«Єлюди» - більше, ніж просто щоденник…

Лише так можна щось пояснити: від серця до серця, з вуст в уста

Євгенія, героїня книги

 Легке пощипування внизу підборіддя, що плавно пересувається  на шию і відлунюється аж десь по колінах…Можливо, дивно читати, але саме так у мене мандрують «мурашки по тілу». Принаймні, таке відчуття у мене було тоді, коли вникала у кожну сторінку, кожен рядок цієї книги. Вона є не лише звичайним щоденником невеличких, але таких живих і щирих розповідей про тих, хто, борючись за втілення споконвічних і доленосних прагнень упродовж Революції Гідності, був на барикадах з першого дня і продовжує перебувати далі, тепер уже на кордоні із державою-ворогом…Це й певний пласт, що здатен змінювати свідомість людей, які взяли до рук і не просто прочитали більше сотні розповідей,  а й зуміли пропустити крізь себе кожну з цих справді теплих історій у морозну зиму, переживши їх разом з авторкою. Це і ті, портрети, на основі яких свідомі учасники майданів із невимовним трепетом і потужним сплеском згадують чи то найперші дні революційних подій, які позначилися молодечим дерзанням і щирим прагненням стати частиною Європи, чи дні анексії Криму, коли країна була на межі громадянської війни…

Книга журналістки Крістіни Бердинських «Єлюди», яку презентували наприкінці червня цього року, не виникла звичайним способом: роками її автор не відкладала, та й складена з окремих аркушів-записок, яких впродовж років ставало все більше, вона також не була. Написана за принципом «тут і зараз», під впливом як суспільно-політичних подій, так і емоційних вражень, спочатку з'явилася на сторінці «Єлюди-maidaners» у Facebook у вигляді блогу  (https://www.facebook.com/maidaners?fref=ts), який щодня читали десятки тисяч відвідувачів,  і аж ніяк не мала на меті стати окремим виданням. Натомість, зараз є найбільш популярним проектом про людей, які стояли на Майдані, не тільки в Україні, а й за її межами. 

 

Як зізнається у своїй книзі авторка, тиждень перед  початком Революції був для неї не з веселих: вона звільнилася із впливового «Кореспондента», в якому шість років працювала політичним журналістом,  будучи задоволеною як роботою, так і колективом; в матчі проти Франції Україна перемоги не здобула, тому на грандіозну спортивну подію – Чемпіонат світу 2014 року не потрапила; а 21 листопада уряд відмовився підписувати Угоду про асоціацію з Європейським союзом. Хотілося відпочинку, нових сил і звершень, своєрідної паузи у професійній діяльності. Але творчу відпустку Крістіні взяти не вдалося, оскільки вже 24 листопада вона разом із друзями пішла на перше громадське віче, після нього поїхала у Вільнюс на саміт, а вже 1 грудня 2013 року, яке вважається стартом проекту, була на Майдані. Саме цього дня Крістіна висвітлювала події в Києві для іноземного видання. Після силового розгону студентів беркутівцями почалися  протистояння на Банковій. Намагаючись зрозуміти, у чому суть, дівчина вирушає на вулицю, де зустрічає двох медиків-волонтерів, які на місця подій приїхали з регіонів, щоб надавати допомогу постраждалим. Після того, як відбулася чергова сутичка, хлопці ринули в епіцентр. Побачене вразило журналістку, після чого на своїй сторінці вона написала про цих героїв. Мабуть, тоді ще не здогадувалася, що ця історія стане лише початком розповідей про простих, але разом з тим, неординарних і таких щирих людей, з якими їй упродовж п’яти місяців доведеться познайомитися на Майдані – місці, де в той час будувалася нова свідомість, нова культура, нова сторінка в історії держави. «Щодня я зустрічала прекрасних людей, як ці хлопці. Скромних і водночас упертих та відчайдушних. Із різним рівнем доходів і різною освітою. Хтось із заходу, хтось зі сходу. У кожного своя унікальна доля. Один малює картини, другий будує будинки, третій – власник бізнесу», - говорить про свій унікальний досвід журналістка. 

До книги увійшло більше 130 історій, які подали за таким же алгоритмом, як і на «Facebook»: спочатку йде фото героя, збоку дата, а внизу – розповідь про нього. До речі, фотографувала людей Крістіна своїм смартфоном, який заодно був їй і за диктофон, на який записувала розмову. На перших сторінках книги вміщено й хронологію подій Революції: від початку зборів біля стели на Майдані Незалежності 21 листопада 2013 року до втечі Віктора Януковича з резиденції «Межигір'я» 22 лютого 2014 року. Конкретний часовий проміжок, який описує книга – це від 1 грудня 2013 року до 4 квітня 2014 року. Та цією датою історії не вичерпалися, оскільки після неї Крістіна помістила ще ще 20 портретів, які стосувалися активістів зі східних областей, тих, які мали проукраїнську позицію.

Перегортаючи сторінки книги, читач зрозуміє, наскільки невимушено її писала журналістка: жива мова, передана навіть з деякими помилками, звичайні фото – без фотошопу та пафосу, а також – безпосередність у ставленні до тих, з ким спілкувалася, а розмовляти, повірте, довелося з багатьма. Є у книзі історія, наприклад, про Миколу, який варив на Майдані куліш і годував ним усіх охочих;  про Оленку, яка безкоштовно дбала про зовнішній вигляд людей, які стояли на барикадах, роблячи їм стрижки та зачіски; про відчайдушного та впертого хлопчика Романа, який все тікав і тікав з дому на барикади після того, як міліція його одразу ловила; про Геннадія, який щовечора приходив на Майдан із двома великими термосами, щоб гарячими напоями зігрівати тих, кому стояти стало холодно і морозно; про пару Олену й Назара, які малювали портрети майданівців; про героя  і, на жаль, першу жертву кривавих подій січня Сергія Нігояна, який віддано любив Україну, поклавши за неї життя, і навіть не здогадувався, що навіки стане Героєм…

На варті були й медики, які безупину надавали постраждалим допомогу і були готові проводити, можливо, найскладніші операції у своєму житті мало не в бойових умовах, за що їх справедливо нарекли «янголами у білих халатах». Та стаючи рятівною ниткою для інших, вони й самі потрапляли на лікарняне ліжко. Наприклад, медик-волонтер, тернополянка  Олеся Жуковська потерпіла від снайперської кулі, що наскрізь пробила дівчині шию, але не змогла зламати її прагнення боротися за життя, а хірург Рамі зумів згуртувати своїх колег і разом з ними одночасно оперувати дев'ятьох майданівців. 

Упродовж Революції на майдан висвітлювати події приходили і журналісти: Мустафа Наєм, який після відмови Януковичем підписати Асоціацію на своїй сторінці у соцмережі запропонував людям вийти на Хрещатик, і вони його послухалися; Лідія Паньків, яка в ефірі «Інтера» сміливо висловилася стосовно політики, яку в той час вів канал; польський відчайдух Бартек  Маслянкевич, який відзначився високопрофесійними якостями, звинувачуючи нерозумних беркутівців у жорстоких діях над українцями та багато інших. Були і ті, які стали мішенями ворога, отримавши від його куль тілесні ушкодження.  

Вагому роботу проводили і волонтери,  щоб підсилити дух Майдану,зуміти об'єднати людей.  Лекції «Відкритого університету», створення на Майдані святкової атмосфери упродовж новорічних днів, фотовиставка на Хрещатику, концерт гурту «Океан Ельзи» - далеко неповний перелік тих речей, які міцно згуртовували та підсилювали віру в перемогу. Було і на Майдані кохання: справжнє та щире, як у директора ювелірного магазину Анни і її нареченого Віталія, який підтримував свою дружину у намірах допомагати мітингувальникам, а було й нерозділене, як в Галини та Руслана, які між собою хоча і не знайомі, але почуття до хлопця дівчина плекати продовжує, і надію на їх взаємність не втрачає. І музика була на Майдані, зокрема, від екстреміста Богдана, який у своїй грі на фортепіано в Українському домі поєднав як біль народний, так і особистий, бо рік тому втратив кохану…Яких тільки життєвих історій не переплелося у цій книзі, а вони, своєю чергою, переплелися на Майдані і вплелися в історію нашої країни (отака-от логічна тавтологія).

Мені приємно було дізнатися і про те, що серед патріотів на майдані була і 32 сотня, яку складали чоловіки із мого рідного Косівського району Івано-Франківської області. Спочатку вони допомагали стояти в охороні «афганцям, а після того, як з нашого району на Майдан почало приїжджати все більше людей , вирішили зареєструвати окрему сотню. Згодом активісти звели на Майдані невеличкий будинок, який став пунктом обігріву. Його особливістю було те, що всередині майстри зробили все своїми руками, наприклад, двоповерхові дерев'яні ліжка.  «Якщо їм дати достатню кількість будівельних матеріалів, вони збудують дев'ятиповерховий  будинок на Майдані», - жартували про них люди, а вони на те: «Легко!»

Однак проект Крістіна Бердинських закрила. Ще наприкінці травня вона завершила його історією про закоханих Олексія та Юлю, які виходили на Євромайдан у Луганську ще з перших днів. На своїй сторінці у Facebook такий крок пояснила тим, що проект заснували у кризових умовах, та й бажання виникло повернутися до нормального життя. "Я вдячна читачам, волонтерам із різних країн світу, людям, які відкривали мені серця і розповідали свої історії. Також дякую тим, хто був зі мною увесь час", - висловила вдячність журналістка. Хоча додає: за потреби проект продовжить.Сторінку ведуть англійською, французькою, польською, німецькою, італійською та іншими мовами, відтак – розповідають іноземцям про відчайдушність і нездоланність українського народу в обличчях. 

За таку роботу Крістіна Бердинських удостоїлася премії Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці», ставши її одинадцятою лауреаткою. І справді, перечитуючи кожен такий портрет, розумієш, що авторка заслуговує на таку винагороду. Бути разом із людьми, бачити, що вони роблять, вникати у те, про що розповідають і зичити кожному щасливої долі під час таких складних подій у політиці, суспільстві та й свідомості загалом, не кожному під силу. Їй вдалося. 

Юлія Девда
Фото з особистого архіву Крістіни Бердинських
Скріншоти зі сторінки "Єлюди-maidaners"