканські мотиви, зокрема, в око впали вішалки-кактуси. Я не прогадала з їжею, взявши омлет із шинкою та узвар, добре, що бутерброди зі собою у рюкзаку мала, як додаткове підкріплення. Дівчата, чомусь, розчарувались, а я ще сподівалася, що Ужгород має-таки ще чим здивувати…Після посиденьок ми продовжили досліджувати місто, натрапили на пам’ятник Землі та ліхтареві, а я ще й наткнулася на люк із написом про капсулу майбутнього, яку на перехресті вулиць Корзо та Волошина помістили 24 серпня 2011 року, а відкриють її через шістнадцять років – 24 серпня 2031 року.

Якраз тоді потрапили з дівчатами на якесь святкування в центрі міста, був концерт, на сцені танцювали, однак довго ми вирішили не затримуватися і вирушили шукати скупчення сакур. В Ужгороді вони розкидані по одному чи кілька дерев, найбільше їх, мабуть, біля дитячої лікарні, де ми і зробили фото, На жаль, нафантазованої нами алеї сакур ми не побачили, та й не думали, що вони-таки зовсім не пахнуть… Познімкувалися ми і біля річки, будинки над якою додають цій частині Ужгорода деякого європейського колориту, а перила на набережній мають фігурки-сюрпризи: то Статую Свободи в мініатюрі, то кубик-рубик, то пузатого шерифа. Після прогулянки нам пощастило побувати на джазовому концерті від співачки Оксани Славної, який вона давала на відкритті одного із місцевих фестивалів в обласній філармонії, будівля якої нагадує, швидше, турецьку мечеть. Співачка є уродженкою Ужгорода, однак працює у Вінниці, тому зізнається, що ці два міста любить, різницю між ними не робить. Півтори години приємного співу зняли втому, а Віку мало не вклали спати…

Опісля цього ми знову перейшли міст і прогулялися дещо занедбаним парком, однак стадіон, який розташовувався за ним, був контрастом, бо його працівники таки дбають про чистоту. Там і побавилися трохи на нових тренажерах, допоки не прийшло з десяток циганів, серед яких було і двоє дівчат. Одна з них почала тренуватися, прийшов, мабуть, один із цієї тусовки і глузливо кричить: «Модейша!Модейша!» (цікаво, а що ж воно означає?),вона почала огризатися і дістала – хлопець, якщо так його можна назвати, вдарив її. Ми вирішили піти звідти, бо вже смеркало, трішки прогулялися вечірнім містом, так дісталися до вокзалу, де зустрілися з Анею і Настею. Чекати до потяга було ще дві години, тому, аби не гаяти часу, я почала читати повчальну і душевну книгу католицького священика Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі», періодично відриваючи погляд від сторінок то на дівчат, що сиділи навпроти, то на молодого охоронця, який тримав біля себе грайливу вівчарку, і всі ці рази задумувалася, яким же складним і простим водночас є наше життя…Нас знову очікували кілька годин сну, цього разу – на нижній поличці купе…

Як доїхати: як потягами та електричками, які курсують від Львова до Ужгорода, а також – прямим автобусом від автовокзалу. 

Вартість подорожі: Поїздка обійшлася мені у 181 гривню. До цієї суми входять квитки на потяг туди і звідти (92 гривні), плата за таксі та маршрутку (18 гривень), екскурсія у замку-музеї (15 гривень), обід (30 гривень), продукти в дорогу(26 гривень).  

Що ж, цього року ця подорож є вже другою. Сподіваюся, що маршрут продовжу і, швидше за все до міста, в якому також є замок.

    Юлія Девда   
Фото Вікторії Слободи