Складний вибір: поклик душі чи noblesse oblige («статус зобов’язує» (із французької)?

Моє казкове життя далеко не казка

Грейс Келлі, актриса, принцеса Монако

Витонченість, загадковість, спокій та рівновага, але разом із тим холодна краса та тверда розсудливість так непомітно зливаються не лише в її обличчі, а й характері та проникливому розумі... Видатна американська актриса і фотомодель, володарка «Оскара» і 10-та княгиня маленької, але могутньої Монако Грейс Келлі була не лише взірцем класичного стилю, яким залишається для багатьох і сьогодні. Після заміжжя із принцом Реньє на неї поклалася колосальна відповідальність: дотримуватися серйозного статусу, який не лише передбачав вірність і честь коханому чоловікові, трьом дітям і державі, а й означав кінець кінокар'єри. Отож, до зйомок у Голівуд їй більше не повернутися, але й від себе не втекти також. Мабуть, це був найбільш переломний момент в житті тендітної, але сильної духом жінки, яка, все ж, зробила надскладний, але справедливий вибір…

Саме цей період життя актриси відображає кінокартина «Принцеса Монако», відзнята французьким режисером Олів'є Дааном. За жанром – це драма-біографія, оскільки глядач спостерігає не лише за життєвими моментами актриси-княгині, а й вникає у внутрішній конфлікт, боротьбу з яким веде головна героїня. Стрічкою відкрили цьогорічний, 67-ий, Каннський кінофестиваль, який стартував 14 травня  2014 року. Прокат в Україні картина розпочала 12 червня. Конкретний часовий проміжок, який зображає фільм – це 1962 рік. Саме тоді Грейс Келлі (Ніколь Кідман) впадає у відчай, бо розуміє: з акторською кар'єрою вона попрощалася, а чоловік – князь Реньє ІІІ (Тім Рот) увесь свій час зайнятий справами політичними. Намагаючись вдосконалити розвиток Монако та посилити вплив країни на Європу, він стикається з агресією французького президента Шарля де Голля. Своєю чергою, той намагається ввести у крихітній країні податки, а на випадок відмови  застосувати військову силу. Відбуваються переговори стосовно такої ситуації і тут же закінчуються, коли Реньє добряче вдаряє посла Фрації в обличчя, від чого той падає на землю. Навіть союзників князя дещо обурила така реакція їх правителя на повідомлення посла щодо подальших дій Франції. 

Тим часом до королівського двору заїжджає Альфред Хічкок (Роджен Ештон-Гриффітс) – кінорежисер, який пропонує Грейс чергову роль у кіно. Княгиня спокусилася, але, згадавши обіцянку про те, що до кіно не повернеться, відмовляє своєму наставнику. Ввечері каже про такі гостини і Реньє, мимохіть згадуючи розмову з Хічкоком про можливість продовжити кінокар'єру. Князь дозволяє Келлі згодитися на пропозицію, тільки застерігає бути обережною та відповідати своєму статусові. Наступного дня вона повідомляє про те, що повертається до зйомок, після чого світові видання вже роблять прогнози щодо особистих відносин княгині. Проте після цієї новини страждає не так подружнє життя Грейс, як, власне, її статус: за шість років правління (весілля княгині з Реньє  відбулося 19 квітня 1956 року) люди продовжують її не сприймати. Вчергове у цьому жінка пересвідчилася і тоді, коли підготовка щорічного балу для товаришок із вищого суспільства стала важливішою, ніж ремонт у дитячій лікарні. Відтак, холод настає і у відносинах з чоловіком, який вважає, що будь-що, що б не зробила чи сказала його дружина, має, здебільшого, негативні наслідки: мовляв, вона дозволяє собі вільно висловлюватись, чого в Європі, навідміну від Америки, не схвалюють, цим самим псуючи його імідж як управлінця. За рішення повернутися в кіно її критикує і мама, а за сімейним обідом відмовитися від цього каже і Реньє, в душі якого в один момент зібралася ненависть до дружини, яка знову почала критикувати його за політичну гру. Ще одну підлість Грейс підсуває сестра Рея Мадж (Паркер Поузі), яка разом із чоловіком наймає приватного детектива, щоб своїми діями заплямував репутацію княгині. Після викриття справи їх обох виганяють з Монако. 

Рятівником для княгині Монакської  стає отець Френсіс (Френк Ланджелла). Чоловік просить її не здаватися, бути самою собою і каже, що найскладнішу роль вона грає зараз, будучи між складним вибором у своєму житті: любляча матір і дружина чи успішна кар’єристка? Розмова з отцем наштовхує її на, мабуть, найскладніший крок: вона віддає перевагу Монако та його людям і ставить за мету бути взірцевою княгинею. Для цього Келлі бере уроки французької, якою досі не володіла, пізнає мистецтво поглядів, без пафосу йде на ринок і допомагає продавати звичайним людям товар, а також займається благодійністю (їй вдається домогтися ремонту у дитячій лікарні) – і все заради того, щоб стати до суспільства на крок ближче. І їй це вдається! Хічкок на відмову не ображається, а, навпаки, поважає крок Грейс: «Будь у фокусі, не випадай із кадру», - каже він їй, маючи на увазі вже не акторську, а життєву гру. 

На кону ще одна подія – бал Червоного Хреста, на який з’їжджаються високопосадовці Європи та королівська еліта. На ньому Грейс має промову: у ній вона звертає увагу на поняття «любов», яка здатна все виправити та на вагоме надихнути. «Американська Афродіта», - саме так назвав княгиню Монакську де Голль, який теж був присутнім на балу і приїзд якого населення Монако освистало. Такою зустріччю Грейс вдалося вирішити певні проблеми: вже у травні 1963 року Франція зняла блокаду і відкликала податки, а сама княгиня більше у кіно не знімалася…

Кінокартина «Принцеса Монако» об'єднала п’ять країн: Бельгію, Італію, Францію, Монако та США. Зокрема, зйомки велися у французькому Ментоне, в «Казино» Монте-Карло у Монако, в італійській Генуї. Режисери вдало відтворили як архітектурну, так і кольорову гаму середини ХХ століття: від екстер’єру та інтер’єру будівель до одягу, прикрас, автомобілів та кухонного начиння – і все це об’єднують поняття «класика» і «розкіш». У фільмі бачимо й чорно-білі фрагменти весілля пари, за яким слідкувало більше 30 мільйонів людей, що для тогочасного телебачення було рекордною кількістю. Хоча драму передати вдалося не до кінця: стосовно воєнної політики – лише натяк, щодо двоякого стану Грейс – таки-та ж невизначеність, оскільки прослідковуємо, що княгиня не надто була впевнена в тому, чи зробила правильно. Зате в ролі акторам втілитися вийшло: зокрема, Ніколь Кідман постала витонченою, наполегливою та стильною, а Тім Рот втілився в дещо агресивного, проте здатного на прощення князя. Враження критиків і глядачів змішані: декому екранізація припала до смаку, оскільки вдалося відтворити атмосферу 60-х і показати життя княжого подружжя, іншим було недостатньо філософії та драматичних моментів. Категорично про фільм висловилася королівська родина Грімальді. Принц Альберт ІІ вважає, що після показу його батька сприйматимуть як «несправедливого правителя, який контролює свою дружину». На показ фільму члени королівської сім'ї не з'явилися.  

Натомість своє захоплення картиною, зокрема, Грейс, висловлює телеведуча Ольга Фреймут, яка продублювала Ніколь Кідман в українській версії. Як каже жінка, із княгинею у неї є певні спільні риси: вони люблять класику, вирізи у сукнях, а їхні мами – вчителі фізкультури. Ользі захотілося приміряти на себе образ ікони стилю, тому зробила невеличку фотосесію. «Під час неї я наче спілкувалася з Грейс, вона диктувала мені, якою я маю бути. Елементарне вона робить вічним», - зізналася Ольга в інтерв’ю «Сніданку з «1+1». 

Особисто для мене ще однією українською Грейс Келлі є онука актора Івана Миколайчука (зіграв у "Тінях забутих предків") Марися Горобець. Фотомодель, телеведуча й журналістка, вона також відзначається елегантним і дорогим стилем, виваженістю та стриманістю (не враховуючи лише одну еротичну фотосесію, хоча й та відносно скромна, бо цілком оголеною дівчина зніматися відмовилася), а також ерудованістю (навчалася у Києво-Могилянській академії та університеті в Лондоні), займається і благодійністю. Збігом це є чи ні, але ще у 2009 році її запросили вести добродійний бал у Монако. Урочистості провели в la Salle Empire – саме тому залі, де відбувалася весільна церемонія Грейс Келлі та Реньє ІІІ. 

«Все, про що я мріяла – це знайти своє місце, кохати і бути коханою – без сумнівів, оцінки та умов – це була б моя чарівна казка…», - сказано у фільмі. Точно не можеш бути впевненим у тому, чи становище зобов’язало стати на сторону держави, чи, все ж, поклик душі та усвідомлене розуміння того, що таким чином вона робить благо як собі, так і суспільству. Та мабуть, в житті Грейс Келлі були моменти, коли на всі норми та межі їй хотілося просто начхати, вилетіти із золотої клітки та рвонути в Голівуд, щоб бути актрисою й не відчувати гніту княжих обов’язків. Все ж, це був її вибір, як би склалося її життя, коли б вона зробила по-іншому, нам також не знати. Тому з цього фільму ми можемо взяти належний урок: перед будь-яким важливим кроком нам не треба слухати навколишніх чи повторювати помилки інших, а відчути голос власних серця і душі, після чого слідувати ньому. 

А тепер добірка фото героїні - справжньої Грейс Келлі:

 

 

 

 

Юлія Девда

Фото з різноманітних інтернет-джерел

Невизначені мандри або книга, яка «рухається»

Ідею буккросингу ще у травні 2001 року започаткував спеціаліст з ІТ-технологій, американець Рон Хорнбекер. У холі одного з готелів він залишив 20 книг із пояснювальними записами, а згодом створив сайт, присвячений такій вигадці. Вже через півроку до сторінки долучилося понад 300 активних користувачів, які «позичали» книги і залучали до такого проекту нових учасників. Згодом незвичне хобі переросло у громадський рух і сягнуло кордонів Європи. Зараз буккросинг активно набирає популярності і в Україні. Долучилося до нього і місто Лева. 

Суть буккросингу – це безкоштовний обмін книжковою продукцією. Механізм його простий: охочий підтримати акцію читає книгу, залишає її у громадському місці для іншої, зовсім незнайомої йому людини, а згодом той, хто віднаходить видання, робить те ж саме. До світової тенденції Львів долучився ще сім місяців тому, коли троє студентів Франкового вишу та один з Університету внутрішніх справ зрозуміли: столиця Заходу готова до буккросингу, тому підготували спеціальний проект, який втілив би його ідею у місті.

Проте книжкові полички з'явилися  лише кілька днів тому. Поки що їх дві і розташовані вони на транспортних зупинках: Русалці Дністровій і площі Галицькій. Щодня фонд  поповнюється новими виданнями, а також – новими відвідувачами. Одна з координаторів акції, студентка факультету іноземних мов Марія Шинкарчук каже, що на поличках таких шаф можна зустріти різнотематичну літературу: «Здебільшого, це довідники, словники, енциклопедії, є книги як 50-х років минулого століття, так і цьогорічні, навіть конституції і кодекси, траплялися і диски. Інколи самі дивуємося: звідки такі книги до нас приходять?» У тому, що книжковий рух у Львові активізується, впевнена і колега Марії Анжеліка Підхомна: «Спостерігаємо, що змінюється кількість книг, але тих, які вже були на поличках, немає, з'являються інші, чуємо багато позитивних відгуків». До акції дівчата і залучили свого друга Дмитра Дідуха, який після ознайомлення з незвичним хобі вирішив: участь в акції братиме, до того ж не один: «Постараюся зібрати деякі книги, принесемо їх сюди разом із друзями», - каже він.

Учасником акції стати просто: аби змогти прочитати будь-яке з видань, відвідувач приносить незареєстровану книгу та кладе її на нижню поличку. Ввечері організатори забирають та присвоюють їй номер, відтак вона з'являється у системі сайту (http://bookcrossing.net.ua/) , щоб легше було відстежити, куди помандрує, а також одержує спеціальну наліпку з поміткою «Буккросинг». Проте більше двох тижнів затримувати її у себе не варто. 

У практиці часто трапляються і нечесні буккросери: то книги собі присвоюють, то нищать їх, але поки у Львові з такими не стикалися. Сподіваються: до спільної справи люди ставитимуться з розумінням. Окрім цього, планують помістити книжкові полиці у всіх районах Львова та навіть за його межами.

Юлія Девда

Фото Марії Джали

Скріншот Яреми Дольницького

Диво у кожному з нас!

 

Можливо, ми лише частина плану, який не знати коли буде виконаний

Із фільму «Зимова історія»

 

Хвилина за хвилиною, день за днем, так само і рік за роком ми проживаємо особисту історію, інколи ставлячи глобальне запитання: чи шлях наш був спрогнозований наперед і навіть різкі повороти, що у визначальні моменти здавалися віртуозною грою із долею, задовго були позначені у нашій «Книзі життя», чи все ж, право на розпорядження кожною миттю ми отримали одразу, після першого ж подиху, і саме від нього почали наш марафон? Якби хто не думав, безцінний дар ми одержуємо не лише «для галочки». Кожному з нас дістається чітке призначення, яке ми маємо виконати у визначений часовий відрізок, зумівши наповнити його сенсом.

Фентезійна драма американського режисера Аківи Голдсмана, який заодно продюсував картину і написав сценарій до неї, торкається саме цієї теми. Відзнята за мотивами однойменного роману Марка Гелпріна, вона показує, що завдання, що його поклало перед нами життя, часових меж не має. На великі екрани фільм вийшов у 2014 році, в Україні прем'єра відбулася 13 лютого цього року. 

Головний герой Пітер Лейк (Колін Фаррел) – грабіжник з талантом: щоразу, як хлопець щось краде, його помічають, за ним женуться, а впіймати не можуть. Одного разу, коли його мало не затримали, білий кінь, який взявся нізвідки, врятував злодія. Згодом виявилося, що тварина вміє літати та стрибати з чималої висоти. Пітер не знає своїх батьків, оскільки вони ще маленьким, рятуючи дитину від туберкульозу, у невеликому човнику спустили його на воду. Невдовзі немовля відшукають, хлопчик один за одним змінюватиме притулки, а згодом піде до мафіозі Перлі Сомса (Рассела Кроу), який деякий час виховуватиме Пітера, а пізніше стане його найзапеклішим ворогом. 

Чергове пограбування: авантюрист проникає в будинок багатіїв, але несподівано чує звуки роялю, за яким композиції Бранса виконує рудоволоса Беверлі Пенн (Джессіка Браун Фіндлей). Помітивши злодія, вона лякається, але вже через кілька хвилин вони мило чаюють і розповідають один одному про себе. Пітер дізнався, що дівчина хвора на сухоти і потребує постійно перебувати у холодному середовищі, а життя її догорає. Після першої ж зустрічі він усвідомлює: жити без красуні не може і відчуває, що покликаний її врятувати. Так і стається. Коли вороги вбачають загрозу у тому, що кохання Пітера може вивести дівчину із хворобливого стану, мало не вбивають Беверлі біля її ж будинку. Та скакун із вершником мчать на допомогу, виривають рудоволосу з рук бандитів і зупиняються на озері Кахерис, де стоїть будинок батька Беверлі. 

Перед Новим роком влаштовують бал: у вирі святкової атмосфери Беверлі й Пітер танцюють серед багатьох пар і веселяться. Глядач може помітити певну схожість цієї частини фільму з такою ж сценою у «Титаніку», коли дівчина із вищого суспільства Роза і бідний хлопчина Джек також опиняються у світському товаристві. Та схожою є не лише ситуація, а й костюми героїв, зокрема, кольори та фасони їхнього урочистого вбрання. Після балу Пітер і Беверлі пізнають кохання – ту мить, на яку так чекала дівчина, хоча насолодитися нею довго не змогла: прямо на ліжку вона помирає від отрути, підлитої у шампанське підлим офіціантом на балу. Пітер несе її до прохолодженої кімнати, цілує (саме таким, за словами  сестри Беверлі «крихітки Уілл» мало бути призначення цього місця), але нічого не допомагає…

Після похорону Беверлі Пітера сильно б'ють вороги, а колишній хазяїн Перлі скидає його у річку. Та не так просто вбити того, хто ще повинен виконати своє призначення. Вода стає своєрідним порталом, через який чоловік потрапляє у сучасний Нью-Йорк, але навіть не підозрює, що разом із ним туди перенеслися темні сили. У величезному місті він зустрічає репортера Вірджинію (Дженіфер Коннелі), яка за допомогою фото, на яких присутні  Беверлі  і Пітер, допомагає йому згадати, хто він є насправді (після ударів утратив пам'ять). Її дочка Еббі, що так схожа до Уілли, хвора на рак. Після приступу у дівчинки Пітер вмовляє Вірджинію летіти до того-таки озера Кахерис. Вірний кінь знову прийшов на допомогу, а згодом – проломив лід, через що всі недоброзичливці які переслідували героїв,  пішли під воду разом зі своїми сучасними авто. Еббі не приходить до тями. Цього разу вона потрапляє на чарівне  ліжко і диво стається: дівчинка притомніє, а Пітер продовжує мандрувати у часі і просторі…

Незважаючи на цікавий сюжет, чималий бюджет та високі касові збори, від критиків фільм одержав негативні відгуки, тоді як серед глядачів думки розділилися. Можливо, очікували більшого динамізму та різких поворотів, якими ця картина особливо не вирізняється. Стосовно акторів, кожен втілився у свою роль доволі таки на високому рівні: Колін Фаррел перетворився у грабіжника-авантюриста і романтика з чутливою душею; Расселу Кроу під силу було зіграти жорстокого та нестерпного хижака-мафіозі, а Джесіка Браун Фіндлей постала перед глядачами як дівчина, наповнена сонячним світлом, що здатне зігрівати всіх навколо, незважаючи на те, що сама ж вона для збереження життя потребувала холоду. Незвичним є амплуа Вілла Сміта: актор став поводирем темних сил, а водночас, своєрідним сумлінням, яке наводить навіть ворогів головних героїв на роздуми щодо їх вибору. Мінорні персонажі також стали яскравим доповненням кінокартини, пройнятої погонею за втіленням свого призначення. Недарма ж інша назва фільму – це «Кохання крізь час», яке є необхідним, оскільки без нього втрачається сенс. Стосовно самої зйомки, то використані тут як панорами, так і середні та великі плани, які плавно переходять один в одного та не створюють кадрового хаосу. Значна частина фільму – це зимові мотиви: краєвиди та подорожі, а також – елементи фантастики.

  

«Ми механізми, яким потрібна допомога Всесвіту, що нас заведе», - мовиться у кінокартині. Фраза ця невипадкова, адже своє призначення не можна проспати, ним гріх знехтувати, а ще ганебніше – не мати бажання шукати. Позбудьмося цього і зуміймо серед плину думок і справ його віднайти.

Юлія Девда