Перший пішов або як Юльця із Ксенею у львівських замках побували…День третій.

15.03.2015 рік.

Якась контрастна у цьому краї погода. Сьогодні за вікном уже сонечко, і настрій чудовий із самого ранку! Після сніданку ми з Оксаною попрямували до Підгорецького замку, а йти ж то – хвилин п’ять, не більше, бо живе моя подруга доволі близенько, майже поруч із цим архітектурним шедевром. Однак зупинилася перед липою, якій вже не одне століття. У селі ходять легенди, що під нею полюбляв сидіти Богдан Хмельницький, а сама вона кілька років тому мало не згоріла вщент! «Якесь унікальне у вас село – то із догнальцями боретеся, то на Марусеньку чатуєте, то гетьмани під деревами у вас сиділи…Що ще?» – «Є в нас у селі хлопець, що більше трьох метрів росту має…» – «Ого! Чому ж досі країна про нього не знає?» – «Не хоче про це афішувати…»

Підгорецький замок будували упродовж 1635-1640 років. На той час службові приміщення утворювали квадратний двір з терасою, пристосованою до оборони. З трьох боків палац оточував глибокий рів, а з північного боку, зверненого до долини, він мав гарну терасу з балюстрадою і скульптурами. До замку в'їжджали через велику браму — портал із двома колонами. Мармурова таблиця на брамі зустрічала гостей латиномовним  написом: «Вінець ратних трудів — перемога, перемога — тріумф, тріумф — відпочинок». Сьогодні ж замок закрили на реставраційні роботи, бо від часу будівництва і дотепер він кілька разів переходив із рук у руки, неодноразово западав і відновлювався, був пограбований російською армією, потерпів внаслідок пожежі і навіть став санаторієм для тих, хто хворів на туберкульоз…Архітектурний ансамбль утворює й Італійський парк, однак зараз він не є таким розкішним, який був кілька століть тому, коли оточував тераси, а також доповнює костел Воздвиження та святого Йосипа…

Дивлячись на замок, не скажеш, що він став руїною, навпаки, такий його стан допомагає хоча б в уяві відтворити тодішнє придворне життя. От стаєш біля старовинних перил і мимоволі згадуєш слова Ліни Костенко із вірша «Буває мить якогось потрясіння…»: «І  до  віків  благенька  приналежність переростає  в  сяйво  голубе. Прямим  проломом  пам'яті  в  безмежність уже  аж  звідти  згадуєш  себе...» Марусеньки ми так і не зустріли, хоча додому розчаровані не поверталися. У гості мене запросили ще, приємно здивували керамічною картиною із зображенням Підгорецького замку, а я подякувала за щедру і щиру гостинність. Що ж, тепер моя черга здивувати Оксану!Жаль, що не встигла книгу висловів розгорнути, то, може, варто сформувати власний? 

Як доїхати

Зі Львова, зі сторони Винників, сідаєте на маршрутку, яка їде до Золочева, звідти пересідаєте на ту, яка прямує до Підгірців, виходите на зупинці біля костелу, а навпроти нього – вже і сам замок. Аби потрапити до Золочева чи Олеська – користуєтеся транспортом, що прямує цими напрямками.

Вартість подорожі

Поїздка обійшлася мені у 153 гривні – дорога туди і назад (48 гривень), пересадки на маршрутки (21 гривня – по 7 гривень рейс), 30 гривень – екскурсії у трьох замках, символічний перекус (17 гривень), дрібні витрати – 37 гривень. 

Отож, загалом, подорож вдалася. Я отримала позитивні враження та три дні прожила без Інтернету і це, виявляється, – цілком можливо! Уже думаю над тим, як написати про мандрівку Ужгородом.

Юлія Девда

Фото Оксани Тишко та автора

Перший пішов або як Юльця із Ксенею у львівських замках побували…День другий.

14.03.2015 рік.

Не була здивована, що прокинулася не у своєму гуртожитському ліжку, відчула приплив сил, однак заскочилася снігом, що випав над ранок, а светра теплого я ж то не взяла! Добре, що хоча б гумові чоботи прихопила, і то встигла десь їх подерти…Теплий одяг мені дали, з Оксаною ми швиденько поїли і відправилися на зупинку. У маршрутці, під композиції ОЕ «911», Тараса Чубая «Вона» та інших їдемо до Золочева. «Велике село», – сказала одна з моїх одногрупниць. Досі не знаю, чи ж сама у цьому переконалася, однак доволі непоганим виявився торговий центр «Надія», де мені закортіло придбати кілька резинок для волосся і де на мене, як на туристку, поглядали інші. А що? Набитий рюкзак, заплетена на бік коса, хустка під шиєю – чим я не туристка, незважаючи на те, що у цю роль вживаюся вперше?

Ось і видніються стіни замку, до якого ми йшли. Це вже зараз він музей-заповідник, який щодня відвідують охочі дізнатися про оборонні споруди країни більше. Впродовж віків, від часу свого заснування багатієм, батьком короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського Якубом Собеським у 1634 році, він був як фортецею і королівською резиденцією, так і навчальним закладом та навіть тюрмою. Автор його проекту – невідомий італійський архітектор. На місці старого дерев'яного замку йому вдалося звести два палаци – Великий і Китайський. Досьогодні збереглися надбрамна вежа, вали, гармати. 

У Великому палаці ми оглянули всі кімнати, побачили, як жили тогочасні пани, якою будівля є всередині, а також в загальних рисах ознайомилися з історією самого замку. Китайський палац потішив Музеєм Східних культур – живопис, графіка, скульптура, археологічні експонати, які представляють мистецтво Єгипту, Китаю, Японії, Індії, Туреччини, Персії…Оглядаючи ці роботи, я зрозуміла, чому Східна цивілізація, навідміну від динамічної та екстравертної Західної, є гармонійною, зануреною в себе. А все тому, що які ж філігранні роботи вони подарували світові! Мабуть, тут і відповідь…Коли виходили із палацу, то дізналися, що там, влітку, на другому поверсі, проводитимуть чайні церемонії…Проте однією із загадок Золочівського замку є камені, які розташовані неподалік будівель, під одним із підйомів до гармат. Поки написи на них не змогли розшифрувати. Датовані ХІV- початком XV століття, камені привезли із села Новосілки. Історики припускають, що автори написів – тамплієри…

Після такої прогулянки ми добряче зголодніли, тому попрямували до центру і зайшли в…«Настуню!» Кафе, до якого Оксана полюбляла ходити в дитинстві, тому побувати тут після стількох років – здивування для самої неї! Піца і сік дещо втамували голод, і далі на нас очікував Олеський замок, куди пішли вже разом із Даринкою.

Чесно кажучи, вразив він мене дещо менше, ніж Золочівський. Частину будівлі закрили на реставрацію, тому ми просувалися тими кімнатами, до яких був доступ – скульптури, картини, покої, зовнішні кам'яні стіни…До речі, замок належить до одних із найстаріших, вперше про нього згадують ще у 1327 році, пережив не одну битву, тому зараз потребує відновлення. Після закінчення екскурсії, їдучи дорогою від замку, ми зупинилися біля вольєра із двома страусами, які поважно ходили болотом і добряче розвеселили нас, присідаючи та виконуючи крильми дивний танок. Мабуть, так вітають кожного гостя…

«Ти знаєш, існують різні версії того, де замурували Марусеньку. Все через те, що, подейкують, зрадила вона свого чоловіка – пана Собеського, от і розправився він із нею так жорстоко. Кажуть, її останнім прихистком стала або стіна однієї з кімнат, де стрімко обриваються сходи, або прибудова біля самого Підгорецького замку …»– «Щось мені ніяково. Однак завтра вже будемо там, чи трапиться нам щось?» – роздумую я… 

«Я та, хто веде тебе…» – знову пише книга…Гм, куди ж приведе?

ПОДОРОЖ ПЕРША. Перший пішов або як Юльця із Ксенею у львівських замках побували…День перший.

Подорож – перемога над життям

Валентин Сидоров. «Сім днів у Гімалаях»

13.03.2015 рік.

Ми вирішили чекати наступну, бо біля тієї маршрутки, що вже от-от мала вирушати, ще юрмилися люди, які налаштовані були у неї зайти. Поки краплі дощу билися об її вікна, асфальт перетворювався у калюжі, а Оксана стояла зі своєю сумкою і передзвонювала мамі, повідомляючи, що ввечері приїде не одна, а з довгожданою гостею (що не могло не тішити), я згадувала, як виникло бажання відвідати Підгірці. 

Мабуть, ви здогадалися, що із цього селища сама Оксана, а в ньому розташований один із найдавніших замків Львівщини, оповитий легендами про загадкову примару Марусеньку, яка інколи ходить парком, що розташований біля самої будівлі, поміж його деревами. Приїхати я мала ще в перший тиждень другого семестру, тобто всередині лютого, згодом вирішила, що в цьому мальовничому куточку проведу святкові вихідні (7-9 березня), але виділити час вдалося таки через тиждень – на 13-15 число. Це мала бути моя перша серйозна подорож, хоч не така тривала і не на величезну відстань, однак я хвилювалася, бо розпочати завжди найважче…

Після двохгодинної дороги та мого здивування, що краєвиди, зокрема горби, дещо нагадують мою рідну Косівщину, ми пересіли на наступну маршрутку, яка прямим рейсом їхала на Підгірці. За вікном і далі лив дощ, всередині салону тускло горіло світло, яке водій інколи вимикав, двірники насторожено скрипіли, обтираючи із лобового скла краплі, а в домі секти Догналів світилося, мабуть, черговий обряд проводили чи щось читали… Мені ставало моторошно, а потім ще більш моторошно, оскільки зійшли ми з Оксаною із маршрутки, перейшли дорогу і почимчикували полем, яке вже встигло обгоріти, бо ранньою весною його щорічно випалюють, так, як усюди …Трішки світла додавала ілюмінація костелу, який розташований навпроти замку, що, мабуть, також підсвічувався…

Єдиний магазин у селі, одна в нім і продавчиня, яку не стрималася спитати: «Чи не страшно ж Вам?», зважаючи на те, що біля невеликого Народного дому, що розташовувався в кількох кроках від крамниці, вже збиралися сільські хлопчаки. Після того, як Оксана накупила своїй молодшій сестричці Дарині солодощів, ми вийшли і попрямували вузькою болотяною вуличкою…Я дивилась у бік замку і, чесно кажучи, боялася. «Ти бачила її?» – «Так, і неодноразово, кілька разів між деревами, а одного разу у замку, тобто у його схованій частині. Ми зайшли туди із ліхтарями, і в один момент вона просто накинулася на світло…Згадаю – досі мурашки. З Марусенькою побачитися хотіли навіть екстрасенси, однак ніхто нічого тоді конкретного не сказав»…

Заходимо у кухню, одразу відчула тепло, привіталася, поклала на стіл печиво, скуштувала борщу та картоплю. Бабця Оксани Ліда розповіла про численні скандали, пов'язані з догнальцями, до яких молитися ходить мало не півсела. Виявляється, що секту створили у Підгорецькому монастирі, що поруч зі Львовом, назвавши її на честь лідера - Антоніна Іллі Догнала. Він є громадянином Чехії, який на території України перебуває незаконно. 3 березня 2008 року чоловік сам проголосив себе патріархом, вигадав Візантійський Католицький Патріархат, а через рік, 11 серпня 2009 року, заснував Українську правовірну греко-католицьку церкву. Однак богослужіння, які вони проводили, були не зовсім релігійного спрямування, оскільки група співпрацювала з комуністичними службами. Крім того, самому Догналові ще два роки тому заборонили перебувати на території України. Попри це, він досі тут...

Після смачної вечері та неочікуваних подробиць про тамтешнє «чорне братство», сім’я зібралася спати. Я теж. На цих вихідних ночуватиму в кімнаті Оксани – ніжно-зелений колір, котел, м’який диван і постіль з Вінні-Пухом. Так приємно! Перед самим сном подруга принесла книгу, яку можна розгорнути на будь-якій сторінці і прочитати вислів, над словами якого варто задуматися. Мені випав: «Ти так зайнята своїми обов'язками, що забуваєш, що я є твоїм стерном…» Гм…Юлю, може, і справді варто змінити щось у собі і навколо себе?...Я поринула у міцний сон...