«Дивергент»: на межі страху…

Страх не паралізує, а пробуджує!

Фор (Тобіас) із фільму «Дивергент»

Він невидимо, але з упевненістю проникає у кожну клітину нашого тіла, сіє в душі морок, а в очах непереборне бажання швидше покінчити з такими відчуттями. Явище, яке може сидіти в тобі роками, так і не викорінившись, або з'явитися зненацька і так же швидко зникнути, оскільки раптом знайшлися сили, щоб його подолати…Наш СТРАХ…У кожного він свій і методи боротьби з ним виводить той, хто в його полоні.  Висота, темнота, закритий простір, природні стихії, тварини – це далеко не повний перелік того, що змушує нас чи то легко тремтіти, чи вгамовувати мороз шкірою. Але хто сказав, що страх – це постійно? Головне – зважитися на те, щоб цілком позбавити від нього свою свідомість. 

Між рядками, чи то між кадрами, тему страху помічаємо у пригодницькому бойовику американського режисера Ніла Бергера «Дивергент». Картину презентували у березні 2014 року в США, а в Україні на великих екранах її прокат розпочався 10 квітня. Фільм зняли на основі першої часини трилогії «Дивергент» - роману «Обрана», автором якого є молода письменниця-фантастка  Вероніка Рот. У 2011 році ця книга ввійшла до світових бестселерів, посівши шосту позицію за версією «New York Times». Події відбуваються в антиутопічній версії міста Чикаго, у світі майбутнього, після війни, від якої минуло сто років. Внаслідок неї суспільство перестало бути одним цілим: воно поділилося  на п’ять фракцій, кожна з яких позначає певну якість характеру й особистості людини. Правдолюби, Альтруїсти, Дружелюбні, Ерудити та Безстрашні – вибрати кожну з них можна лише у 16 років. Тому підліткам, які вже досягли цього віку, проводять спеціальний тест, який визначає приблизну приналежність до фракції, проте наступного дня діти приходять на спеціальну церемонію, де «віддають» краплину крові зі своєї руки у посудину із символом фракції, що може відрізнятися від тієї, яку запропонував тест, але тієї, в яку вступити хочуть вони.

 

Головна героїня фільму Беатріс (Шейлін Вудлі) із фракції Альтруїстів завжди захоплювалася тими, хто входив до лав Безстрашних: їх називали шаленими та божевільними, оскільки швидкість, з якою вони піднімалися на будинки й конструкції, та стрибки із потяга викликали захоплення і здивування водночас. Після проходження тесту результат дівчини не є визначеним, а інструктор, яка була разом із Беатріс, повідомляє їй: «Ти дивергент». Для тогочасного суспільства ця категорія осіб становила неабияку загрозу, на них полювали, їх винищували. А все через те, що дивергенти вміли контролювати свої страхи, не підкорялися вказівкам згори, нестандартно мислили, а ще – мали риси кожної із п’яти фракцій: охоче допомагали, володіли проникливим розумом, були щирими одне з одним та іншими, завжди відстоювали правду та вміли приборкати свої страхи. На церемонії вибору дівчина дивує усіх, обравши Безстрашних. ЇЇ брат Калеб (Ансель Елгорт) вступає до Ерудитів, оскільки володів високим рівнем інтелекту. Діти прощаються із батьками та починають вивчати ази обраної фракції. 

Поки Калеб вдосконалює свою ерудованість, Беатріс пізнає життя сміливців. Фракція Безстрашних покликана захищати місто та жителів у ньому, її підопічні вірять у щоденний подвиг та силу. Щоб досягнути такого рівня, вони готують себе фізично, борючись одне з одним та виконуючи завдання на швидкість і міцність, та психологічний, проходячи подібний перед вибором фракції тест. Доволі жорстоко керівництво поводиться з тими, хто не досягнув значних результатів: їх без права повернення відраховують. «Ви вибрали нас, а тепер вибір за нами», - кажуть суворі лідери. Спочатку Беатріс, яка у фракції стає Тріс, першою кидається у прірву між будинками, на дні якої сітка, а також непогано проявляє себе під час командного завдання, проте продовжує вдосконалюватися у бойовому мистецтві, оскільки поки що не щастить. Крок за кроком, із червоної зони таблиці – своєрідних лузерів, вона переміщається у білу, після чого її офіційно зараховують до Безстрашних. 

Задоволений здібностями дівчини й інструктор новачків – Фор (Тео Джеймс), який також підштовхував дівчину до вдосконалення її навичок. Під час тестування хлопець дивується, як Тріс вдається нестандартно долати страхи. Він здогадується, що його підопічна також належить до дивергентів. Спитаєте, чому також? Та тому, що й Фор є таким. Його татуювання на всю спину, де відображені символи п’яти фракцій, є тому підтвердженням. А ім'я Фор символізує чотири страхи, які вкоренилися у свідомості інструктора. Їх Тріс бачить під час спільного проходження тесту: висота, клаустрофобія, вбивство безневинної дівчини та Маркус – лідер Альтруїстів, який є батьком Фора. 

Між дівчиною і хлопцем – двома дивергентами, виникає кохання, вони стараються вберегти один одного від арешту та смерті, оскільки полювати починають і на них. Загрозу для таких людей становлять Ерудити, керівником яких є Жанін Метьюс (Кейт Вінслет). Безстрашним вводять сироватку, що змушує їх напасти на місце поселення Альтруїстів. За думками інтелектуалів, саме вони найбільше руйнують устрій суспільства. Та в один момент Фор і Тріс видають себе, за ними тепер женуться самі Безстрашні. Дівчина зустрічає і своїх батьків, які рятують її ціною власного життя. Згодом виявляється, що вони також входили до фракції сміливців. Парі вдається вирватися з уже ворожих рук, вони стрибають у потяг і мчать, а куди – не знати…Принаймні, це для них не страшно, бо давно навчилися приборкувати те, що сіє в душі морок, а тілу спричиняє тремтіння, вони ж дивергенти…

Режисерам і продюсерам картини вдалося передати динамізм і нестримність тогочасного життя, принаймні, серед Безстрашних. Фільм не є сукупністю кадрів і сцен, які нудно переходять одна в одну. Це є логічна, але жвава послідовність епізодів, яка не дає глядачеві заснути. Проте, на перший погляд, миттєві і швидкі кадри, все ж, пронизані плавними переходами, які збалансовують загальну атмосферу руху. Переважають у кіно кольори темної гами, здебільшого чорний, сірий, темно-синій, які чергуються зі світлими полями та зеленню в окремих фрагментах, хоча похмурим фільм назвати також не можна. Зйомка, звісно ж, доповнена фантастичними елементами. Актори також на дві години втілилися у Безстрашних. Тріс із покірної та несміливої перетворилася на відчайдушну та сильну, а Фор, все ж, видає свої слабкості, проте є надійною опорою для коханої. Інші актори – це члени фракції Безстрашних: як друзі, так і вороги Тріс і Фора, як  ті, хто здатні прийти на допомогу, так і ті, хто вбачає в дівчині сильного суперника та прагне її знищити, а також батьки, які поважають вибір своїх дітей. Панорама персонажів склала цілком гідне тло, яке доповнює динаміку розгортання подій. Серед критиків і глядачів фільм одержав знову змішані відгуки. Зате команду вдовольнили касові збори: при бюджеті 85 мільйонів доларів кінокартина зібрала понад 260 мільйонів доларів. 

«Майбутнє належить тому, хто знає, де йому призначено бути», - сказано у фільмі. Мабуть той, хто справді усвідомлює свою життєву місію, розуміє, як її опанувати й виконувати, і будь-який страх сам собою відпаде. Та й хто сказав, що страх – це постійно? Головне – зважитися на те, щоб цілком позбавити від нього свою свідомість.

Юлія Девда

Крістіна Бердинських: «Всі історії мене надихали»

Кілька днів тому я помістила на свій блог рецензію на книгу «Єлюди», куди ввійшло понад 130 історій із «майданного» життя тих, хто стояв на барикадах упродовж листопада 2013 – квітня 2014 року, не покидав їх у найбільш критичні моменти і не втрачав надії на перемогу. Доповнюю роботу невеличким, але таким бажаним інтерв’ю з авторкою проекту Крістіною Бердинських, з якою сконтактувалася через Facebook. Нагадаю, що до початку революційних подій журналістка працювала політичним оглядачем у «Кореспонденті», а після звільнення з роботи стала активною учасницею Євромайдану, де упродовж п’яти місяців спілкувалася з людьми з різних міст і навіть країн.

Спочатку Крістіна поміщала розповіді на свою сторінку у Facebook, згодом створила окрему – «Єлюди-maidaners» (https://www.facebook.com/maidaners?fref=ts ). Коли читати історії почали тисячі відвідувачів, виникла потреба перекладати блог на більше ніж десяток мов, щоб героїзм і щирі прагнення українців зміг правдиво побачити увесь світ.

   Крістіно, які були відчуття, коли Ви збирали матеріал для кожної історії? 
    - Було по-різному. Все залежало від людини, з якою я спілкувалася. У когось із моїх героїв була складна доля (наприклад, хлопець-сирота), а хтось навпаки був успішною людиною. Але майже всі історії мене надихали.

   Як працювалося в умовах, коли існувала небезпека штурму чи нападу?

- Найгарячішими моментами Революції  були ніч штурму з 10 на 11 грудня та 20 лютого, коли відбувались криваві події на Інститутській. Тоді на Майдані я не була. Не приховую: мені справді було страшно.
  

Що особисто Вам приніс досвід спілкування з активістами на Майдані? 

   - Упродовж тих кількох місяців я почула сотні історій, а також побачила, що в Україні багато людей можуть працювати волонтерами і нічого не вимагати, робити щось безкорисно. 

Як вдавалося віднаходити таких героїв і розповіді яких із них є для Вас улюбленими?  

 - Багатьох людей я зустрічала випадково, просто починала говорити і мені подобалась розмова. Про інших людей мені розповідали інші (писали у Facebook, говорили, як знайти того чи іншого співрозмовника).  Декого я намагалась віднайти сама, як-от дзвонаря із Михайлівського собору. Я просто прийшла у церкву і запитала, хто бив у дзвони у ніч з 10 на 11 грудня. Після цього мені й  покликали Івана. Серед історій для мене немає фаворитів, оскільки кожна з них є своєрідною, унікальною. 

    Скількома мовами ведуть ваш блог? 
    - Мій блог вели на 18-ти мовах (включно з українською), проте у травні я його закрила. Іншомовні сторінки не оновлюю з квітня.

Де можна придбати книгу і коли вона з'явиться в інтернет-просторах?

 - «Єлюди» можна придбати у мережі книгарень "Є" і "Сяйво книги" або замовити через Інтернет. Коли з'явиться електронна версія, я ще не знаю.

Які плани стосовно заснування і розвитку подібних проектів?  

 - Не думаю, що схожий проект буде можливий. Мені просто не хочеться його дублювати. Для мене він був справді унікальним досвідом. Ну а далі потрібно працювати над чимось новим. Швидше за все, я повернусь у традиційну журналістику.

Нам залишається побажати Крістіні успіху та натхнення у творчих починаннях, а також подякувати за таку благородну роботу, якою журналістка зуміла передати настрій, трагізм і незламний вольовий дух Революції Гідності. 

Розмовляла Юлія Девда
Фото з особистого архіву Крістіни Бердинських

«Єлюди» - більше, ніж просто щоденник…

Лише так можна щось пояснити: від серця до серця, з вуст в уста

Євгенія, героїня книги

 Легке пощипування внизу підборіддя, що плавно пересувається  на шию і відлунюється аж десь по колінах…Можливо, дивно читати, але саме так у мене мандрують «мурашки по тілу». Принаймні, таке відчуття у мене було тоді, коли вникала у кожну сторінку, кожен рядок цієї книги. Вона є не лише звичайним щоденником невеличких, але таких живих і щирих розповідей про тих, хто, борючись за втілення споконвічних і доленосних прагнень упродовж Революції Гідності, був на барикадах з першого дня і продовжує перебувати далі, тепер уже на кордоні із державою-ворогом…Це й певний пласт, що здатен змінювати свідомість людей, які взяли до рук і не просто прочитали більше сотні розповідей,  а й зуміли пропустити крізь себе кожну з цих справді теплих історій у морозну зиму, переживши їх разом з авторкою. Це і ті, портрети, на основі яких свідомі учасники майданів із невимовним трепетом і потужним сплеском згадують чи то найперші дні революційних подій, які позначилися молодечим дерзанням і щирим прагненням стати частиною Європи, чи дні анексії Криму, коли країна була на межі громадянської війни…

Книга журналістки Крістіни Бердинських «Єлюди», яку презентували наприкінці червня цього року, не виникла звичайним способом: роками її автор не відкладала, та й складена з окремих аркушів-записок, яких впродовж років ставало все більше, вона також не була. Написана за принципом «тут і зараз», під впливом як суспільно-політичних подій, так і емоційних вражень, спочатку з'явилася на сторінці «Єлюди-maidaners» у Facebook у вигляді блогу  (https://www.facebook.com/maidaners?fref=ts), який щодня читали десятки тисяч відвідувачів,  і аж ніяк не мала на меті стати окремим виданням. Натомість, зараз є найбільш популярним проектом про людей, які стояли на Майдані, не тільки в Україні, а й за її межами. 

 

Як зізнається у своїй книзі авторка, тиждень перед  початком Революції був для неї не з веселих: вона звільнилася із впливового «Кореспондента», в якому шість років працювала політичним журналістом,  будучи задоволеною як роботою, так і колективом; в матчі проти Франції Україна перемоги не здобула, тому на грандіозну спортивну подію – Чемпіонат світу 2014 року не потрапила; а 21 листопада уряд відмовився підписувати Угоду про асоціацію з Європейським союзом. Хотілося відпочинку, нових сил і звершень, своєрідної паузи у професійній діяльності. Але творчу відпустку Крістіні взяти не вдалося, оскільки вже 24 листопада вона разом із друзями пішла на перше громадське віче, після нього поїхала у Вільнюс на саміт, а вже 1 грудня 2013 року, яке вважається стартом проекту, була на Майдані. Саме цього дня Крістіна висвітлювала події в Києві для іноземного видання. Після силового розгону студентів беркутівцями почалися  протистояння на Банковій. Намагаючись зрозуміти, у чому суть, дівчина вирушає на вулицю, де зустрічає двох медиків-волонтерів, які на місця подій приїхали з регіонів, щоб надавати допомогу постраждалим. Після того, як відбулася чергова сутичка, хлопці ринули в епіцентр. Побачене вразило журналістку, після чого на своїй сторінці вона написала про цих героїв. Мабуть, тоді ще не здогадувалася, що ця історія стане лише початком розповідей про простих, але разом з тим, неординарних і таких щирих людей, з якими їй упродовж п’яти місяців доведеться познайомитися на Майдані – місці, де в той час будувалася нова свідомість, нова культура, нова сторінка в історії держави. «Щодня я зустрічала прекрасних людей, як ці хлопці. Скромних і водночас упертих та відчайдушних. Із різним рівнем доходів і різною освітою. Хтось із заходу, хтось зі сходу. У кожного своя унікальна доля. Один малює картини, другий будує будинки, третій – власник бізнесу», - говорить про свій унікальний досвід журналістка. 

До книги увійшло більше 130 історій, які подали за таким же алгоритмом, як і на «Facebook»: спочатку йде фото героя, збоку дата, а внизу – розповідь про нього. До речі, фотографувала людей Крістіна своїм смартфоном, який заодно був їй і за диктофон, на який записувала розмову. На перших сторінках книги вміщено й хронологію подій Революції: від початку зборів біля стели на Майдані Незалежності 21 листопада 2013 року до втечі Віктора Януковича з резиденції «Межигір'я» 22 лютого 2014 року. Конкретний часовий проміжок, який описує книга – це від 1 грудня 2013 року до 4 квітня 2014 року. Та цією датою історії не вичерпалися, оскільки після неї Крістіна помістила ще ще 20 портретів, які стосувалися активістів зі східних областей, тих, які мали проукраїнську позицію.

Перегортаючи сторінки книги, читач зрозуміє, наскільки невимушено її писала журналістка: жива мова, передана навіть з деякими помилками, звичайні фото – без фотошопу та пафосу, а також – безпосередність у ставленні до тих, з ким спілкувалася, а розмовляти, повірте, довелося з багатьма. Є у книзі історія, наприклад, про Миколу, який варив на Майдані куліш і годував ним усіх охочих;  про Оленку, яка безкоштовно дбала про зовнішній вигляд людей, які стояли на барикадах, роблячи їм стрижки та зачіски; про відчайдушного та впертого хлопчика Романа, який все тікав і тікав з дому на барикади після того, як міліція його одразу ловила; про Геннадія, який щовечора приходив на Майдан із двома великими термосами, щоб гарячими напоями зігрівати тих, кому стояти стало холодно і морозно; про пару Олену й Назара, які малювали портрети майданівців; про героя  і, на жаль, першу жертву кривавих подій січня Сергія Нігояна, який віддано любив Україну, поклавши за неї життя, і навіть не здогадувався, що навіки стане Героєм…

На варті були й медики, які безупину надавали постраждалим допомогу і були готові проводити, можливо, найскладніші операції у своєму житті мало не в бойових умовах, за що їх справедливо нарекли «янголами у білих халатах». Та стаючи рятівною ниткою для інших, вони й самі потрапляли на лікарняне ліжко. Наприклад, медик-волонтер, тернополянка  Олеся Жуковська потерпіла від снайперської кулі, що наскрізь пробила дівчині шию, але не змогла зламати її прагнення боротися за життя, а хірург Рамі зумів згуртувати своїх колег і разом з ними одночасно оперувати дев'ятьох майданівців. 

Упродовж Революції на майдан висвітлювати події приходили і журналісти: Мустафа Наєм, який після відмови Януковичем підписати Асоціацію на своїй сторінці у соцмережі запропонував людям вийти на Хрещатик, і вони його послухалися; Лідія Паньків, яка в ефірі «Інтера» сміливо висловилася стосовно політики, яку в той час вів канал; польський відчайдух Бартек  Маслянкевич, який відзначився високопрофесійними якостями, звинувачуючи нерозумних беркутівців у жорстоких діях над українцями та багато інших. Були і ті, які стали мішенями ворога, отримавши від його куль тілесні ушкодження.  

Вагому роботу проводили і волонтери,  щоб підсилити дух Майдану,зуміти об'єднати людей.  Лекції «Відкритого університету», створення на Майдані святкової атмосфери упродовж новорічних днів, фотовиставка на Хрещатику, концерт гурту «Океан Ельзи» - далеко неповний перелік тих речей, які міцно згуртовували та підсилювали віру в перемогу. Було і на Майдані кохання: справжнє та щире, як у директора ювелірного магазину Анни і її нареченого Віталія, який підтримував свою дружину у намірах допомагати мітингувальникам, а було й нерозділене, як в Галини та Руслана, які між собою хоча і не знайомі, але почуття до хлопця дівчина плекати продовжує, і надію на їх взаємність не втрачає. І музика була на Майдані, зокрема, від екстреміста Богдана, який у своїй грі на фортепіано в Українському домі поєднав як біль народний, так і особистий, бо рік тому втратив кохану…Яких тільки життєвих історій не переплелося у цій книзі, а вони, своєю чергою, переплелися на Майдані і вплелися в історію нашої країни (отака-от логічна тавтологія).

Мені приємно було дізнатися і про те, що серед патріотів на майдані була і 32 сотня, яку складали чоловіки із мого рідного Косівського району Івано-Франківської області. Спочатку вони допомагали стояти в охороні «афганцям, а після того, як з нашого району на Майдан почало приїжджати все більше людей , вирішили зареєструвати окрему сотню. Згодом активісти звели на Майдані невеличкий будинок, який став пунктом обігріву. Його особливістю було те, що всередині майстри зробили все своїми руками, наприклад, двоповерхові дерев'яні ліжка.  «Якщо їм дати достатню кількість будівельних матеріалів, вони збудують дев'ятиповерховий  будинок на Майдані», - жартували про них люди, а вони на те: «Легко!»

Однак проект Крістіна Бердинських закрила. Ще наприкінці травня вона завершила його історією про закоханих Олексія та Юлю, які виходили на Євромайдан у Луганську ще з перших днів. На своїй сторінці у Facebook такий крок пояснила тим, що проект заснували у кризових умовах, та й бажання виникло повернутися до нормального життя. "Я вдячна читачам, волонтерам із різних країн світу, людям, які відкривали мені серця і розповідали свої історії. Також дякую тим, хто був зі мною увесь час", - висловила вдячність журналістка. Хоча додає: за потреби проект продовжить.Сторінку ведуть англійською, французькою, польською, німецькою, італійською та іншими мовами, відтак – розповідають іноземцям про відчайдушність і нездоланність українського народу в обличчях. 

За таку роботу Крістіна Бердинських удостоїлася премії Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці», ставши її одинадцятою лауреаткою. І справді, перечитуючи кожен такий портрет, розумієш, що авторка заслуговує на таку винагороду. Бути разом із людьми, бачити, що вони роблять, вникати у те, про що розповідають і зичити кожному щасливої долі під час таких складних подій у політиці, суспільстві та й свідомості загалом, не кожному під силу. Їй вдалося. 

Юлія Девда
Фото з особистого архіву Крістіни Бердинських
Скріншоти зі сторінки "Єлюди-maidaners"